Реферат: Місцеві бюджети України: становлення, роль в соціально-економічному розвитку регіонів

Реферат: Місцеві бюджети України: становлення, роль в соціально-економічному розвитку регіонів

Міністерство освіти України

Луцький державний технічний університет

Факультет перепідготовки спеціалістів

Випускна робота

на тему: “Місцеві бюджети України: становлення, роль в соціально-економічному розвитку регіонів”

м. Луцьк 2000 рік

Зміст

Вступ 4

1. Місцеві бюджети, як основна частина місцевих фінансів України 7

1. Характеристика муніципальних фінансів 7

2. Місцеві бюджети України 43

1. Доходи і видатки місцевих бюджетів 52

   1. Доходи місцевих бюджетів 52

   2. Видатки місцевих бюджетів 59

   3. Аналіз доходів і видатків бюджету Волинської області 64

2. Роль місцевих бюджетів у фінансуванні соціально-економічного розвитку регіону 77

   1. Значення місцевих бюджетів у соціально-економічному розвитку територій 77

   2. Програми соціально-економічного та культурного розвитку Волинської області. 89

Висновки 118

Література 123

Додатки 126

Вступ

Сьогодні питання децентралізації бюджетної системи України виходять на перший план, адже фінансова децентралізація є однією з фундаментальних умов незалежності та життєздатності органів місцевої влади: децентралізація процесів ухвалення рішень збільшує можливості участі місцевої влади у розвитку підконтрольної їй території; фіскальна децентралізація сприяє ефективному забезпеченню суспільними послугами шляхом ретельнішого узгодження видатків органів влади з місцевими потребами і уподобаннями.

Але реалізація законодавчо закріплено права кожного адміністративно-територіального утворення на економічну самостійність неможлива без наявності у кожного органу влади власного бюджету і права його складання, затвердження і виконання без втручання ззовні. А це означає, що кожен орган влади повинен володіти соїм фінансовими джерелами, достатніми для організації управління економікою і соціальною сферою на своїй території. Одночасно з цим він повинен володіти відносною самостійністю в управлінні податками та іншими обов’язковими платежами, що надходять до відповідного бюджету.

Тому саме місцевим бюджетам, як основній фінансовій базі органів місцевого самоврядування, належать особливе місце в бюджетній системі нашої держави. Важлива роль відводиться місцевим бюджетам і у соціально-економічному розвитку території, адже саме з місцевих бюджетів здійснюється фінансування закладів освіти, культури, охорони здоров’я населення, засобів масової інформації; також фінансуються різноманітні молодіжні програми, видатки по упорядкуванню населених пунктів. Саме з місцевих бюджетів здійснюються видатки на соціальний захист та соціальне населення.

На жаль, в цій ланці бюджетної системи зберігається безнадійно застарілий механізм централізованого регулювання вищестоящими органами доходів місцевих бюджетів. Це позбавляє місцеві органи влади фінансової самостійності, на довгі роки закріплює залежність розвитку місцевої економіки і соціальної сфери від можливостей і бажання вищестоящих органів влади вирішувати проблеми, що знаходяться на даній території районів, міст, селищ і сіл.

Таким чином, сьогодні з особливою гостротою постає проблема вироблення дієвого механізму, який би визначав нові принципи формування місцевих бюджетів, чітке розмежування функцій і повноважень усіх рівнів влади, а звідси – видатків кожного виду бюджету, і що саме головне – доходів між різними ланками бюджетної системи. При цьому питання бюджетної політики, оподаткування і міжбюджетних відносин повинні розглядатись і вирішуватись комплексно, оскільки вони тісно взаємопов’язані, і ні один із цих елементів не може бути реформованим без врахування двох інших.

Ці та інші питання, пов’язані з фінансовою самостійністю місцевих органів влади не є новими. Проте багато з них чекають на своє практичне вирішення.

Саме ця обставина і зумовила потребу у вивчені процесу формування і виконання місцевих бюджетів, ролі планування в процесі використання коштів на виконання програм розвитку регіону на місцевому рівні.

Тому, зважаючи на складність та неоднозначність проблеми, що досліджується, існують питання, які потребують поглибленого вивчення, а саме:

• складання місцевих бюджетів в сучасних умовах;

• питання розмежування доходів і видатків між державним та місцевими бюджетами;

• проблеми горизонтального фінансового вирівнювання.

Метою роботи є вивчення механізму взаємодії місцевих бюджетів з програмими соціально-економічного розвитку функціонування і виконання місцевих бюджетів.

Для досягнення цієї мети ставляться слідуючі завдання:

• дослідження економічного змісту місцевих бюджетів та їх ролі у соціально-економічних процесах;

• розгляд процесу складання, затвердження та виконання місцевих бюджетів;

• критичне вивчення зарубіжного досвіду у вирішенні проблем місцевих бюджетів;

• дослідження проблем формування і використання місцевих бюджетів;

• розробка пропозицій щодо вдосконалення існуючого механізму функціонування місцевих бюджетів.

Предметом дипломної роботи є теоретичні та практичні аспекти формування та виконання місцевих бюджетів, їх роль у програмах соціально-економічного розвитку регіону.

Об’єкт дослідження – зведений бюджет Волинської області, програми соціально-економічного розвитку Волинської області на 1999 та 2000 роки.

Теоретично-методологічну основу написання дипломної роботи складають законодавчі та нормативні акти, що стосуються питань формування та виконання місцевих бюджетів (Закони України: “Про бюджетну систему України”, “Про місцеве самоврядування”, “Про Державний бюджет на 1998 рік”, “Про Державний бюджет на 1999 рік” та ін.), інформаційну – дані Волинського обласного фінансового управління щодо виконання бюджетів Волинської області за 1997, 1998 та 1999 роки, програми соціально-економічного та культурного розвитку області на 1998, 1999 та 2000 роки, праці О.Д. Василика, К.В. Павлюк, І.В. Сало, І.І. Д’яконова, М.І. Деркача, Я.П. Городєєвої та інших вчених-економістів, матеріали періодичного друку, інші джерела інформації.

Логіка та методологія дослідження обумовили структуру роботи, яка складається з трьох розділів, вступу та висновків.

1. Місцеві бюджети, як основна частина місцевих фінансів України

1. Характеристика муніципальних фінансів

Процес становлення місцевих фінансів України, що розпочався в 90-х роках, зумовлює значні інституціональні зміни в усій фінансовій системі держави. З цим пов'язана необхідність становлення інституціональних підходів та методів дослідження місцевих фінансів.

Формування місцевих фінансових інститутів в Україні є складним і неоднозначним процесом. Одні інститути формуються швидше, інші повільніше, що відображає реальний стан економіки країни та її законодавства. Незважаючи на це, місцеві фінансові інститути формуються в тісному взаємозв'язку один з одним і, таким чином, утворюють певну систему.

Система місцевих фінансових інститутів в Україні ще не має завершеного характеру і перебуває в стадії становлення. Для цієї системи ще не властива така найважливіша ознака будь-якої системи, як цілісність. Не зовсім сформована структура системи місцевих фінансових інститутів. Як наслідок, місцеві фінанси України поки що не забезпечують можливості реалізації функцій і завдань, які покладаються на місцеві органи влади. Тобто, становлення місцевих фінансів України неможливе без формування структурованої й цілісної системи місцевих фінансових інститутів.

Практика 90-х років дозволяє зробити висновки, що в структурі системи місцевих фінансових інститутів України формуються такі інститути:

• самостійні місцеві бюджети,

• місцеві податки і збори,

• комунальна форма власності,

• комунальний кредит,

• комунальні платежі,

• фінанси комунальних підприємств,

• інститут громадських послуг (у зародковому стані).

У процесі становлення перебуває ієрархія системи місцевих фінансових інститутів України. Зарубіжний досвід показує: ключовим інститутом у системі місцевих фінансів є інститут громадських послуг. Він визначає модель системи місцевих фінансів. Це пов'язано з таким. Обсяги й форма місцевих фінансів зумовлюються розподілом відповідальності держави та місцевої влади щодо надання громадських послуг. Модель системи місцевих фінансів також визначається кількісними характеристиками громадських послуг, переліком їх, структурою, обсягом, якістю. Місцеві органи влади будують власні локальні системи фінансів відповідно до потреб надання громадських послуг згідно з цими кількісними показниками. В Україні, як уже зазначалося, інститут громадських послуг перебуває лише в початковій стадії становлення, внаслідок чого вся система місцевих фінансових інститутів є аморфною і не цілеспрямованою.

Надання цілеспрямованості системі місцевих фінансових інститутів — невідкладна потреба, і її належить забезпечити на основі створення відповідної правової бази. У першу чергу, слід законодавчо встановити, що метою діяльності виконавчої влади і місцевого самоврядування є надання громадських послуг. Слід також визначити кількісні характеристики послуг, котрі забезпечуються різними рівнями виконавчої влади і місцевого самоврядування.

Особливо важлива роль в ієрархії місцевих фінансових інститутів належить самостійним місцевим бюджетам. Саме місцеві бюджети є фондами, в яких мобілізується основна частина фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення надання громадських послуг. Тому забезпечення самостійності місцевих органів влади у формуванні цих фондів — надзвичайно важливе завдання, що має бути розв'язане в процесі формування системи місцевих фінансових інститутів та визначення її структури. Становлення інституту самостійних місцевих бюджетів відбувається в процесі формування окремої підсистеми в структурі системи місцевих фінансових інститутів. Це — система місцевих бюджетів. Особливо важливе значення для її становлення мають такі інститути, як поточні бюджети, бюджети розвитку, видатки, власні та закріплені доходи.

З інститутом самостійних місцевих бюджетів тісно пов'язаний інститут місцевих податків і зборів. Саме місцеві податки і збори мають забезпечити фіскальні передумови самостійності місцевих бюджетів у частині формування їхніх доходів.

Винятково важлива роль у структурі місцевих фінансових інститутів належить комунальному кредитові. Комунальний кредит в умовах ринкової економіки — головне і, по суті, єдине джерело фінансових ресурсів для інвестиційних програм, що розробляються і здійснюються органами місцевого самоврядування. Таким чином, завершення формування цього місцевого фінансового інституту створить передумови для відновлення інвестиційної активності місцевих органів влади, яку в останній період майже повністю згорнуто.

Велику роль у системі місцевих фінансових інститутів відіграють фінанси комунальних підприємств. За обсягами ресурсів фінанси комунальних підприємств у багатьох зарубіжних країнах можна поставити в один ряд із місцевими бюджетами. В Україні реальний процес становлення фінансів комунальних підприємств розпочався лише після прийняття Конституції 1996 року, коли комунальні підприємства було роздержавлено.

Свою роль у системі місцевих фінансових інститутів відіграють позабюджетні валютні й цільові фонди органів місцевого самоврядування та комунальні платежі. Позабюджетні валютні й цільові фонди та комунальні платежі надають локальним фінансовим системам більшої гнучкості, що сприяє стабілізації місцевих фінансів.

Ключову роль у системі місцевих фінансових інститутів відіграє інститут комунальної форми власності. Комунальна форма власності на фінансові ресурси та майно місцевих органів влади є необхідною передумовою автономного існування місцевих фінансів.

Система місцевих фінансових інститутів тісно пов'язана із так званим зовнішнім середовищем. Вона — складова ширшої системи фінансових інститутів держави. Ось чому формування місцевих фінансових інститутів супроводжується змінами сутності та механізмів функціонування інших інститутів. Становлення системи самостійних місцевих бюджетів безпосередньо пов'язане зі змінами функцій державного бюджету України. Розвиток місцевих податків і зборів змінює структуру податкової системи країни.

Становлення комунального кредиту впливає на сферу застосування державного кредиту. Поява комунальної форми власності значно звужує простір для державної форми власності. Розвиток фінансів комунальних підприємств пов'язаний із змінами в державних фінансах, зокрема у фінансах державних підприємств. Змінюються природа та механізми функціонування й інших фінансових інститутів держави, без чого процес становлення місцевих фінансів може бути заблоковано.

Значний теоретичний інтерес становлять взаємозв'язки між окремими складовими системи місцевих фінансових інститутів. Зарубіжний досвід показує можливість різноманітних комбінацій окремих інститутів у їхній системі. Внаслідок цього виникають різноманітні форми поєднання в систему цих інститутів, і, в підсумку, виникають різноманітні структури місцевих фінансів з відносно більшою чи меншою роллю того чи іншого інституту залежно від національних особливостей країни. Особливість України в тому, що більшість місцевих фінансових інститутів створюється згори, а не на основі еволюційного розвитку їх відповідно до місцевих інтересів. Власне місцеві інтереси залишаються поки що багато в чому неусвідомленими. Усе це — наслідки деформацій фінансової системи, які відбулися в попередній період історії. Тому система місцевих фінансових інститутів є фактично однотипною в усіх територіальних колективах.

У практиці України поки що не забезпечується реалізація однієї з вимог Європейської хартії про місцеве самоврядування стосовно створення умов для гнучкості локальних фінансових систем. Без цього неможливо врахувати особливості конкретних територіальних громад і, отже, забезпечити ефективне функціонування місцевих фінансів з урахуванням цих особливостей. Ось чому невідкладним завданням уже на нинішньому етапі становлення місцевих фінансів України є створення правових передумов, які б відкрили простір для ініціативи органів місцевого самоврядування, надання їм права формувати таку структуру місцевих фінансових інститутів, яка за конкретних умов буде найбільш ефективною. Система місцевих фінансових інститутів в Україні має будуватися як система, що має не статичну, а динамічну структуру. Тільки за цих умов може бути повною мірою використано потенціал місцевих фінансів, які, на відміну від державних, мають забезпечити особливі й специфічні місцеві інтереси, що не може бути враховано центральною владою і реалізовано через державні фінанси.

Місцеві фінансові інститути перебувають у тісному взаємозв'язку з іншими елементами місцевих фінансів.

Місцеві податкиі збори

Новий етап застосування місцевих податків і зборів розпочався в в

Україні після проголошення нею незалежності. Місцеві податки і збори фактично було роздержавлено, виведено зі складу державних податків, і вони почали розглядатись як власні доходи місцевого самоврядування.

У Законі "Про місцеві Ради, місцеве та регіональне самоврядування" передбачено право місцевих рад запроваджувати на своїй території місцеві податки і збори.

Практика запровадження їх протягом 1991—1993 рр. пов'язана з неодноразовими правовими конфліктами між органами місцевого самоврядування і прокуратури, викликаними неврегульованістю цього питання в спеціальному законодавчому акті. Давня ж нормативна база не відповідала новим реаліям.

Питання місцевого оподаткування розв'язано в Декреті Кабінету Міністрів України "Про місцеві податки і збори" від 20 травня 1993 р., за яким встановлено 17 місцевих податків і зборів. Серед них:

• готельний збір,

• ринковий збір,

• збір за парковку автомобілів,

• збір за видачу ордера на квартиру,

• збір з власників собак,

• курортний збір,

• збір за участь у бігах на іподромі,

• збір за виграш на бігах,

• збір з осіб, котрі беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі,

• податок з реклами,

• збір за право використання місцевої символіки,

• збір за право проведення кіно- і телезнімань,

• збір за проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу і лотерей,

• комунальний податок,

• збір за проїзд територією прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон,

• збір за надання дозволу на розміщення об'єктів торгівлі.

У декреті визначено повноваження органів місцевого самоврядування щодо встановлення місцевих податків і зборів та надання пільг на них, а також максимальні ставки місцевих податків і зборів.

17 червня 1993 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про доповнення декрету Кабінету Міністрів України "Про місцеві податки і збори", яким додатково запроваджується місцевий податок з продажу імпортних товарів.

Крім щойно названих актів, місцеве оподаткування в Україні регламентується також Законом "Про внесення змін і доповнень до Закону УРСР "Про систему оподаткування", ухваленим 2 лютого 1994 р. Ним передбачено 16 місцевих податків і зборів (вилученню підлягали збір з власників собак та податок з продажу імпортних товарів), що виявило певну суперечність між прийнятими законодавчими актами.

Практика застосування місцевих податків і зборів засвідчила, що використання їх в Україні поки що вкрай неефективне і вони своїх функцій не виконують.

Так на сьогоднішній день їх частка в консолідованому бюджеті становить лише 2% і місцевих бюджетах – до 5%.

Підвищення ролі місцевих податків і збільшення частки доходів за їхній рахунок є головним напрямком зміцнення місцевих бюджетів, розширення їхньої фінансової автономії.

Становлення системи місцевого оподаткування в Україні може стати наслідком змін у соціально-економічній системі держави, в першу чергу, в структурі власності, за рахунок значного підвищення доходів населення, реформування системи оплати праці.

Доцільно прийняти новий закон України про місцеві податки, платежі і збори, в основу якого покласти нову ідеологію місцевого оподаткування з урахуванням існуючого світового досвіду, проект якого знаходиться на розгляді у Верховній Раді України. В даний час законодавство про місцеві податки і збори регламентується Указом Предидента України “Про місцеві податки і збори”. В Указі врахувано і ті зміни, які в останні роки вже сталися у відносинах власності, в соціальній структурі, в доходах населення України.

В цьому указі встановлено, що

до місцевих податків належать:

1. податок з реклами;

2. комунальний податок.

до місцевих зборів належать:

1. збір за здійснення зарубіжного туризму;

2. готельний збір;

3. збір за припаркування автотранспорту;

4. ринковий збір;

5. збір за видачу ордера на квартиру;

6. курортний збір;

7. збір за право використання місцевої символіки;

8. збір за проведення аукціону, конкурсного розпродажу і лотерей;

9. збір за проїзд по території Автономної Республіки Крим та прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон;

10. збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг;

11. збори за надання земельних ділянок для будівництва об'єктів виробничого і невиробничого призначення, індивідуального житла та гаражів у населених пунктах.

Як засвідчують факти, вже майже половина основних фондів в Україні перебуває в недержавному секторі економіки. Сформувалися верстви населення з високими доходами, котрі володіють значною нерухомістю. Усе це створює об'єктивні передумови для запровадження в Україні сучасної системи місцевого оподаткування і зміцнення на її основі фінансів місцевого самоврядування.

Насамперед, назріла потреба значно розширити перелік місцевих податків та повноваження органів місцевого самоврядування щодо запровадження їх. Основу місцевого оподаткування мають забезпечити майнові податки. Доцільно запровадити місцеві податки на нерухоме майно юридичних осіб, на коштовне нерухоме майно фізичних осіб, на землю і на спадщину. Місцевим органам влади слід отримувати законодавче зафіксовану частку прибуткового податку з громадян, яку потрібно також розглядати як різновид місцевого податку.

Слід передбачити право органів місцевого самоврядування встановлювати місцеві акцизи, наприклад податок на продаж алкогольних напоїв на розлив та ін.

Значного розширення потребує перелік місцевих екологічних податків. Можна запровадити податок на утилізацію побутових відходів або на прибирання сміття, податок на полювання, на рибальство, на використання кар'єрних матеріалів, на ветеринарне обслуговування худоби та інших домашніх тварин. Усі ці податки ефективно використовуються в зарубіжних країнах.

Зарубіжний досвід також показує, що можна запроваджувати в Україні податки на цінні папери (на емісію акцій та облігацій), на біржові операції, на грошові капітали, на приріст капіталу, на осіб, які володіють двома квартирами, на видовища, на право розміщення офісів у центральній частині міста та ін.

Звичайно, мова не може йти про одночасне запровадження всіх цих податків. Робити це необхідно в контексті реформи всієї податкової системи, під час якої доцільно збалансувати співвідношення між надходженнями від загальнодержавних і місцевих податків на користь значного підвищення частки других.

У новому законі про місцеві податки і збори доцільно передбачити дві групи місцевих податків і зборів.

Перша група — це місцеві податки і збори, що повністю регламентуються центральною владою. Місцеві органи влади матимуть право на встановлення пільг на ці податки.

Друга група місцевих податків і зборів може самостійно встановлюватися місцевою владою. Механізм державного контролю передбачає включення двох елементів:

обов'язкову реєстрацію таких податків у Міністерстві фінансів України та встановлення верхніх меж податкових ставок.

У 1996—1997 рр. в Україні зроблено спроби переглянути ідеологію місцевого оподаткування. У червні 1996 р. відбулися парламентські слухання про вдосконалення законодавства про місцеві податки і збори. За їхніми підсумками прийнято рекомендації. У рекомендаціях запропоновано розширити повноваження органів місцевого самоврядування у сфері місцевого оподаткування та перелік місцевих податків і зборів. Цю проблему відзначено також і в бюджетній резолюції на 1997 р. У постанові Верховної Ради України від 3 липня 1996 р. "Про основні напрямки бюджетної політики на 1997 рік" (Бюджетна резолюція) Кабінету Міністрів було доручено до 1 вересня 1996 р. внести пропозиції про розширення переліку місцевих податків і зборів, а також про розширення повноважень у цій сфері органів місцевого самоврядування. Поданий у зв'язку з цим дорученням Кабінетом Міністрів України проект Закону "Про місцеві податки і збори" було відхилено Верховною Радою.

Проблема місцевих податків і зборів знайшла своє відображення і в постанові Верховної Ради України від 4 грудня 1996 р. "Про основні положення податкової політики в Україні". Цією постановою передбачено в процесі реформування податкової системи України запровадити 19 місцевих податків і зборів. Але такий перелік місцевих податків не дозволить кардинально підвищити їхню роль у податковій системі. Лише за умови, що місцевими податками буде визнано податок на нерухоме майно юридичних осіб, податок на нерухоме майно фізичних осіб, прибутковий податок з громадян, плату за землю, місцеві акцизи та деякі інші, вони почнуть відігравати суттєву роль у формуванні доходів органів місцевого самоврядування.

Поняття комунальної власності

Невід'ємним атрибутом місцевого самоврядування є особлива, самостійна форма власності, суб'єктом права якої є низовий територіальний колектив. У зарубіжних країнах її названо муніципальною формою власності. Крім муніципальної, публічними формами власності є власність держави, суб'єктів федерації (у федеративних країнах), адміністративно-територіальних утворень.

Суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів.

Об'єктами права комунальної власності визначалося майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів, кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства, майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування, майно підприємств, місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, враховуючи націоналізоване майно, передане відповідним міністерствам, установам, організаціям, а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного й соціального розвитку відповідної території.

В комунальній власності також перебуває майно, передане у власність області, району чи іншої адміністративно-територіальної одиниці іншими суб'єктами права власності. Держава та її адміністративно-територіальні одиниці не відповідають за зобов'язаннями одне одного в процесі реалізації права державної власності.

Формування комунальної власності в Україні ще не завершено, і воно має свої особливості.

По-перше, на відміну від практики більшості зарубіжних розвинутих країн, в Україні майно комунальної власності сформовано шляхом його безоплатної передачі із загальнодержавної до комунальної власності. В зарубіжних країнах майно муніципальної (комунальної) власності сформоване, як правило, шляхом викупу об'єктів приватної власності до власності територіальних колективів, а також шляхом створення об'єктів комунальної власності за рахунок коштів органів місцевого самоврядування.

По-друге, в зарубіжних країнах, включаючи і Російську Федерацію, на відміну від України до 1996 р., майно комунальної (муніципальної) власності не зараховується до складу державної власності і є самостійною формою власності — власністю територіальних колективів.

По-третє, в зарубіжних країнах суб'єктом права комунальної (муніципальної) власності є не адміністративно-територіальна одиниця, а територіальний колектив як носій місцевого самоврядування і, відповідно, там немає різновидів комунальної власності. На відміну від України, де було запроваджено обласну, районну, міську, районну в містах, сільську та селищну різновиди комунальної власності, в зарубіжних країнах право комунальної (муніципальної) власності реалізується лише на рівні первинної (низової) адміністративно-територіальної одиниці, що утворюється на базі територіального колективу як суб'єкта місцевого самоврядування.

Запровадження в Україні комунальної власності як власності корпоративної, недержавної означає створення таких економічних і фінансових основ місцевого самоврядування, котрі відповідають потребам ринкової економіки, об'єктивним законам її розвитку.

Наслідком запровадження в Україні комунальної власності буде створення органів місцевого самоврядування власної юридично оформленої самостійної фінансово-економічної бази.

У комунальній власності можуть перебувати рухоме та нерухоме майно, природні ресурси і корисні копалини місцевого значення, ліси, водоймища, рослинний і тваринний світ, земля, кошти місцевих бюджетів, позабюджетних, валютних та цільових фондів, фінансові ресурси комунальних підприємств, запозичені органами місцевого самоврядування фінансові ресурси, цінні папери, фінансово-кредитні установи, паї, що належать органам місцевого самоврядування в статутних фондах підприємств акціонерних товариств, страхові та довірчі товариства, пенсійні та резервні фонди, житловий фонд, підприємства, установи, організації та заклади виробничої соціально-культурної сфер, котрі надають відповідні послуги територіальній громаді чи об'єднанням територіальних громад.

У комунальній власності не може бути об'єктів власності, функціонування яких не пов'язане з наданням послуг територіальній громаді і спрямоване виключно на отримання прибутку, а також об'єкти, що за законодавством не можуть належати як власність громадам.

У комунальній власності повинні перебувати і не можуть бути приватизовані або іншим способом відчужені на користь юридичних та фізичних осіб дороги, тротуари, парки, сквери, набережні річок, річки, озера, кладовища, пам'ятники архітектури та історії, заповідники тощо. Перелік об'єктів виключно громадського користування затверджується на місцевому референдумі та закріплюється в статуті територіальної громади.

Матеріальні та фінансові ресурси, які перебувають у комунальній власності, є надбанням територіальної громади. Правовий режим майна комунальної власності визначається законодавством України. Комунальна власність на рівних правах із державною, приватною та іншими формами власності визначається і захищається законом. Суб'єктом права комунальної власності є територіальна громада, а від її імені — представницький орган місцевого самоврядування, котрий володіє, користується і розпоряджається комунальним майном на основі законодавства України та статуту поселення.

Склад та перелік об'єктів майна комунальної власності самостійно визначається представницькими органами місцевого самоврядування в містах, селах, селищах та в інших поселеннях.

Органи місцевого самоврядування формують склад об'єктів комунальної власності самостійно. Ради затверджують перелік майна, що належить до комунальної власності, на основі концепції комунальної власності та Закону "Про правовий режим майна комунальної власності". Об'єкти, визначені як майно комунальної власності, може бути передано територіальним громадам із державної власності органами, уповноваженими здійснювати управління майном державної власності у визначеному Законом порядку, або викуплено з інших форм власності органами місцевого самоврядування на основі права переважного викупу. Об'єкти комунальної власності може бути створено за рахунок коштів бюджетів місцевого самоврядування, а також позабюджетних, цільових, валютних фондів та інших ресурсів.

На основі затверджених переліків майна комунальної власності міські, сільські та селищні ради самостійно визначають склад об'єктів комунальної власності міста, села та селища. Після розгляду затверджених радами переліків об'єктів майна комунальної власності Фонд державного майна України та його регіональні відділення за участю Міністерства економіки України готують подання до Кабінету Міністрів України, на основі яких Кабінет Міністрів України приймає постанови про передачу цих об'єктів у комунальну власність відповідних міст, сіл та селищ. Передача об'єктів здійснюється Фондом державного майна України і супроводжується наданням міським, сільським та селищним органам місцевого самоврядування актів на право власності на кожний об'єкт. Переданим до комунальної власності вважається об'єкт майна після надання органу місцевого самоврядування акта на право його власності. Акти оформляються і надаються Фондом державного майна України. Після передачі до комунальної власності підприємств, організацій, установ, інших об'єктів майна вони підлягають реєстрації у встановленому законодавством порядку.

Об'єкти і майно комунальної власності не може бути вилучено (відчужено) без згоди територіальної громади або представницького органу місцевого самоврядування від їхнього імені. Передача об'єктів та майна комунальної власності до інших форм власності здійснюється виключно за рішенням представницького органу місцевого самоврядування і, як правило, на засадах купівлі-продажу за цінами, які складаються на ринку нерухомості, майна та землі. Відчуження об'єктів і майна комунальної власності, що мають особливо важливе значення для територіальної громади, здійснюється лише за рішенням місцевого референдуму. Перелік таких об'єктів затверджується рішенням представницького органу місцевого самоврядування або в статуті місцевого самоврядування.

Об'єкти і майно комунальної власності, котрі за рішеннями представницького органу місцевого самоврядування передаються для забезпечення діяльності державних органів законодавчої, виконавчої й судової влади, та з метою надання об'єктам загальнонаціонального статусу (в разі клопотання відповідних органів), передаються до державної власності на безоплатній основі. Відповідні органи державної влади в таких випадках компенсують додаткові видатки органів місцевого самоврядування у зв'язку з передачею об'єктів та майна до державної власності. Процедура безоплатної передачі майна комунальної власності до державної власності визначається Кабінетом Міністрів України.

Територіальна громада безпосередньо через референдум або за рішенням представницького органу місцевого самоврядування приймає рішення про доцільність, форми та про строки приватизації майна комунальної власності на засадах законодавства України про приватизацію. Приватизація комунального майна здійснюється на основі програм приватизації, самостійно розроблених виконавчими органами місцевого самоврядування і затверджених територіальними громадами або їхніми представницькими органами.

Міські ради міст обласного значення можуть приймати рішення про делегування функцій управління окремими об'єктами комунальної власності обласним державним адміністраціям. Сільські, селищні ради та ради міст районного значення можуть приймати рішення про делегування функцій управління окремими об'єктами комунальної власності районним державним адміністраціям. Міські, сільські та селищні ради з власної ініціативи можуть відкликати рішення про делегування функцій управління окремими об'єктами комунальної власності обласним та районним державним адміністраціям. Територіальні громади можуть делегувати функції управління майном комунальної власності створеним ними асоціаціям та іншим органам.

Здійснення делегованих функцій управління окремими об'єктами комунальної власності забезпечується обласними та районними державними адміністраціями на договірних засадах із міськими, сільськими та селищними радами. У разі об'єднання кількох територіальних громад або створення об'єктів комунальної власності, що надають послуги кільком територіальним громадам, місцеві ради можуть створювати міжкомунальні органи, котрим делегуються функції управління вказаними об'єктами комунальної власності.

Суб'єктом права комунальної власності в містах з районним поділом є міська територіальна громада, а від її імені — міська рада. У випадках, визначених Конституцією України, суб'єктом права комунальної власності є територіальна громада району в місті.

Територіальна громада міста, а від її імені — міська рада можуть приймати рішення про передачу окремих функцій управління об'єктами комунальної власності чи окремими об'єктами цієї власності районним органам влади або органам влади інших адміністративних одиниць, котрі функціонують у системі міського самоврядування.

Міста Київ і Севастополь мають власну комунальну власність. Суб'єктами її права є територіальні громади цих міст, а також територіальні громади районів, а від їхнього імені — відповідні міські та районні ради. Управління комунальною власністю в містах Києві та Севастополі здійснюється відповідними виконавчими органами місцевого самоврядування. Окремі функції управління комунальною власністю Київська і Севастопольська міські ради можуть делегувати відповідним міським державним адміністраціям.

Автономна Республіка Крим володіє, користується і розпоряджається майном, що передається у власність Автономної Республіки Крим. Територіальні громади, розміщені на території Автономної Республіки Крим, формують комунальну власність на загальних умовах, визначених для всіх органів місцевого самоврядування в Україні. Майно державної власності передається в комунальну власність територіальних громад Автономної Республіки Крим згідно з Постановою Кабінету Міністрів України про формування комунальної власності міст, сіл, селищ та інших поселень в Україні.

Майно комунальної власності територіальних громад в Автономній Республіці Крим не може бути вилучене (викуплене) у власність автономії без згоди відповідних представницьких органів місцевого самоврядування.

Майно власності Автономної Республіки Крим формується після визначення в законодавчому порядку сфер відання та компетенції Автономної Республіки Крим. Переліки майна, що передається у власність Автономної Республіки Крим, визначаються постановою Кабінету Міністрів України. Передача об'єктів у власність Автономної Республіки Крим із державної власності України здійснюється Фондом державного майна України на підставі постанов Кабінету Міністрів України.

Органи місцевого самоврядування можуть створювати підприємства, фірми та компанії, засновані як комунальна власність у формі унітарних комунальних підприємств, товариств з обмеженою відповідальністю, акціонерних товариств.

Унітарним є комунальне підприємство, не наділене правом власності на закріплене за ним майно. Майно такого підприємства є неподільним і не може бути розподілене на частки, паї. Не можуть мати часток, паїв у такому підприємстві і його працівники. Майно унітарного комунального підприємства використовується на основі права господарського відання або на основі права оперативного управління.

Комунальним акціонерним товариством є товариство, що має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості. Акціонерне товариство несе відповідальність за зобов'язаннями лише майном товариства. Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства лише в межах належних їм акцій. Орган місцевого самоврядування може володіти 100 відсотками акцій акціонерного товариства або лише їхньої частиною. Комунальним акціонерним товариством вважається товариство, в якому понад 50 відсотків акцій належить органу місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування можуть бути учасниками як відкритих, так і закритих акціонерних товариств.

Комунальним товариством з обмеженою відповідальністю є товариство, котре має статутний фонд, розподілений на частини, розмір яких визначається статутними документами. Учасники товариства несуть відповідальність за його зобов'язаннями в межах їхніх внесків до статутного фонду.

У випадках, визначених статутними документами, учасники товариства з обмеженою відповідальністю, котрі не повністю виконали свої внески, відповідають за зобов'язаннями товариства в межах внесеної суми. Органи місцевого самоврядування можуть володіти статутним фондом товариства з обмеженою відповідальністю повністю або частково. Комунальним вважається товариство з обмеженою відповідальністю, якщо орган місцевого самоврядування володіє більш ніж 50 відсотками його статутного фонду.

Органам місцевого самоврядування забороняється бути учасниками товариств із додатковою відповідальністю, повних товариств, а також командитних товариств (товариств на довірі).

У зв'язку із запровадженням комунальної власності територіальної громади запропоновано на загальнодержавному рівні провести інвентаризацію її об'єктів і скласти їхній єдиний реєстр.

Комунальний кредит

Інститут комунального кредиту відіграє особливу роль у фінансах місцевих органів влади. Комуналь­ний кредит у розвинутих місцевих фінансових системах — основне джерело фінансування муніципальних інвестиційних програм.

Комунальний кредит є системою відносин між двома юридичними особами з поворотної, платної і строкової передачі фінансових ресурсів, одна з яких — орган місце­вого самоврядування. Його не слід ототожнювати з дер­жавним кредитом. Суб'єктом відносин щодо поворотного, платного і строкового запозичення фінансових ресурсів у системі державного кредиту виступає держава.

Комунальний кредит має різні форми. Основні з них такі:

• облігаційні позики,

• безоблігаційні позики,

• комуналь­ний банківський кредит,

• комерційний комунальний бан­ківський кредит,

• комунальний кредит державних банків,

• взаємний комунальний кредит та ін.

Більшість із цих форм комунального кредиту в практиці 1990—1997 років в Україні не застосовувались і не передбачені в законодавстві держави. Окремі форми комунального кредиту в Україні почали зароджуватися з 1990 року, коли для цього було створено відповідну правову базу.

Практика становлення комунального кредиту в Укра­їні в 1990—1997 рр. була пов'язана з використанням двох форм цього кредиту. В Україні поступово розвивався кре­дит у формі комунальних облігаційних позик та комер­ційний банківський комунальний кредит.

Наприклад:

Рішення про випуск внутрішньої місцевої позики на суму 5 трлн 132 млрд крб. у 1995 році ухвалила Київська міська рада. Емітентом був комітет економіки міськви­конкому під гарантії фінансового управління цього вико­навчого комітету. Випуск позики здійснювався в безго­тівковій формі. Номінальна вартість однієї облігації — 50 млн крб. Термін випуску облігацій встановлювався з 1 липня 1995 р. по 1 липня 1996 р. Облігації розміщува­лися серед юридичних осіб. Погашення їх здійснювалося через 3—6 місяців. У міськвиконкомі створили комісію з питань цінних паперів. Отримані від позики кошти місто планувало спрямувати на житлове будівництво та будів­ництво метрополітену.

З 1 липня 1995 року свої цільові житлові облігації (ЦЖО) почала випускати Київська державна комунальна будівельна корпорація "Київміськбуд". Обсяг емісії ста­новить 1 трлн 388 млрд крб. Власники облігацій у період 1 липня 1996 р. — 15 березня 1997 р. стали власниками житла. Київський міськвиконком затвердив Положення про порядок передачі власникам житлових облігацій квартир, споруджених корпорацією "Київміськбуд". До­говір купівлі-продажу укладається в разі володіння 100% акцій, необхідних для купівлі відповідної квартири. Вар­тість загальної площі житла було оцінено в 30 млн крб. за 1 м2. Вартість однієї акції дорівнювала вартості 0,1 м2 загальної житлової площі. Відсотки за облігаціями не ви­плачувалися.

За отримані внаслідок позики кошти планувалося збу­дувати 6 будинків загальною площею 46 273 м2.

У Дніпропетровську в 1995 році було випущено пер­шу в місті муніципальну позику на 2 трлн 100 млрд крб. Емітент — міськрада. Термін позики — зі липня 1995 р. до 30 червня 1998 р. Позика розміщувалася під гарантію приватизації об'єктів комунальної власності. По суті, це був новий спосіб приватизації. Випуск облігацій здійсню­вався номіналом 1, 10 і 100 млн крб. Облігації випускали­ся у безготівковій формі. Власниками їх могли бути юри­дичні та фізичні особи.

Приватизація об'єктів комунальної власності прово­диться лише в разі виплати покупцем не менше 40% по­чаткової вартості об'єкта такими облігаціями. У разі ви­плати облігаціями 50% вартості об'єкта покупець отримує право на виплату залишку вартості в кредит терміном З місяці. Якщо ж облігаціями сплачено 75% вартості, поку­пець має право на тримісячну відстрочку при оплаті за­лишку вартості об'єкта.

Прибуток власників облігацій очікується на 10% більшим, ніж той, що принесли б аналогічні кошти, вкла­дені в Ощадний банк.

Одеський облвиконком у 1995 р. ухвалив рішення про випуск державних продовольчих сертифікатів як засіб фінансування закупівель урожаю. Згідно з цим сертифі­кати продавалися фізичним і юридичним особам, а їхні власники отримували право власності на відповідну част­ку врожаю 1995 р.

У 1996 р. облігаційну позику розмістив Запорізький міськвиконком з метою залучення коштів для розвитку комунальних мереж та газифікації міста. Облігації ви­пускалися трьома серіями строком на 12 місяців у безго­тівковій формі як записи на рахунках депо генерального агента. Генеральний агент емітента — комерційний акціо­нерний банк "Слов'янський". Обсяг емісії першої серії позики строком з 1 липня 1996 р. по 31 липня 1997 р. склав 3 млн грн.

Облігацію міської позики на термін з 1 грудня 1995 р. до 31 грудня 1996 р. розмістив Харківський міськви­конком. Загальний обсяг позики склав 150 млрд крб. Об­лігації місцевої позики випускались у формі цінних па­перів на пред'явника і мали вільний обіг на ринку цінних паперів. Кошти від позики було спрямовано на розвиток альтернативних перевезень пасажирів міським транспор­том на комерційних засадах. Генеральним агентом з об­слуговування позики було призначено комерційний банк "Грант".

У 1996 р. облігації міської житлової позики випус­тив Маріупольський міськвиконком строком на грудень 1996 р. — липень 1998 р. Вони випускались як цільові безпроцентні майнові облігації на пред'явника. Загаль­ний обсяг емісії — 5 млн грн. Номінальна вартість об­лігації — 50 грн. Облігації виготовлялись у формі бланків спеціального зразка. Кожна облігація підтверджувала пра­во й власника на отримання 0,1 м2 загальної площі жит­ла. Уповноваженою особою з позики було призначено інве­стиційну компанію "Афіна".

У цілому станом на середину 1998 року 10 міст Укра­їни розмістили місцевих позик на суму майже 200 млн грн.

У ряді міст України набирає поширення практика проведення аукціонів на право довгострокової оренди міських земель. Їх уже проводили в Харкові, Львові, Чер­нігові, Миколаєві, Одесі. У травні 1995 р. Київська міська рада затвердила Положення про оренду і проведення аук­ціонів у Києві з продажу права довгострокової оренди зе­мельних ділянок. Подібну практику слід поширювати, оскільки для цього створено відповідні технічні й правові передумови. Кабінет Міністрів України в постанові № 213 від 23 березня 1995 р. затвердив (щоправда, лише тимча­сову) методику грошової оцінки земель сільськогосподар­ського призначення та населених пунктів.

Що стосується комунального банківського кредиту, то банківськими позиками користуються лише окремі міста. Банківський кредит залишається дуже дорогим, і органи місцевого самоврядування не можуть ним користувати­ся. У 1995 році кредити банків склали 0,1% доходів місце­вих бюджетів України. У 1995 році кредити банків залу­чалися в місцеві бюджети в Автономній Республіці Крим, у Дніпропетровській, Донецькій, Миколаївський, Хер­сонській, Чернівецькій, Чернігівській областях.

Практика реальної участі органів місцевого самовря­дування у фінансово-кредитних відносинах поширюєть­ся. Разом з тим, можливості органів місцевого самовряду­вання у сфері мобілізації фінансово-кредитних ресурсів поки що обмежуються чинним законодавством України. Правове поле у сфері комунального кредиту врегульовано лише фрагментарне. Потрібно розробити та прийняти за­кон України про комунальний кредит і комунальні цінні папери. Органи місцевого самоврядування України мають реально скористатися правом створення комунальних банків та інших фінансово-кредитних установ. Подібне право є в багатьох розвинутих країнах. Мають його й органи місцевого самоврядування Російської Федерації на підставі федерального закону "Про загальні принципи організації місцевого самоврядування в Російській Федерації", прий­нятого Державною думою Російської Федерації 12 серпня 1995 р.

Доцільно також внести відповідні зміни і в банків­ське законодавство України, згідно з яким, окрім уже дію­чих, до банківської системи України входитимуть і кому­нальні банки, котрі можуть створюватися органами місце­вого самоврядування та підприємствами й організаціями, що перебувають у комунальній власності. Муніципальні банки повинні сприяти діяльності органів місцевого само­врядування, розв'язанню соціально-економічних проблем міст і зміцненню їхньої інфраструктури.

У деяких містах України вже вишукуються можли­вості створення таких банків. Так, Харківський міськви­конком затвердив програму переходу до централізовано­го банківського обслуговування міського господарства. Зосередження коштів міських служб і підприємств кому­нальної власності в одному банку сприятиме ефективні­шому використанню їх. З цією метою головне управління економічного розвитку міськвиконкому провело серед ко­мерційних банків конкурс на право централізованого об­слуговування міськвиконкому і підприємств міського гос­подарства, котрі фінансуються з бюджету. Перемогу здо­були банки "Граніт" і "Регіон-банк". З ними міськвикон­ком підписав угоду про здійснення централізованого бан­ківського обслуговування. Муніципальні банки створено в Києві та Сумах.

Доцільно створити Центральний комунальний інвес­тиційний банк України. Подібні банки комунального кре­диту є у Франції, Німеччині, Італії, Бельгії та в інших краї­нах. Перспективний напрямок для України — розвиток взаємного комунального кредиту, створення жироцентра-лей та організація жиророзрахунків між органами місцевого самоврядування. В умовах кризи платежів це допо­могло б радикально розв'язати проблеми розрахунків на рівні місцевої влади.

Фінанси комунальних підприємств і комунальні платежі

Становлення інституту фінансів комунальних під­приємств в Україні розпочалося із запровадженням у 1990 році комунальної форми власності. У зв'язку з тим, що суб'єктами права комунальної власності в Україні було визначено усі місцеві ради відповідних адміністративно-територіальних одиниць, утворилося кілька видів кому­нальної власності: комунальна власність областей, міст, районів, районів у містах, сіл і селищ, що вже зазначалося.

Закон України "Про власність" визначив комунальну власність як одну із форм державної власності і, таким чином, підприємства, які перебувають у власності відповід­них адміністративно-територальних одиниць, отримали правовий статус державних комунальних підприємств. В Україні утворилося кілька видів комунальних підпри­ємств. Це державні комунальні підприємства комуналь­ної власності областей, державні комунальні підприємства комунальної власності міст, державні комунальні підприєм­ства комунальної власності районів, державні комунальні підприємства комунальної власності районів у містах і державні комунальні підприємства комунальної власності сіл та селищ.

Ухвалена у 1996 р. Конституція України змінила пра­вовий статус комунальної власності. Згідно зі ст. 142 Кон­ституції майно, ресурси, земля та кошти комунальної форми власності є власністю територіальної громади. Тобто це означає, що віднині власником комунальних під­приємств є лише територіальна громада. Підприємства всіх інших рівнів влади не належать до складу комунальних.

У зв'язку з новим правовим режимом комунальної власності створені на її основі в 1991—1996 рр. підприєм­ства потребують перереєстрації у формі комунальних підприємств на зміну їхнього нинішнього статусу як дер­жавних комунальних підприємств.

Комунальний сектор в Україні включає: промисловість, сільське господарство, транспорт і зв'язок, будівництво, торгівлю та громадське харчування, постачання і збут, житлово-комунальне господарство, побутове обслуговуван­ня населення та інші галузі. Наприклад, як комунальні зареєстровано понад 700 промислових підприємств, на яких зайнято майже 110 тис. чол. Це 8% усіх промислових підприємств України. Частина комунальних закладів не мають самостійних банківських рахунків, а лише субра­хунки, наприклад, школи, дитячі садки та ін. Ще частина комунальних установ і закладів мають змішану систему фінансування — як кошторисну, так і госпрозрахункову.

Конституційне визначення правового статусу кому­нальної власності в Україні зумовлює необхідність прий­няття нового законодавства для регламентування право­вого режиму комунальних підприємств.

Правового врегулювання потребує фінансова діяльність і статус підприємств, заснованих на майні та капіталах, що належать Автономній Республіці Крим. Згідно з Консти­туцією України (ст. 138) до відання Автономної Респуб­ліки Крим належить управління майном, що є власністю автономії. Це означає: вказані проблеми має бути розв'я­зано в законодавстві Автономної Республіки Крим.

Нині фінанси підприємств комунальної власності функ­ціонують на основі законодавства, яке регламентує ді­яльність усіх господарських структур в економіці Укра­їни. Використання фінансових ресурсів підприємств ко­мунальної власності має свої особливості, їхній прибу­ток розподіляється в порядку, визначеному відповідними місцевими радами згідно із статутами цих підприємств. Статути затверджуються місцевими радами, котрим нале­жать вказані підприємства.

Прибуток підприємств комунальної власності підля­гає оподаткуванню. Згідно із Законом "Про бюджетну си­стему України" 100% податку на прибуток комунальних підприємств зараховується до бюджету місцевої ради того рівня, якому належать ці підприємства. Місцеві ради мо­жуть надавати пільги або повністю звільняти від оподат­кування підприємства комунальної форми власності в тій частині, в якій ці податки зараховуються до відповідних місцевих бюджетів. У 1995 році, наприклад, у місті Вінниці комунальні підприємства сплатили 278,1 млрд крб. подат­ку на доходи підприємств. Це склало 7,2 відсотка всіх над­ходжень бюджетів області від податку на доходи підпри­ємств усіх форм власності. У Донецьку цей відсоток склав 8,5, у Миколаєві — ЗО, в Ужгороді — 45,2 відсотка.

Комунальні підприємства в Україні мають самостійні фінансові баланси, їхні рахунки не об'єднуються з бюд­жетними рахунками органів місцевого самоврядування. Більшість установ і закладів, котрі перебувають у кому­нальній власності, є самостійними юридичними особами і фінансуються за рахунок місцевих бюджетів на основі кошторисів.

Дослідження проблем функціонування фінансів ко­мунальних підприємств України буде неможливим без запровадження відповідної статистичної звітності. Поки що такої статистики немає. Фінанси комунальних під­приємств обліковуються в складі фінансів державного сектора економіки. Місцева фінансова статистика має стати одним із розділів комунальної статистики України.

Із фінансами комунальних підприємств тісно пов'язані комунальні платежі. В Україні система комунальних платежів одержавлена. Органи місцевого самоврядування фактично не мають повноважень щодо власної цінової й тарифної по­літики в комунальній сфері. Її визначає Кабінет Міністрів України, міністерства, обласні Київська і Севастопольська міські державні адміністрації. Необхідність надання відпо­відних повноважень органам місцевого самоврядування є очевидною.

Частково цю проблему розв'язує Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 року. За статтею 28 виконавчі органи сільських, селищ­них та міських рад отримали право на встановлення в порядку і межах, визначених законодавством, тарифів з оплати побутових, комунальних, транспортних та інших послуг, що надаються підприємствами та організаціями комунальної власності відповідної територіальної грома­ди. Виконавчим органам місцевого самоврядування та­кож надано право погодження в установленому порядку цих питань підприємствами, установами та організаціями, котрі не належать до комунальної власності.

Інститут комунальних платежів є атрибутом місце­вих фінансових систем фактично в усіх розвинутих зару­біжних країнах.

Позабюджетніфонди

Право на позабюджетні кошти місцеві ради всіх рівнів отримали після ухвалення в 1990 р. Закону "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування". У ст. 15 визначено можливість і джерела формування місцевими радами єдиного позабюджетного фонду, а саме:

• додаткові доходи і заощаджені кошти, одержані за рахунок організованих місцевими радами заходів із розв'язання економічних та соціальних проблем;

• добровільні внески й пожертвування громадян, підприємств (об'єднань), організацій та установ;

• доходи від місцевих позик та грошово-речових лотерей, аукціонів, а також від прибутків, одержаних від проведення суботників;

• штрафи, що стягуються за одержання підприємствами (об'єднаннями), організаціями та установами необґрунтованого прибутку (доходу) у зв'язку із завищенням цін (тарифів) на продукцію (роботи, послуги).

До позабюджетного фонду включалися також доходи від розпродажу майна ліквідованих підприємств місцевого господарства, що належать до комунальної власності відповідних адміністративно-територіальних одиниць, плата за реєстрацію кооперативів та малих підприємств, а також інші кошти.

Закон визначив, що до єдиного позабюджетного фонду місцевих рад базового рівня додатково залучаються і такі доходи: орендна плата за землю, екологічний податок і штрафи за забруднення навколишнього середовища та нераціональне використання природних ресурсів й інші порушення природоохоронного законодавства, санітарних норм і правил, а також платежі, які компенсують завдану шкоду. Ради базового рівня до єдиного позабюджетного фонду включають також штрафи за адміністративні правопорушення, вчинені на їхній території, доходи від реалізації безгосподарного і конфіскованого майна, доходи від продажу населенню квартир і будинків. До цього фонду вони зараховували виявлені перевірками приховані або занижені доходи підприємств (об'єднань), організацій та установ, розміщених на території місцевої ради.

Законом встановлено, що з фондів соціального розвитку підприємств (об'єднань), організацій та установ пропорційно виділяються кошти на соціальний розвиток тих житлових масивів, селищ, сіл, в яких проживає відповідна кількість їхніх працівників. Ці кошти також стали відносити до позабюджетного фонду. Витрачаються вони на розсуд відповідної місцевої ради і перебувають на спеціальних рахунках, котрі відкриваються в установах банків і вилученню не підлягають.

Місцеві ради отримали право в межах єдиного позабюджетного фонду створювати цільові фонди. Правові основи формування й використання позабюджетних фондів місцевих рад у 1990 р. закладено також і Законом "Про бюджетну систему Української РСР". Стаття 16 встановлює право рад усіх рівнів утворювати і використовувати позабюджетні фонди. Визначено, що кожна рада затверджує статут (положення) фонду, яким визначаються сфера його діяльності, мета і завдання, структура та методи формування коштів.

Окремі уточнення щодо статусу та джерел формування позабюджетних фондів внесено Законом України 1992 року "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування". Цей Закон скасував таке поняття, як єдиний позабюджетний фонд. Він визначив, що органи місцевого самоврядування формують позабюджетні та цільові фонди. Визначено також додатково до встановлених у 1990 р. нові джерела формування позабюджетних фондів. Це штрафи, що можуть встановлюватися рішеннями ради для фізичних і юридичних осіб за влаштування смітників у не відведених для цього місцях, за забруднення вулиць, площ, інших територій ради, міського транспорту, закладів культури, знищення або пошкодження зелених насаджень, клумб, порушення правил торгівлі, паркування автомобілів, громадського спокою, використання гучномовців або потужних освітлювальних приладів тощо. Сюди входить і плата за реєстрацію всіх суб'єктів підприємницької діяльності замість плати за реєстрацію кооперативів і малих підприємств, як це визначалося в 1990 р.

Додаткові доходи позабюджетних фондів рад базового рівня, які до них зараховуються, також певною мірою змінено. Скасовано екологічний податок, в іншій редакції визначено правову базу екологічних платежів. Згідно з новою редакцією Закону до позабюджетних фондів рад базового рівня зараховуються частина платежів та штрафів за забруднення навколишнього природного середовища, нераціональне використання природних ресурсів, розміщення відходів, інші платежі за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, санітарних норм і правил, що визначаються відповідно до нормативів, затверджуваних Верховною Радою України.

Скасовано право рад на зарахування до позабюджетних фондів виявлених перевірками прихованих або занижених доходів підприємств (об'єднань), організацій та установ, розміщених на території місцевої ради. Уточнено також: до позабюджетних фондів рад зараховуються доходи від продажу населенню лише тих квартир і будинків, котрі належать до комунальної форми власності. У травні 1993 р. із числа джерел формування позабюджетних фондів рад базового рівня виключено орендну плату за землю.

Нові зміни статусу й ролі позабюджетних фондів місцевих рад передбачено Законом України "Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР "Про бюджетну систему Української РСР" від 29 червня 1995 р. У ст. 23 Закону вказано, що централізовані та децентралізовані фонди цільового призначення, що утворюються за рішеннями Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим і місцевих рад, є самостійними фінансовими інститутами і як складові включаються до бюджетів у доходах і видатках. У ст. 18 забороняється використання бюджетних коштів для фінансування позабюджетних фондів. Ці фонди можуть утворюватися за рахунок надходжень від необов'язкових платежів, добровільних внесків фізичних і юридичних осіб, від інших небюджет-них коштів. Відповідні положення відображенно і в постанові Верховної Ради України "Про основні напрямки бюджетної політики на 1996 рік" від 7 липня 1995 р. (Бюджетна резолюція). З метою обліку вона передбачає включення до бюджету всіх позабюджетних фондів фінансових ресурсів, у тому числі рад усіх рівнів, відрахування до яких є обов'язковими згідно із законодавством. Цільове призначення цих фондів не змінюється.

Прийнятий у 1997 році Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" відновив самостійність позабюджетних фондів місцевого самоврядування. За ст. 65, ці кошти перебувають на спеціальних рахунках в установах банків. Встановлено: порядок формування та використання цих коштів визначається положенням про ці кошти, що затверджується відповідною радою.

Складовою позабюджетних фондів органів місцевого самоврядування є цільові фонди. Ради можуть створювати в межах законодавства України цільові фонди для розв'язання будь-яких соціальних та економічних проблем на підвідомчій території. На місцевому рівні створюються також відділення загальнодержавних цільових фондів.

Закон УРСР "Про зайнятість населення", ухвалений у березні 1991 року, у ст. 22 передбачив формування як на центральному, так і на місцевому рівнях Державного фонду сприяння зайнятості населення. Серед джерел його формування визначено відрахування з республіканського та місцевих бюджетів коштів не менше 3% від їхніх розмірів, обов'язкові внески підприємств, установ та організацій тощо. Щорічними законами про Державний бюджет на 1992, 1993, 1994 і 1995 рр. встановлено відрахування до цього фонду з місцевих бюджетів здійснювати за розмірами, котрі визначаються самостійно відповідними місцевими радами. Цей порядок не змінено і Законом "Про Державний бюджет України на 1996 рік". З 1997 року встановлено, що розмір бюджетних асигнувань до цього фонду визначається Верховною Радою України.

Закон України "Про приватизацію майна державних підприємств" від 4 березня 1992 року в ст. 23 передбачив утворення позабюджетного Державного фонду приватизації й позабюджетних фондів приватизації Автономної Республіки Крим та інших адміністративно-територіальних одиниць України. Вирішено кошти зазначених фондів спрямувати на погашення внутрішнього державного боргу України, а також на відшкодування витрат, пов'язаних з приватизацією, на кредитування технічного переозброєння приватизованих підприємств, на розвиток підприємництва та створення нових робочих місць у межах, що визначаються Державною програмою приватизації. Разом з тим, щорічними законами про Державний бюджет України Верховна Рада визначає порядок використання коштів, одержаних від приватизації майна державних підприємств.

Законом "Про Державний бюджет України на 1992 рік" встановлено, що кошти від приватизації державного майна на відповідних територіях у розмірі 10% надходять до місцевих бюджетів і використовуються для соціального захисту населення. За Законом "Про Державний бюджет України на 1993 рік", 50% надходжень коштів від приватизації майна державних підприємств зараховуються до державного бюджету і спрямовуються на фінансування структурної перебудови економіки. За Законом "Про Державний бюджет України на 1994 рік", 80% надходжень від приватизації майна державних підприємств спрямовується до бюджету. З них 30% зараховується до державного бюджету для фінансування витрат Пенсійного фонду на виплату пенсій. У розмірі 50% надходження коштів від приватизації майна підприємств загальнодержавної власності спрямовуються до державного бюджету на фінансування структурної перебудови економіки. Крім того, 50% коштів від приватизації майна підприємств комунальної власності зараховано до місцевих бюджетів на соціально-економічний розвиток регіонів. Законом "Про Державний бюджет України на 1995 рік" визначено: в 1995 році 80% коштів, які надходять до відповідних позабюджетних фондів приватизації від приватизації об'єктів малої приватизації, зараховуються до відповідних місцевих бюджетів і спрямовуються на підтримку програм соціального розвитку та на післяприватизаційну підтримку об'єктів приватизації. Закон України "Про Державний бюджет України на 1996 рік" продовжив дію норм щодо використання коштів фондів приватизації на 1996 рік у порядку, встановленому в 1995 році.

Закон "Про Державний бюджет України на 1997 рік" встановив, що в 1997 році 80% коштів, котрі надійдуть до відповідних позабюджетних фондів приватизації від приватизації підприємств комунальної власності, зараховуються до відповідних місцевих бюджетів.

Створення окремих позабюджетних рахунків місцевих рад передбачено і в процесі приватизації державного житлового фонду. Стаття 9 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" від 23 червня 1992 р. визначає, що кошти, одержані від приватизації державного житлового фонду, зараховуються до спеціально створених позабюджетних приватизаційних житлових фондів місцевих рад або до відповідних фондів підприємств, на балансі яких є відомче житло. Ці кошти використовуються на житлове будівництво та ремонт житла з метою забезпечення житлом громадян, котрі стоять на обліку тих, хто потребує поліпшення житлових умов. За цим же Законом 20% коштів зазначених фондів перераховується до Державного приватизаційного житлового фонду, який створюється для фінансування житлового будівництва в регіонах з низьким рівнем забезпеченості громадян житлом та для утворення резерву коштів із забезпечення гарантії прав на безкоштовне державне житло новонароджених громадян України.

Законодавство України передбачає формування позабюджетних фондів місцевих рад для фінансування шляхових робіт. Так, ст. 4 Закону "Про джерела фінансування шляхового господарства України" від 18 вересня 1991 р. встановлює, що промислові, транспортні, будівельні та інші підприємства, колгоспи, радгоспи, кооперативи і господарські організації незалежно від відомчої підпорядкованості та форм власності відраховують кошти на шляхові роботи в розмірі від 0,4 до 0,8% обсягу виробництва продукції та виконуваних робіт (послуг), а заготівельні, торговельні (в тому числі оптові) та постачальницько-збутові організації — в розмірі від 0,03 до 0,06% річного обороту (без обороту з громадського харчування). Згідно із законом конкретний розмір відрахувань, що надходять відповідно до цієї статті на розвиток шляхів загального користування в Автономній Республіці Крим і областях, а також напрямки використання їх визначаються Верховною Радою Кримської автономії та обласними радами.

Відповідно до змін, передбачених Законом України від 19 квітня 1997 року "Про внесення змін до Закону України "Про систему оподаткування" та Законом України "Про Державний бюджет України на 1997 рік", вказані кошти концентруються в держбюджеті України. 85 відсотків цих коштів передаються до місцевих бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя. Відповідно до законодавства України, місцеві ради утворюють також цільові позабюджетні фонди охорони навколишнього середовища. Статтею 46 Закону УРСР "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 року встановлено надходження платежів за забруднення навколишнього природного середовища до позабюджетних фондів його охорони, місцевих рад базового рівня. Автономної Республіки Крим та обласних рад. У розмірі 70% ці платежі надходять до рад базового рівня, 20% — до Автономної Республіки Крим і обласних рад,
10% — до Державного позабюджетного фонду охорони навколишнього природного середовища. Є цілий ряд інших територіальних позабюджетних фондів.

На місцевому рівні також функціонують регіональні відділення Державного інноваційного фонду та місцеві підрозділи Пенсійного фонду. Фонду соціального страхування, інших державних цільових позабюджетних фондів.

Досвід формування позабюджетних фондів та цільових фондів місцевих органів влади в Україні показує наявність багатьох нерозв'язаних проблем як у законодавстві, так і у сфері його реалізації. Численними стали факти, коли органи місцевого самоврядування спрямовують до позабюджетних фондів кошти, що мають надходити до бюджету або не передбачені законодавством. Дуже слабким поки що є контроль за законністю використання цих коштів. На загальнодержавному рівні слід розробити типове положення про ці фонди. Водночас не можна погодитися з пропозиціями щодо ліквідації їх, бо це суттєво обмежило б фінансові можливості органів місцевого самоврядування.

Правова база, що регламентує діяльність численних позабюджетних цільових фондів, потребує систематизації та уточнення. Слід також чітко визначити й розмежувати компетенцію місцевих рад різних рівнів і держави у сфері управління територіальними відділеннями державних позабюджетних фондів та місцевими позабюджетними фондами.

Ухвалення у 1995 році нової редакції Закону "Про бюджетну систему України" і встановлення ним порядку, згідно з яким позабюджетні фонди можуть утворюватися лише за рахунок надходжень від необов'язкових платежів, зумовлює необхідність нового визначення джерел формування їх у законодавстві про місцеве самоврядування.

Через напруженість у використанні доходної частини бюджетів та необхідності першочергового фінансування захищених статей починаючи з 1999 року Законом України “Про Державний бюджет України на 1999 рік” утворення позабюджетних фондів місцевих рад призупинене.

Валютні фонди

Право на формування валютних фондів місцевих рад було встановлено Законом "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування" у 1990 р. Стаття 16 цього Закону визначила джерела, за рахунок яких місцеві ради формують свої валютні фонди, а саме:

• відрахування за стабільними довгостроковими нормативами від валютної виручки підприємств (об'єднань), організацій та установ, розміщених на території ради, що встановлюються законодавством України;

• доходи від зовнішньоекономічної діяльності самої місцевої ради;

• добровільні внески й пожертвування юридичних осіб та громадян;

• надходження від реалізації товарів, робіт (послуг) іноземним юридичним особам і громадянам

• тощо.

За цим Законом валютні фонди зберігаються на спеціальних рахунках в установах банків і витрачаються за рішенням відповідної місцевої ради. Визначено також, що ці кошти не підлягають вилученню.

Ухвалений у 1992 р. Закон України "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування" у ст. 14 підтвердив повноваження органів місцевого самоврядування у справі формування валютних фондів. Джерела формування їх залишилися незмінними.

Спеціальним законодавством України визначено порядок формування валютних фондів органів місцевого самоврядування. Закон УРСР "Про зовнішньоекономічну діяльність", прийнятий у квітні 1991 р., у ст. 12 проголосив, що на території України запроваджується обов'язковий розподіл виручки в іноземній валюті від зовнішньоекономічної діяльності між валютними фондами суб'єктів цієї діяльності та Державним валютним фондом України і валютними фондами місцевих рад. Установлено обов'язковий розподіл виручки в іноземній валюті від зовнішньоекономічної діяльності всіх її суб'єктів, які мають постійне місце перебування або місце проживання на території України. Запроваджено порядок розподілу валюти на основі стабільних п'ятирічних нормативів, що встановлювалися Верховною Радою УРСР за поданням тодішньої Ради Міністрів УРСР.

Визначено також, що в разі підпорядкування кільком місцевим радам території постійного місцеперебування або проживання суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності він передає 2/3 суми, призначеної для валютного фонду, місцевій раді базового рівня і 1/3 — раді вищого рівня. Базовими, згідно із законодавством, вважалися міські, сільські й селищні ради. За кошти, що передаються до Державного валютного фонду і валютних фондів місцевих рад, суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності одержують з відповідного бюджету компенсацію в прийнятій на території України валюті за спеціальним курсом, встановленим Національним банком. В Україні було заборонено створення без відповідного дозволу, крім Державного та валютних фондів місцевих рад, інших валютних фондів, до яких суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності передають частину своєї виручки. Функції обов'язкового розподілу валюти покладалися на відповідні банківські установи, в яких розміщено валютні рахунки суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Актами, що визначили новий порядок формування валютних фондів місцевих рад, стали постанови Верховної Ради України "Про формування валютних фондів України у 1992 р." від 5 лютого 1992 р. та "Про внесення змін до Постанови Верховної Ради України від 5 лютого 1992 р. "Про формування валютних фондів України у 1992 р." від 12 травня 1992 р. Встановлювалося, що суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності сплачують податок на валютну виручку як до Державного валютного фонду, так і до валютних фондів місцевих рад. Ставка цього податку для рад становила 5% від валютної виручки. Розподіл його між різними рівнями рад здійснювався за ст. 12 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність". Тобто 2/3 цієї суми надходило до валютних фондів базового рівня, а решта — до валютних фондів обласних і районних рад.

Черговий раз новий порядок формування валютних фондів місцевих рад передбачено Декретом Кабінету Міністрів № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 р. Було скасовано порядок, за яким валютні фонди місцевих рад формувалися на основі валютного податку. Також зупинено дію ст. 14 Закону України "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування" в частині формування валютних фондів місцевих рад за рахунок відрахувань за стабільними довгостроковими нормативами від валютної виручки підприємств (об'єднань), організацій і установ, розміщених на відповідній території. Замість цього ст. 14 зазначеного декрету запроваджує порядок, згідно з яким уряд Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі комітети місцевих рад формують відповідно республіканський (Автономної Республіки Крим) і місцеві валютні фонди через купівлю іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України за рахунок коштів відповідних бюджетів у межах, затверджених Верховною Радою Автономної Республіки Крим та місцевими радами. Збережено й інші джерела формування валютних фондів місцевих рад, передбачені законодавством України.

Згідно з декретом зупинялася дія статей Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", які передбачали затвердження нормативів обов'язкового розподілу валютної виручки між державою та місцевими радами.

Резервні фонди

Формування резервних фондів місцевих рад передбачено в 1990 р. Законом "Про бюджетну систему Української РСР". Згідно з ним резервні фонди формувались у складі місцевих бюджетів, зокрема їхніх видатків. Стаття 13 передбачала самостійне утворення місцевими радами резервних фондів за рахунок власних доходів і частини перевищення доходів над видатками бюджетів нижчого рівня. Ці кошти, згідно із законом, могли передаватися на договірних і компенсаційних засадах раді вищого рівня для фінансового збалансування бюджетів нижчого рівня шляхом дотацій і субвенцій. Обсяги резервних фондів тоді законодавче не встановлювались і визначалися місцевими радами при затвердженні бюджету. Більш детально створення резервних фондів регламентує нова редакція Закону "Про бюджетну систему України", прийнятого в 1995 р. Стаття 20 цього Закону встановлює, що в республіканському бюджеті Автономної Республіки Крим, обласних, міських (міст Києва і Севастополя та міст обласного підпорядкування) і в районних бюджетах утворюються резервні фонди уряду Автономної Республіки Крим, а також виконавчих органів обласних, міських (міст Києва та Севастополя і міст обласного підпорядкування) та районних рад. Ці фонди утворюються в розмірі до 1% видатків кожного з відповідних бюджетів. Резервні фонди використовуються для фінансування невідкладних заходів, не передбачених відповідними місцевими бюджетами. Згідно із Законом, ці фонди утворюються за рішеннями відповідних рад. Фінансування з них здійснюється на основі постанови відповідних місцевих виконавчих органів влади.

Згідно із Законом уряд Автономної Республіки Крим, виконавчі органи відповідних місцевих рад зобов'язані подавати щоквартальні письмові звіти про видатки з резервних фондів з обгрунтуванням їхньої необхідності, економічності й ефективності. Верховна Рада Автономної

Республіки Крим та відповідні місцеві ради розглядають і приймають рішення щодо схвалення чи несхвалення цих видатків. Вони також можуть приймати рішення про відновлення резервних фондів. Причому Верховна Рада Автономної Республіки Крим може це зробити під час найближчого розгляду питання про внесення змін і доповнень до закону про республіканський бюджет автономії. Місцеві ж ради уповноважені вирішувати подібне питання на найближчій сесії.

Проблема взаємодії представницьких і виконавчих органів влади на місцях при формуванні й використанні резервних фондів може призводити і до певних суперечностей між ними. З метою уникнення їх доцільно розробити типове положення про резервні фонди місцевих органів виконавчої влади.

1.2. Місцеві бюджети України

Сутність та необхідність місцевих бюджетів

Економічний зміст і структура місцевих бюджетів

Провідне місце в системі регулювання економіки держави, створення сприятливого фінансового середовища для швидкого розвитку ринкових відносин, забезпечення макроекономічної рівноваги в економіці належить бюджету. Він є невід’ємною частиною ринкових відносин і одночасно важливим інструментом реалізації державної політики.

Бюджет як одна з ланок фінансової системи відображає виробничі відносини, відтворює відносини розподілу і перерозподілу, опосередковує рух грошової маси.

Бюджету належить важлива роль у фінансовій системі держави. Через бюджет здійснюється фінансування заходів економічного і соціального розвитку, що мають загальнодержавне значення, а також стосуються міждержавних відносин. За його допомогою перерозподіляється частина фінансових ресурсів між адміністративно-територіальними одиницями України з метою вдосконалення структури суспільного виробництва і забезпечення соціальних гарантій населенню. Бюджет є важливим інструментом держави, через який забезпечується контроль за станом виробництва в цілому.

Бюджет є складною економічною категорією, оскільки являє собою систему економічних відносин, які складаються в суспільстві в процесі формування, розподілу і використання централізованого грошового фонду країни, призначеного для задоволення суспільних потреб.

Ці відносини мають слідуючу структуру:

• між державою і підприємствами в процесі мобілізації доходів, накопичень і фінансування з бюджету;

• між державою і населенням в процесі розподілу і перерозподілу національного доходу;

• між ланками бюджетної системи при бюджетному регулюванні.

Дослідження і аналіз структури зазначених відносин дає змогу зрозуміти економічний зміст бюджету, глибше виявити його роль у розподільчих процесах.

Бюджетні відносини, що відображають зміст державного бюджету, функціонують у визначених формах – суспільних і організаційних. І саме завдяки організаційним формам стає можливим використання бюджету, як інструменту управління економікою.

Так, організаційними формами функціонування бюджетних відносин є конкретні види бюджетів (державний бюджет, бюджет Автономної Республіки (АР) Крим і місцеві бюджети). Втілюючи внутрішньобюджетні відносини в зазначених формах, держава організовує бюджетні взаємовідносини по централізації бюджетних ресурсів в розпорядження органів влади, які наділені правом представляти інтереси держави і від її імені здійснювати певні функції.

За допомогою організаційних форм держава “вибудовує” внутрішньобюджетні відносини стосовно форм державного і адміністративно-територіальнгого устрою. Сформовані бюджетні взаємовідносини одержують матеріально-речове втілення у відповідних фондах грошових коштів, створюваних у розпорядженні органів державної структури. Впливаючи на процеси формоутворення бюджетних відносин (шляхом зміни принципів, методів, способів формування доходів і видатків, їх регулювання і т.п.), держава коректує встановлені бюджетні взаємовідносини, регулює канали проходження бюджетних потоків, уточнює пропорції розподілу централізованих ресурсів і забезпечує управління внутрішньобюджетними відносинами, а через бюджетні відносини – економічними процесами.

Таким чином, завдяки організаційним формам внутрішньобюджетних відносин стає можливим використання бюджету для забезпечення міжтериторіального розподілу суспільного продукту, регулювання народногосподарських пропорцій, управління економічними процесами на макро- і мікрорівні.

Стосовно визначення поняття “місцеві бюджети” в економічній літературі немає єдиної точки зору.

В перші роки організації бюджетної системи місцеві бюджети розглядались як сукупність завдань, доручених місцевим органам, і сукупність коштів, котрими вони володіють для їх задоволення.

В Положенні про фінанси 1926 р. дається таке трактування: “Місцеві фінанси складають частину єдиної системи фінансів СРСР і знаходяться в безпосередньому віданні місцевих Рад та їх виконавчих комітетів”. Аналогічне визначення поняття “місцеві фінанси” дає професор В.Н. Твердохлібов [50, С.122].

Н.А. Ширкевич так визначає сутність місцевих бюджетів: “Це частина основного річного фінансового плану країни – державного бюджету, крім того, місцеві бюджети утворюють централізований фонд грошових коштів місцевих Рад, котрим вони розпоряджаються з метою здійснення заходів, які щорічно передбачаються планом економічного і соціального розвитку” [50, с.123]

Деякі вчені за основу визначення місцевих бюджетів приймають територіальний принцип, розгладаючи їх як бюджети окремих адміністративно-територіальних одиниць. Ряд економістів характеризують місцеві бюджети як економічні відносини. Наприклад, І.Н. Ходорович характеризує місцеві бюджети як “сукупність економічних відносин, що забезпечують фінансову базу місцевих Рад щодо розвитку і утримання головним чином галузей господарства, які безпесередньо спеціалізуються на підвищенні доброту населення” [50, с.118]. А Н.В. Васил’єва визначає місцеві бюджети як “обумовлену адміністративно-територіальним поділом і бюджетним устроєм частину економічних відносин у суспільстві, пов’язаних з формуванням, розподілом і використанням фондів грошових коштів, призначених для задоволення суспільних потреб”. [10, С.16].

Усе наведене вище свідчить про різні підходи до трактування поняття місцевих бюджетів, що, в свою чергу, позначається на визначенні ролі місцевих бюджетів у фінансовій системі держави.

Розгляд різних поглядів щодо визначення поняття “місцевих бюджетів” дозволяє охарактеризувати їх як сукупність економічних відносин, які сприяють територіальному перерозподілу національного доходу країни та забезпечують створення фінансової бази місцевих Рад.

При дослідженні проблеми місцевих бюджетів, їх необхідно рохглядати у двох аспектах. По-перше, як організаційну форму мобілізації частини фінансових ресурсів у розпорядження місцевих органів самоврядування. По-друге, як систему фінансових відносин, що складаються між місцевими та державним бюджетами, а також усередені сукупності місцевих бюджетів.

Як організаційна форма мобілізації доходів і здійснення витрат місцевими органами самоврядування, місцеві бюджети – це балансові розрахунки, які відповідають вимогам складання балансів, тобто вони мають доходну й витратну частини, в їх основі покладено принципи забалансування тощо. Тому можна стверджувати, що місцеві бюджети – це балансові розрахунки доходів і витрат, які мобілізуються й витрачаються на відповідній території.

Водночас місцеві бюджети слід розглядати як важливу фінансову категорію, основу якої становить система фінансових відносин, а саме: відносини між місцевими бюджетами і господарськими структурами, що функціонують на даній території; відносини між бюджетами і населенням даної території, що складаються при мобілізації й витраченні коштів місцевих бюджетів; відносини між місцевими бюджетами різних рівнів щодо перерозподілу фінансових ресурсів; відносини між місцевими бюджетами і державним бюджетом.

Місцеві бюджети є фінансовою базою органів місцевого самоврядування та вирішальним фактором регіонального розвитку. Наявність місцевих бюджетів закріплює економічну самостійність місцевих органів самоврядування, що передбачено Конституцією та Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 27.05.97р., активізує господарську діяльність, дозволяє їм розвивати інфраструктуру на підвідомчій території, розширювати економічний потенціал регіону, виявляти і використовувати резерви фінансових ресурсів. В кінцевому підсумку все це розширює можливості місцевих органів влади у більш повному задоволенні потреб населення.

Місцеві бюджети є основним каналом доведення до населення кінцевих результатів суспільного виробництва, що спрямовуються на суспільне споживання. Через місцеві бюджети суспільні фонди споживання розподіляються в територіальному і соціальному розрізах. Разом з іншими ланками бюджетної системи місцеві бюджети є одним з головних інструментів реалізації на практиці програми економічного і соціального розвитку як регіонів, так і країни в цілому.

Важливим при розкритті економічної сутності бюджету є розгляд його функцій: розподільчої, контрольної, функції по забезпеченню існування держави.

Прояв розподільчої функції зумовлений тим, що у відносини з бюджетом вступають майже всі учасники суспільного виробництва. Основним об’єктом бюджетного розподілу і перерозподілу є чистий дохід, що створюється в суспільстві. Через розподільчу функцію бюджету відбувається зосередження грошових коштів в руках держави і їх подальше використання з метою задоволення суспільних потреб. Розподіл і перерозподіл грошових коштів відбувається між окремими галузями і сферами діяльності, між окремими групами населення. В результаті розподілу і перерозподілу здійснюється формування основних фондів грошових ресурсів – державного і місцевих бюджетів, фондів соціального страхування, фондів зайнятості та ін.

Важливим питанням посилення ролі бюджету в розподільчих процесах є досягнення оптимального співвідношення між різними ланками бюджетної системи. Із загальнодержавного бюджету фінансується понад 61,1 відс. усіх витрат. Спостерігається тенденція до збільшення частки місцевих бюджетів у фінансуванні бюджетних витрат, що може позитивно вилучити на розвиток системи місцевого самоврядування та на використання бюджетних коштів в цілому.

Контрольна функція бюджету заключається в тому, що при формуванні доходів фінансовий контроль здійснюється за правильністю здіймання різних видів податків, мобілізацією інших джерел доходів, дотриманням встановлених пропорцій між ними, визначенням податкової бази. При витрачанні бюджетних коштів контролюється ефективність їх використання за цільовим призначенням. Фінансовий контроль здійснюється за виробництвом, розподілом і споживанням сукупного суспільного продукту і національного доходу.

Функція бюджету по забезпеченню існування держави ставить своєю ціллю створення матеріально-фінансової бази функціонування держави, утримання апарату управління країною, законодавчої, виконавчої влади, правоохоронних органів.

Економічна сутність місцевих бюджетів проявляється в їх призначенні, а саме:

• формування грошових фондів, які є фінансовим забезпеченням діяльності місцевих органів влади;

• розподіл і використання цих фондів між галузями народного господарства;

• контроль за фінансово-господарською діяльністю підприємств та організацій, підвідомчих цим органам влади.

Як економічна категорія, місцеві бюджети відображають обумовлену адміністративним поділом і бюджетним устроєм держави сферу економічних відносин суспільства, пов’язаних із формуванням, розподілом і використанням централізованих грошових коштів, що знаходяться у розпорядженні місцевих органів влади і призначених для соціально-економічного розвитку конкретних регіонів країни.

У відповідності з Законом України “Про бюджетну систему України” від 29.06.95р. бюджетна система нашої держави складається з державного бюджету, бюджету АР Крим та місцевих бюджетів. До місцевих бюджетів в Україні відносять: бюджети областей, міст республіканського підпорядкування, міст обласного підпорядкування, міст районого підпорядкування, районів (в містах), сільські та селищні бюджети. Структура бюджетної системи України відображена на рис. 1.1

Бюджет АР Крим об’єднує республіканський бюджет та бюджети районів і міст республіканського підпорядкування Криму.

Сукупність усіх бюджетів, що входять до складу бюджетної системи України є зведеним (або консолідованим) бюджетом України. Він використовується для аналізу і визначення економічного і соціального розвитку України.

Консолідований державний бюджет

Консолідований державний

Держаний бюджет

України

Місцеві бюджети

Бюджет АР Крим

Бюджет міст

республіканського

підпорядковування

(Київ та Севастополь)

Бюджети

областей

Республі-канський

бюджет

Місцеві

бюджети

Міський бюджет

Бюджети районів

Обласний

бюджет

Бюджети

районів

Бюджети міст

обласного підпорядування

Міський

бюджет

Бюджети

районів

Районий

бюджет

Біджети міст

районого підпорядкування

Селищні

бюджети

Сільські

бюджети

Рис. 1.1 Структура бюджетної системи України

Бюджети вищого рівня об’єднуються з нижчими певної території з метою аналізу економічного розвитку і мають назву зведених бюджетів; так само державний бюджет об’єднується з бюджетами областей, бюджетом АР Крим та бюджетами міст республіканського підпорядковування (Києва та Севастополя).

Бюджет області – це обласний бюджет, бюджети районів і міст обласного підпорядковування.

Бюджет району об’єднує районний бюджет, бюджети міст районого підпорядкування, селищні та сільські бюджети. Останні створюються за рішеннями районих, міських Рад народних депутатів за наявності необхідної фінансової бази.

Держава, як вже зазначалось, використовує бюджет для здійснення територіального, внутрішнього і міжгалузевого розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту з метою вдосконалення структури суспільного виробництва і забезпечення соціальних гарантій населенню. В умовах формування ринкових відносин бюджетна система має надавати фінансову підтримку щодо роздержавлення і демонополізації галузей господарства, забезпечення соціального захисту населення.

Складна структура місцевих бюджетів України, а також необхідність встановлення раціонального взаємозв’язку між державним і місцевими бюджетами висуває завдання визначення принципів і умов оптимального розподілу доходів між різними ланками бюджетної системи.

При розподілі доходів між ланками і видами бюджетів повинні дотримуватися слідуючі вимоги:

• єдність бюджету і державного плану економічного і соціального розвитку України;

• забезпечення кожного бюджету стійкими доходами, які тісно пов’язані з економічною, соціальною і екологічною ситуацією регіону. В цьому проявляється активний вплив бюджету на прискорення темпів розвитку економіки та покращення соціальної обстановки в регіоні;

• збалансованість кожного бюджету незалежно від обсягу його закріплених доходних джерел;

• підвищення зацікавленості державних і місцевих органів в успішному виконанні планів надходжень загальнодержавних доходів і зборів (податкових і неподаткових) на території відповідної місцевої Ради народних депутатів;

• забезпечення рівномірності надходження коштів і усунення можливих касових розривів внаслідок неспівпадання термінів здійснення видатків і отримання доходів.

Доходи між основними ланками бюджетної системи України розподіляються у відповідності із загальнодержавним законодавством, всередені ланки – у відповідності з рішеннями місцевих органів влади. Головною передумовою розподілу доходів бюджету слугує єдність його доходної бази, яка дозволяє регулювати бюджетні ресурси таким чином, щоб в необхідних випадках надавалась допомога бюджетам, котрі її потребують, і разом з цим здійснювались заходи загальнодержавного значення.

При розподілі доходів приймається до уваги підвідомчість об’єднань, підприємств, організацій. Значній частині місцевих бюджетів України передаються фінансові засоби для забезпечення їх збалансованості. Це досягається шляхом надання вищестоящими бюджетами нижчестоящим бюджетам сум відрахувань від загальнодержавних податків і доходів.

Республіканський бюджет АР Крим, місцеві бюджети України забезпечують фінансування заходів соціального і економічного розвитку відповідних територій або населених пунктів, які здійснюються органами державної виконавчої влади і місцевого самоврядування.

1. Доходи і видатки місцевих бюджетів

1. Доходи місцевих бюджетів

На сьогоднішній день формувння бюджету АР Крим, місцевих бюджетів регулюється Законами України: “Про бюджетну систему України”, “Про місцеве самоврядування”, законами і декретами України про оподаткування. Слід зазначити, що міжбюджетні відносини в Україні включають такі основні елементи: власні, закріплені та регулюючі доходи, нормативи відрахувань від регулюючих доходів, дотації, субвенції, субсидії, внески до державного бюджету України, бюджетні позички, міжбюджетні взаєморозрахунки.

Власні доходи – це доходи, які належать місцевому органу влади, формуються на підвідомчій йому території на основі рішень цього органу. Перелік власних доходів в Україні законодавчо не визначений. У практиці міжбюджетних взаємовідносин власні доходи об’єднуються з поняттями “закріплені доходи”.

Закріплені доходи – це доходи, які повністю або певною частиною на довгостроковій основі закріплюються за тим чи іншим бюджетом. Перелік закріплених доходів місцевих бюджетів визначається чинним законодавством.

Регулюючі доходи – це доходи, які на пайовій основі розподіляються між усіма ланками бюджетної системи України. Перелік регулюючих доходів визначається законодавством України про бюджетну систему і про місцеві органи влади. Уточнення переліку регулюючих доходів здійснюється у щорічних законах про державний бюджет України. Склад регулюючих доходів представлений на рис. 21.12.

Нормативи відрахувань від регулюючих доходів, зокрема, від загальнодержавних податків і зборів, до бюджетів встановлюють пропорції розподілу цих доходів (у відсотках) між різними рівнями бюджетної системи. Склалася певна пркатика регулювання бюджетних доходів. На державному рівні воно визначається нормативами розподілу доходів між державним бюджетом України і бюджетами областей, міст Києва та Севастополя.

Регулюючі доходи

Відрахування від загальнодержавних податків і зборів

Дотації,

субвенції

Відрахуван-ня від податку на прибуток

Відрахування від податку на додану вартість

Відрахування від прибуткового податку з доходів громадян

Відразування від акцизного збору

Рис. 21.12 Структура регулюючих доходів

Нормативи відрахувань від регулюючих доходів, зокрема, від загальнодержавних податків і зборів, до бюджетів встановлюють пропорції розподілу цих доходів (у відсотках) між різними рівнями бюджетної системи. Склалася певна пркатика регулювання бюджетних доходів. На державному рівні воно визначається нормативами розподілу доходів між державним бюджетом України і бюджетами областей, міст Києва та Севастополя.

Закон “Про бюджетну систему України” у редакції 1995р. дещо інакше визначив характер регулювання бюджетних доходів. Зокрема, згідно зі ст. 16 подальшому перерозподілу підлягають доходи, закріплені за бюджетами АР Крим, областей, міст Києва та Севатополя.

У Законі України “Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування” і в новій редакції Закону України “Про місцеве самоврядування”, ухваленій у 1992р., термін “власні доходи” не вживався.

У Законі “Про бюджетну систему України”, прийнятому в редакції 1995р., поняття “власні доходи” вживається в контексті забезпечення принципу самостійності бюджетів усіх рівнів, включаючи і державний бюджет України. Згідно зі статею 4 вказаного Закону самостійність бюджетів забезпечується наявністю власних доходних джерел і правом визначення напрямів їх використання відповідно до чинного законодавства України.

Але законодавство України не дає детального переліку власних доходів місцевих бюджетів. Немає у ньому і чітко визначених норм щодо порядку формування та використання власних доходних джерел. Лише Закном “Про бюджетну систему Української РСР” у редакції 1990р. (ст. 13) встановлювалося, що місцеві Ради утворюють резервні фонди за рахунок власних доходів і частини перевищення доходів над видатками бюджетів нижчих рівнів, які можуть передаватися на договірних і компенсаційних засадах вищій Раді для фінансового збалансування названих бюджетів шляхом дотацій і субвенцій. На практиці це фактично не застосовується. Тому проблема власних доходів потребує детальнішої розробки у законодавсті України. Власні доходи – це доходи, які формуються на підвідомчій відповідному місцевому органу влади території і щодо яких місцеві органи влади мають законодавчу ініціативу. Власні доходи і закріплені доходи – це різні доходи, і їх не слід ототожнювати. До власних доходів відносяться місцеві податки і збори, платежі, що встановлюються місцевими органами влади, доходи комунальних підприємств, доходи від майна, що належать місцевій владі, та деякі інші. Частина власних доходів місцевих бюджетів – вкрай незначна, і, таким чином, принцип самостійності цих бюджетів залишається поки що декларованим.

У 1990р. в українському законодавсті з’явилося поняття “закріплені доходи місцевих бюджетів”. Закріплені доходи – це доходи, які закріплюються за певним бюджетом. Закріплені доходи також є основою самостійності місцевих бюджетів. Перелік доходів, які повністю зараховуються до місцевих бюджетів, установлений Законом “Про бюджетну систему Української РСР” від 5 грудня 1990р. Але даний Закон не визначив порядку розподілу цих доходів між рівнями місцевих бюджетів.

Усі законодачі акти наступних років також не вирішили питання закріплених доходів. Були різні тлумачення цієї категорії, скорочувався перелік закріплених доходів. Прийнятий у 1995р. Закон “Про бюджетну систему України” лише частково вирішив проблеми закріплених доходів місцевих бюджетів. Повноваження органів місцевого самоврядування згідно з цим законом навіть звужуються. Перелік закріплених доходів місцевих бюджетів залишається нестабільним. У прийнятій в 1996р. Конституції України термін “закріплені доходи” не згадується. Стосовно обласних і районних бюджетів ст. 143 Конституції передбачає такі норми щодо порядку їх формування, які, по суті, виключають наявність закріплених доходів цих бюджетів.

Проблема доходних джерел, які б надходили до місцевих бюджетів на стабільній основі, залишається таким чином відкритою. Вона має вирішуватися шляхом впровадження власних доходів і регулюючих доходів місцевих бюджетів. Власні доходи мають складати основну частину дохідної бази місцевих бюджетів усіх рівнів разом з обласними і районними. З цією метою доцільно ще раз повернутися до визначення конституційних норм стосовно формування місцевих бюджетів.

Поняття “регулюючі доходи” запозичене Україною із бюджетної практики колишнього СРСР. Регулюючі доходи – це доходи, які розподіялються між різними рівнями бюджетної системи. Нині регулюючі доходи становлять основу надходжень до місцевих бюджетів України. Уточнення переліку регулюючих доходів місцевих бюджетів здійснюється у щорічних законах про державний бюджет України.

Закон ”Про бюджетну систему України” у редакції 1995р. черговий раз уніс зміни до переліку регулюючих доходів та форм бюджетного регулювання. Згідно з ними окремі доходи стануть певною мірою закріпленими і регулюючими одночасно. Це стосується податку на додану вартість, акцизного збору, податку на прибуток підприємств, прибуткового податку з громадян, плати за землю, доходів від приватизації державного майна та деяких інших.

Що ж стосується розмірів відрахувань від загальнодержавних податків та зборів, які надходять до місцевих бюджетів, то вони визначаються Верховною Радою України, виходячи із відповідних соціально-економічних нормативів, бюджетної забезпеченості населення території і стану місцевих джерел доходів.

Склад доходів, що формують республіканський бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, міські, районні, сільські та селищні бюджети, як вже зазначалося, регулюється Законом України “Про бюджетну систему України”, прийнятому в 1995 році.

Згідно цього закону в доходи республіканського бюджету АР Крим, обласних, Київського і Севастопольського міських бюджетів зараховується:

• частина податку на додану вартість, яка визначається Законом про Державний бюджет України на наступний рік, але не менш, як на 20 відсотків1;

• частина акцизного збору, яка визначається Законом України про Державний бюджет України на наступний рік, але не менш як на 20 відсотків;

• податок на прибуток підприємств і організацій усіх форм власності (крім комунальної) і підпорядкування у розмірі, що дорівнює 70 відсоткам від ставки, передбаченої чинним Законодавством для відповідної категорії платників, та 100 відсотків податку на прибуток підприємств та організацій комунальної власності;

• частина прибуткового податку з громадян;

• 70 відсотків податку на майно підприємств і організацій усіх форм власності і підпорядкування;

• плата за землю, що дорівнює 10 відсоткам від ставки, передбаченої Законодавством України до республіканського бюджету АР Крим та обласних бюджетів і 70 відсотків – до Київського і Севастопольського міських бюджетів;

• надходження від внутрішніх позик і грошово-речових лотерей, що проводяться за рішеннями відповідних Рад народних депутатів, згідно з Законами України;

• частина доходів від приватизації державного майна, яка визначається Законом про Державний бюджет України на наступний рік;

• відрахування, дотації і субвенції з Державного бюджету України;

• надходження від оренди цілісних майнових комплексів, що перебувають у комунальній власності цього рівня;

• дивіденди, одержані від акцій і цінних паперів, що належать державі а акціонерних товариствах, створених за участю підприємств комунальної власності цього рівня;

• інші надходження, встановлені законами України.

У доходи районних бюджетів, міських (міст обласного підпорядкування) бюджетів в порядку, на умовах і в межах, встановлених Законами України, зараховується:

• податок на прибуток підприємств і організацій усіх форм власності (крім комунальної) і підпорядкування у розмірі, визначеному Радою народних депутатів вищого рівня, та 100 відсотків податку на прибуток підприємств та організацій комунальної власності цього рівня;

• прибутковий податок з громадян у розмірі, визначеному Радою народних депутатів вищого рівня;

• плата за землю до районних бюджетів у розмірах, визначених Радою народних депутатів вищого рівня, і 60 відсотків – до міських бюджетів (міст обласного підпорядкування);

• податок на нерухоме майно громадян;

• місцеві податки і збори, крім винятків, передбачених законодавством України;

• частина доходів від приватизації державного майна, яка визначається Радою народних депутатів вищого рівня;

• надходження від оренди цілісних майнових комплексів, що перебувають у комунальній власності цього рівня;

• відрахування, дотації і субвенції, отримані з бюджетів вищого рівня;

• інші надходження.

У доходи районних у містах бюджетів зараховується такі ж доходи, як і до районних, міських (міст обласного підпорядкування) бюджетів, крім податку на нерухоме майно громадян.

Найслабкішою ланкою Закону “Про бюджетну систему України” є визначення доходної бази всіх рівнів місцевих бюджетів, крім республіканського бюджету АР Крим та обласних бюджетів. По суті, за ними повністю закріплені податок на нерухоме майно громадян (якого ще не затверджено Верховною Радою України), надходження від оренди і продажу майна комунальної власності, збори й інші неподаткові доходи, місцеві податки і збори. Якщо в цілому питання дохідної бази обласних бюджетів значною мірою знайшло своє вирішення в Законі, то дохідна база всіх нижчих рівнів місцевих бюджетів – районних, міських (міст обласного підпорядкування), районних у містах, міських (міст районного підпорядкування), сільських та селищних – встановлюється Верховною Радою АР Крим та Радами народних депутатів вищого рівня для кожного нижчого. Таке становище сьогодні викликає найбільше нарікань і є причиною протиріч між місцевими Радами різних рівнів.

Самостійною статтею доходів місцевих бюджетів є дотації, субвенції і субсидії.

Дотації – форма централізованого регулювання доходів і видатків підприємств, організацій, установ, а також бюджетів, планові витрати котрих перевищують отримані доходи, у вигляді надання грошових коштів, які компенсують збитковість. Таке додаткове надання коштів може спрямовуватися на покриття збитків підприємств і організацій, як виробничої , так і невиробничої сфери, а також на збалансування місцевих бюджетів.

Субвенції – цільова допомога, вид державного сприяння місцевим органам влади або окремим галузям господарства, яка надається для вирішення певних задач.

Субсидії – фінансова допомога, яка надається частіше всього за рахунок коштів державного бюджету місцевим органам влади, юридичним і фізичним особам, іншим державам. Розрізняють прямі і непрямі субсидії.

1. Видатки місцевих бюджетів

Важливу роль для становлення самостійних місцевих бюджетів відіграє порядок здійснення видатків та склад цих видатків. У місцевих органів влади мають бути, що вже наголошувалося, визначені функції і завдання. У рамках цих функцій у сфері власних повноважень необхідною є свобода рішень місцевих органів влади в здійсненні видатків із місцевих бюджетів. Законодавство України з цих питань поки що недосконале й суперечливе, хоча і пройшло з 1990 року певну еволюцію. Коротко розглянемо окремі його положення.

Визначеного законом повного переліку видатків місцевих бюджетів в Україні поки що немає. Бюджетне законодавство України регламентує порядок здійснення видатків місцевих бюджетів та основні напрямки використання їхніх коштів. Законом "Про бюджетну систему Української РСР", прийнятим у 1990 році, встановлено, що місцеві ради самостійно витрачають бюджетні кошти і визначають напрямки використання коштів місцевих бюджетів. Вони також збільшують норми видатків на утримання житлово-комунального господарства, закладів охорони здоров'я, народної освіти, соціального забезпечення, культури і спорту, органів внутрішніх справ, охорони природи, визначають додаткові пільги і допомогу окремим категоріям населення. За Законом, місцеві ради отримали право встановлювати розмір видатків на утримання органів місцевого управління, утворення резервних фондів, надання дотацій і субвенцій для збалансування бюджетів нижчого рівня.

Прийнятим того ж року Законом "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування" підтверджено зазначений порядок здійснення видатків із місцевих бюджетів.

Названі законодавчі акти передбачають, що доходи, додатково одержані при виконанні місцевих бюджетів, а також суми перевищення доходів над видатками, що утворюються внаслідок перевиконання доходів або економії у видатках, залишаються в розпорядженні відповідних місцевих рад, вилученню не підлягають і використовуються на їхній розсуд.

Після проголошення незалежності України порядок здійснення видатків із місцевих бюджетів майже не змінився. У Законі України "Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування", прийнятому в 1992 р., більш чітко визначено порядок здійснення видатків із місцевих бюджетів на утримання органів управління. Органи місцевого самоврядування встановлюють розмір видатків на утримання створюваних ними органів управління замість попереднього порядку, згідно з яким місцеві ради встановлювали розмір видатків на утримання органів місцевого управління.

Більш деталізоване правове регулювання видатків місцевих бюджетів запроваджено лише в 1995 р. в Законі "Про бюджетну систему України". Згідно із ст. 18 цього Закону кошти республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів витрачаються лише з тією метою і в тих межах, які затверджені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та місцевими радами.

Уперше видатки всіх бюджетів поділено на поточні та на видатки розвитку. Згідно із Законом.

Поточні видатки – це витрати бюджетів на фінансування мережі підприємств, установ, організацій і органів, яка діє на початок бюджетного року, а також на фінансування заходів щодо соціального захисту населення та інших заходів, що не належать до видатків розвитку. В складі поточних видатків окремо виділяються видатки бюджету, зумовлені зростанням мережі перелічених вище об’єктів з зазначенням всіх факторів, які вплинули на обсяг видатків.

Видатки розвитку – це видатки бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема: фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення; фінансування структурної перебудови народного господарства; субвенції та інші видатки, пов’язані з розширеним відтворенням.

У Законі вперше розподілено видатки між бюджетами різних рівнів бюджетної системи. Більш детально це зроблено щодо державного бюджету України, видатки місцевих бюджетів визначено лише фрагментарне. Так, у ст. 20 встановлено, що з республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів здійснюються такі видатки:

— на фінансування установ та організацій освіти, культури, науки, охорони здоров'я, фізичної культури, молодіжної політики, соціального забезпечення і соціального захисту населення, котрі підпорядковані виконавчим органам влади Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, а також соціально-культурних заходів відповідно до покладених на ці органи влади функцій;

— на утримання органів влади Автономної Республіки Крим, місцевих органів державної влади і самоврядування;

— на фінансування підприємств і господарських організацій, котрі входять до складу місцевого господарства, природоохоронних заходів;

— на інші заходи, що фінансуються відповідно до законодавства України з республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів.

Закон встановив, що розмежування видів видатків між бюджетами, які входять до складу бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, здійснюється відповідно Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними. Київською і Севастопольською міськими радами, районними і міськими (міст із районним поділом) радами. Це положення суперечить принципам місцевого самоврядування. Кожен рівень влади повинен нести видатки, визначені законом.

У Законі вперше запроваджено порядок пропорційного скорочення бюджетних видатків.

Статтею 31 встановлено: якщо при виконанні бюджету рівень його дефіциту перевищує встановлений або виникає значне зниження надходжень від доход них джерел, Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві ради за пропозиціями відповідно Кабінету Міністрів України, Уряду Кримської автономії та виконавчих органів місцевих рад приймають рішення про запровадження пропорційного скорочення затверджених бюджетних видатків. Пропорційне скорочення видатків здійснюється щомісячно до кінця бюджетного року за всіма статтями бюджету, крім захищених, перелік яких відповідно визначається радою.

Пропорційне скорочення видатків може бути запроваджено також тоді, коли внаслідок дефіциту бюджету місцевий орган влади неспроможний фінансувати передбачені бюджетом заходи.

Окремі зміни щодо здійснення видатків внесено Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні", прийнятим у травні 1997 року. Статтею 64 Закону встановлено, що видатки, які здійснюються органами місцевого самоврядування на потреби територіальних громад, їхній розмір і цільове спрямування визначаються місцевими бюджетами цих громад.

В обласних і районних бюджетах передбачено видатки, пов'язані зі здійсненням районними, обласними радами заходів із забезпечення спільних інтересів територіальних громад. Ці видатки визначаються відповідними обласними і районними бюджетами. Закон передбачив виділення у видатковій частині місцевих бюджетів окремо видатків поточного бюджету і видатків бюджету розвитку. Крім того, встановлено, що видатки місцевих бюджетів поділяються на дві частини: на видатки, пов'язані з використанням власних повноважень місцевого самоврядування, і на видатки, пов'язані з виконанням делегованих законом повноважень органів виконавчої влади.

Що ж стосується видатків місцевих бюджетів, то вони відображають ті ж самі економічні відносини, що і видатки державного бюджету. Це ті економічні відносини, які виникають у зв’язку з розподілом централізованих грошових коштів, що знаходяться в розпорядженні місцевих органів влади. В Законі України “Про бюджетну систему України“ вказано, що кошти місцевих бюджетів витрачаються лише на цілі і в межах, затверджених місцевими Радами народних депутатів [34, С. 602]. Згідно цього закону із місцевих бюджетів здійснюються видатки на:

• фінансування установ та організацій освіти, культури, науки, охорони здоров’я, фізичної культури, молодіжної політики, соціального забезпечення і соціального захисту населення, що знаходяться у підпорядкуванні виконавчих органів влади АР Крим, областей, міст Києва і Севастополя, а також соціально-культурних заходів відповідно до покладених на ці органи влади функцій;

• утримання місцевих органів державної влади і самоврядування;

• фінансування підприємств і господарських організацій, що входять до складу місцевого господарства, природоохоронних заходів;

• фінансування інших заходів.

Важливе значення для забезпечення самостійності місцевих бюджетів має порядок використання вільних бюджетних коштів і повноваження місцевих органів влади щодо його встановлення.

В обласних, міських (міст Києва і Севастополя та міст обласного підпорядкування) і районних бюджетах утворюються резервні фонди виконавчих органів обласних, міських, районних рРад народних депутатів у розмірі до 1 відсотка від обсягу видатків кожного з відповідних бюджетів для фінансування невідкладних заходів, які не могли бути передбачені під час затвердження зазначених бюджетів.

Вільні бюджетні кошти утворюються в місцевих бюджетах на початку бюджетного року і не враховуються при затвердженні бюджету поточного року. Вони включають: вільний залишок коштів; суми, додатково одержані в процесі виконання бюджету; суми перевищення доходів над видатками в разі збільшення доходів чи економії видатків або з інших джерел.

Законом про бюджетну систему України встановлено, що вільні бюджетні кошти не може бути вилучено органами державної виконавчої влади вищого рівня. Рішення про використання їх приймають місцеві органи державної виконавчої влади або органи місцевого самоврядування. Ці рішення затверджуються відповідними радами.

Вільні бюджетні кошти може бути використано на господарські заходи, на купівлю акцій або інших цінних паперів для надання відсоткових чи безвідсоткових бюджетних позичок, на інші заходи. Гарантії прав щодо самостійного використання вільних бюджетних коштів збережено і в Законі "Про місцеве самоврядування" від 1997 року.

Отже, видатки місцевих бюджетів відображають ті ж самі економічні відносини, що і видатки державного бюджету. Це ті економічні відносини, які виникають у зв’язку з розподілом централізованих грошових коштів, що знаходяться в розпорядженні місцевих органів влади.

Слід також зазначити, що видатки всіх бюджетів згідно Закону “Про бюджетну систему України” поділяються на поточні видатки і видатки розвитку.

Поточні видатки – це витрати бюджетів на фінансування мережі підприємств, установ, організацій і органів, яка діє на початок бюджетного року, а також на фінансування заходів щодо соціального захисту населення та інших заходів, що не належать до видатків розвитку. В складі поточних видатків окремо виділяються видатки бюджету, зумовлені зростанням мережі перелічених вище об’єктів з зазначенням всіх факторів, які вплинули на обсяг видатків.

Видатки розвитку – це видатки бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема: фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення; фінансування структурної перебудови народного господарства; субвенції та інші видатки, пов’язані з розширеним відтворенням.

Нині вже очевидно, що існують певні протиріччя між процесами формування місцевих бюджетів і їх виконання. Вони полягають в тому, що чинна практика формування місцевих бюджетів зберегла в своїй основі попередні державні функції планового керівництва народним господарством, тоді як виконання місцевих бюджетів здійснюється в реальних умовах ринкової економіки перехідного періоду зі всіма притаманними їй негативними атрибутами (зростанням інфляції, підвищенням рівня безробіття, падінням життєвого рівня населення). В результаті на сьогоднішній день місцеві бюджети різних рівнів перетворені практично в умовні кошториси, в яких спостерігається постійне неспівпадання доходної та видаткової частин, що не сприяє покращенню економічної ситуації та реалізації соціальних програм при переході до ринку.

Для реального забезпечення принципів самостійності щодо складання і використання бюджетів усіх рівнів управління необхідно, щоб кожна ланка бюджетної системи мала чітку, визначену законом доходну базу, а взаємовідносини між державним і регіональним бюджетом будувались з урахуванням специфіки і перспектив соціально-економічного розвитку регіонів.

1. Аналіз доходів і видатків бюджету Волинської області

Одна з основних функцій місцевого самоврядування – діяльність щодо задоволення суспільних потреб. Насамперед, це діяльність, що пов’язана з впровадженням в життя соціальної програми держави, до якої, зокрема входить соціальний захист населення, організація освіти, охорони здоров’я населення, розвиток культури, спорту, молодіжні програми, а також діяльність, що пов’язана з наданням послуг та забезпеченням ефективного функціонування тих господарських одиниць, які надають комунальні, житлові, транспортні та інші послуги.

Реалізація значної частини цих завдань потребує залучення суспільних фондів. Основним джерелом фінансування таких завдань є місцеві бюджети, поряд з якими можуть використовуватися також і ресурси фондів цільового призначення. Велику роль у цій сфері відіграє правильна система збалансування місцевих бюджетів, яка забезпечує місцевим радам народних депутатів право вільного використання власних фінансових ресурсів.

В цілому ж серед доходів місцевих бюджетів можна виділити слідуючі види надходжень:

• загальнодержавні податки і збори;

• місцеві податки і збори;

• надходження коштів від приватизації майна;

• дотації та субвенції, отримані з бюджетів вищого рівня;

• інші надходження.

Ситуація, яка склалася нині в економічному розвитку нашої держави, свідчить про те, що централізація в управлінні країною та її економікою безперспективна. Без децентралізації функцій у розвитку економіки регіон не може забезпечити налагодження взаємозв'язків територіальних інтересів із загальнодержавними. Кожний регіон, враховуючи власні економічні та соціальні потреби, визначає свою участь у спільному з іншими регіонами розв'язан­ні міжрегіональних проблем. Інакше неможливий міжрегіональний обмін фінансовими й матеріально-технічними ресурсами.

Результативність розвитку і функціонування регіональних систем слід розглядати з позиції відтворювального процесу, що пов'язано з розмірним використанням національного доходу для нагромадження, споживання, а також створеного чистого продукту як результату функціонування системи. Таке порівняння дає відповідну інформацію про те, чи виробляє регіон більше національного доходу, чи споживає.

Насамперед слід говорити про бюджет регіону, який є концентрованим вираженням економічної політики. Для оцінки бюджетної політики як держави в цілому, так і регіону зокрема можуть бути використані три основних показники: частка валового внутрішнього продукту, що перерозподіляється через бюджет; співвідношення між основними статтями видатків бюджету; співвідношення між прибутками і видатками регіону.

Частина валового внутрішнього продукту, що перерозподіляється через бюджет області, визначає рівень централізації фінансових ресурсів державою з метою забезпечення ринкової рівноваги й стимулювання розвитку окремих сфер і галузей економіки. Проте показник частки бюджетних доходів у ВВП регіону не обраховується, оскільки достовірних даних про загальноекономічні показники, що характеризували б розвиток території, немає. Причина такого становища відома — це невідповідність цін суспільне необхідним затратам на виробництво багатьох видів продукції. Наприклад, доходи від непрямого оподаткування вилучаються у державний бюджет, що призводить до спотворення обсягу валового внутрішнього продукту, адже він є основною частиною цього показника

Основа дохідної бази регіону — податкові надходження. Тенденції їх руху відображено у таблицях 2.1. та 2.2

Таблиця 2.1.

Доходи зведеного бюджету Волинської області за 1998 рік*

(тис.грн.)

*Розраховано автором на основі данних фінансового управління

Як видно з таблиці у 1998 році основним джерелом наповнення бюджетних коштів у Волинській області були прибутковий податок з громадян (16,12%) та податок на прибуток підприємств (13, 66%).

Платежі за використання природних ресурсів (5,20%), серед яких основним є плата за землю (4,90%), були виконані всього на 82,7% до запланованих.

Але левова доля у дохідній частині бюджету області припадає на дотацію з державного бюджету. Офіційні трансферти у 1998 році склали 130689,5 тис.грн., що становить майже 51% від загальної суми доходів.

Таблиця 2.2.

Доходи зведеного бюджету Волинської області за 1999 рік*

(тис.грн.)

*Розраховано автором на основі данних фінансового управління

Ситуація у 1999 році порівняно з 1998 роком суттево не змінилася.

Коли прибутковий податок з громадян зменшився з 29,8% до 28,8%; то податок на прибуток підприємств збільшився з 16,1% до 16,7%. Податки на власність залишилились на тому ж рівні, що і у 1998 році і склали 1,9%.

Що стосується платежів за використання природних ресурсів, то їх частка у дохідній частині значно зменшилась з 5,2% до рівня 4,0%. Це явище пояснюється тим, що на протязі 1999 року продовжувався процес приватизації об’єктів державної і комунальної власності.

Частка внутрішніх податків на товари та послуги у доходах бюджетів області збільшилась з 2,5% до 4,7% за рахунок акцизного збору з вітчизняних товарів, який у 1999 році зараховувався до місцевих бюджетів.

Що стосується місцевих податків і зборів та неподаткових надходжень, то вони залишились на тому ж рівні що і у 1998 році і склали відповідно 4,1% та 2,6%.

Хоча у 1999 році дотаційність бюджетів Волинської області з Державного бюджету і зменшилась у порівнянні з 1998 роком та не на багато, і загалом становила 49,8% (у порівнянні з 50,1%).

Це явище пояснюється тим, що Волинська область відноситься до трудонадлишкових областей України.

В
загалі кажучи, структура доходної частини місцевих бюджетів області без дотації з державного бюджету виглядає так:

Рис.2.1. Структура доходів бюджету Волинської області у 1998-1999рр.

без урахування офіційних трансфертів

Подана інформація структури системи доходів відбиває сутність економічної політики держави. У заданих умовах податковою базою області є прибуток юридичних осіб, доходи фізичних осіб, платежі за використані природні ресурси.

Як вже відзначалося, значну частку в доходах бюджету займають надходження від загальнодержавних податків. У 1998 році надходження в обласний бюджет становили 89,3% загального обсягу його доходів. Щодо збалансованості бюджету області у 1998—1999 роках, то структура цих доходів майже не змінилася.

При цьому податок на прибуток підприємств становив відповідно 13,7% і 12,2% відрахувань від передбачуваних надходжень. Збалансованості бюджету області у 1998—1999 роках — завдяки субвенціям, дотації державного бюджету (51,2%; 49,8%). Отже, незначна частина бюджету області формується за рахунок власної і закріпленої дохідної бази, що не забезпечує їй навіть відносної самостійності. Відносна самостійність через недостатню власну дохідну базу в усіх випадках зумовлює певну форму зв'язку з вищим бюджетом.

Із наведеного випливає висновок, що бюджет області слід було б формувати на ширшій дохідній базі, включаючи у неї як закріплені усі державні доходи, які, по суті, є місцевими доходами. На такій же основі можна формувати нижчі бюджети. Втім, критичне звуження реальної податкової бази через спад обсягів виробництва, поглинання податків і неподаткових надходжень із неплатежами і боргами, "вилучення" підприємств з-під дії податку на прибуток з огляду на їх збитковість, приховування податків і вивезення вітчизняного капіталу за кордон — основні причини зменшення дохідної бази бюджетів усіх рівнів.

Показник податкових і прирівняних до них обов'язкових платежів високий. Втім, ці показники необхідно скоригувати на значні суми заборгованості з податкових платежів у бюджет, які також збільшать податковий тягар на підприємства. Так, загальна сума недоїмки в податках і неподаткових платежах до консолідованого бюджету області за 1998 рік становила біля 2,7%, а вже у 1999 році ця цифра склала 5,8%.

Для характеристики бюджетної політики держави і регіону показовим є аналіз структури витрат бюджетів (табл. 2.3, табл. 2.4.).

Таблиця 2.3.

Видатки зведеного бюджету Волинської області за 1998 рік*

(тис.грн.)

*Розраховано автором на основі данних фінансового управління

Упродовж останніх років більша частина коштів спрямовується у невиробничу сферу, фонди соціального споживання, що використовуються переважно на оплату праці, соціальні виплати. Відбувається різке зниження обсягів державних інвестицій у виробничі галузі — відмирають інвестиційні функції бюджетної системи, бюджети перетворюються у споживацькі. Витрати консолідованого бюджету області не спрямовані на структурну перебудову економіки. Обмеженість доходів бюджету, неефективне використання коштів визначає співвідношення між прибутками і видатками. Для збалансованості бюджету області було проведено емісію нових цінних паперів — векселів

Таблиця 2.4.

Видатки зведеного бюджету Волинської області за 1999 рік*

(тис.грн.)

*Розраховано автором на основі данних фінансового управління

Як видно з таблиць 2.3, та 2.4 основними статтями фінансування з місцевих бюжетів є освіта та охорона здоров”я. Видатки на утримання у 1999 році установ освіти профінансовано на 83,4 відсотка, охорони здоров»я – 88,0 , культури і мистецтва – 92,2, фінансування житлово-комунального господарства – 92,9, соціального захисту населення – 81,2 відсотків.

На фінансування закладів освіти у 1998 році відведено 27,9%, а у 1999 році цей показник трохи зменшився і склав 26,2%.

Це явище пояснюється тим, що на потязі останніх років динаміка наповнюваності класів в загальноосвітніх школах має тенденцію до збільшення, а саме у 1998 році – 19,9 учня/клас, 1999 році – 20,0 учня/клас, крім того загальна чисельність учнів учбових закладів зменшується.

Що стосується охорони здоров”я, то частка видатків на цю сферу з 21,9% збільшилась до 23,2%.

Процес приватизації об”єктів комунальної власності триває, тому видатки на житлово-комунальне господарство за останні два роки зменшились майже у двічі і становлять 4,0%.

На соціальний захист та соціальне забезпечення населення у 1999 році було витрачено 29,3 млн.грн. що становило 10,2% від загальної кількості видатків з бюджетів Волинської області. У порівянні з 1998 роком видатки на цю статтю зменшились майже на 7%. Це тому, що у 1999 році кількість “пільговиків” значно зменшилась.

С

труктура видатків на соціальний захист зобажена на рис.2.2.

Рис 2.2. Структура видатків на соціальний захист

та соціальне забезпечення

Як видно з діаграм, частка виплат субсидій населенню у видатках на соціальний захист значно скоротилася. Так у 1998 році субсидій в області було отримано на суму 22,8 млн.грн., а вже у 1999 році ця сума становила 10,3 млн.грн. Тобто скорочення видатків на соціальний захист відбулося за рахунок зменшенню виплат субсидій з місцевих бюджетів.

Що стосується інших статей видатків на культуруі мистецтво, фізичну культуру і спорт, транспорт, сільське господарство, зв”язок, то суми видатків по цих статтях було пропорційно збільшено до загальної суми видатків.

Істотною різницею видаткової частини бюджету області у 1998 та 1999 роках є:

У 1998 році було надано підприємствам бюджетних позичок на суму майже 27 млн.грн., що становило 10,4% видатків зведеного бюджету області.

А у 1999 році пріоритетом були видатки на покриття заборгованостей, що виникли в попередні роки, що склали 54,8млн.грн.(19,1%)

Взагалі кажучи, аналіз витратної частини бюджету області засвідчує відсутність стимулюючої ролі бюджетної політики регіону.

Наведені дані свідчать, що система формування місцевих бюджетів потребує подальшого реформування. Передусім необхідно поставити витрати місцевих бюджетів у залежність від доходів на відповідних територіях, створити зацікавленість місцевих органів самоврядування і громади в розвитку виробництва й підвищенні прибутковості своїх територій, підтримати економічно відсталі регіони. Для цього необхідна перебудова фінансових відносин — розробка фінансового механізму території, що є складною і динамічною системою. Однак перебудова регіональних фінансів не може зводитися до розробки принципів формування місцевих бюджетів. Вона стосується всієї сукупності відносин щодо розподілу й використання фінансових ресурсів, які створюються на даній території, пере-розподільчих регіональних процесів.

В умовах економічної самостійності регіону докорінно змінюється підхід до інвестиційної та виробничої політики — це критична оцінка самої потреби, чіткого визначення пріоритетів соціально-економічного розвитку й ранжу-вання потреб у часі й просторі. Оскільки сама потреба завжди перевищує реальні можливості, то її доцільність треба оцінювати критично. При обмежених можливостях централізованого фінансування слід порівняти свої потреби з внутрішніми ресурсами розширеного відтворення, тобто економічні результати функціонування господарства мають гарантувати виконання програм економічного і соціального розвитку. Таким чином, встановлюється залежність доходів бюджету від рентабельності функціонування господарства й ефективності використання регіональних ресурсів, водночас видаткова частина бюджету повинна підпорядковуватися основному завданню — ефективному розвитку економіки, матеріального і культурного рівня життя громадян.

Економічний і соціальний розвиток регіону значною мірою залежить від зацікавленості у цьому громадян. Для цього треба, щоб жителі регіону перетворювалися у суб'єкт госпрозрахункових відносин.

Цим вимогам відповідав би механізм, побудований на таких засадах: ощадні банки виступають організаторами ефективного використання грошових накопичень у вигляді інвестицій, із яких щорічно отримують прибуток. Із них певна частина віддавалася б вкладникам, а решта — у місцевий бюджет, за рахунок чого зросли б можливості економічного розвитку. У таких випадках важливо надавати банкам право залежно від ефективності використання коштів вкладників стимулювати їх, підвищуючи відповідний процент за вклади.

Інша форма активного використання коштів населення для розвитку виробництва та сфери послуг — випуск облігацій. Він дає змогу не лише розширювати діапазон використання грошей, а й певним чином залучати громадян до активного управління соціально-економічним розвитком регіону.

Організаційною формою ефективного використання тимчасово вільних коштів не тільки жителів регіону, а й фінансових ресурсів підприємств, крім уже діючих банків, повинні стати банки територіального розвитку, які під відповідні активи місцевих органів надавали б коротко- чи довгострокові кредити і здійснювали б фінансування першочергових соціальних програм. За змістом своєї діяльності банки територіального розвитку могли б бути двох видів:

госпрозрахункові та бюджетні. Госпрозрахункові банки могли б фінансувати переважно соціальне й економічно розвинуті території, а бюджетні банки зосередилися б на пільговому фінансуванні.

Сучасні фінансові відносини в основі своїй мають багато елементів старої командно-адміністративної системи. Втім, намагаємося пристосувати до нових умов господарювання нинішній економічний механізм управління та нинішню соціальну політику. Цілком зрозуміло, що, не створивши в Україні фундаменту товарного виробництва, немислимо пристосувати до цих умов фінансово-грошові методи управління сукупним виробництвом. У результаті порушується оптимальна пропорційність між власними й асигнованими надходженнями, форми їх структурної збалансованості не заохочують місцевих органів самоврядування до поліпшення результатів цілісного функціонування економіки.

Сьогодні основним джерелом ресурсів такої структурної залежності є чистий дохід, зокрема податок на додану вартість і на прибуток. Незважаючи на матеріальну зацікавленість місцевих органів самоврядування у збільшенні розміру податку на додану вартість, вони не мають економічних важелів:

права надання податкових пільг на отримані прибутки, зниження ставок плати за регіональні ресурси, додаткові субсидії із бюджету. Отже, немає матеріальної зацікавленості.

З іншого боку, коли місцева адміністрація не має тривалого права на доходи, коли не існує чітких норм 'їх перерозподілу, навряд чи можна говорити про реальну свободу місцевих бюджетів. Невизначеність у наданні субсидій фактично означає, що витрати місцевих бюджетів регулюються центральними органами влади, а органи місцевого самоврядування залишаються у більшості випадків лише виконавцями централізованих рішень.

Першим кроком у розв'язанні проблем бюджетної політики має бути пошук оптимального ступеня централізації для різних завдань державної діяльності та встановлення норми мінімальної бюджетної забезпеченості на одного жителя регіону. Це потребує жорсткого визначення критеріїв для розмежування витрат, які можуть бути задоволені за рахунок районів, областей, державного бюджету. Одним з імовірних шляхів виходу з цієї ситуації є встановлення соціальних нормативів і розробка на їх основі фінансових норм для встановлення бюджетної забезпеченості й мінімального обсягу місцевих бюджетів. Такий підхід дасть можливість виділити конкретні рівні самофінансування різних територіальних одиниць. Їх розмір можна визначити за чотирма формами фінансування:

1. Надходження за рахунок власних джерел перевищують нормативні потреби. Ця форма самофінансування збалансована і включає залишок у розмірі 50%. Перевищення цієї суми вилучається в державний бюджет.

2. Власні надходження покривають повністю і без залишку нормативні потреби. Це збалансована форма самофінансування, коли відрахування коштів у державний бюджет не проводиться.

3. Власні надходження менші від нормативних потреб, але територіальна одиниця має інші фінансові джерела доходів із відрахувань у бюджет. Ця форма самофінансування збалансована і включає асигнування з державного бюджету. Частина цих надходжень спрямовується на покриття нормативних потреб органів самоврядування.

4. Власні й асигновані надходження недостатні для покриття нормативних потреб територіальних одиниць. Така форма самофінансування збалансована і передбачає планову дотацію. Проте державний бюджет вимагає від місцевих органів скорочення і ліквідації дотацій.

Проблема диференційованого фінансування регіонів украй актуальна для України у зв'язку з відмінностями природно-кліматичних та соціально-економічних умов територій, з просторовими диспропорціями у розвитку виробничої і соціальної інфраструктури, а також історично сформованою специфікою виробничого розвитку окремих областей.

З урахуванням нашої реальної ситуації найоб'єктивнішим показником при розрахунках нормативу відрахувань до державного бюджету може бути питома вага працюючих у регіоні в загальній чисельності зайнятих у господарстві України. Тоді сума надходжень до бюджету визначатиметься як добуток питомої ваги працюючих у області на суму витрат державного бюджету. Для районних, сільських бюджетів норматив можна розраховувати за такою ж схемою, фіксуючи нормативи в абсолютній сумі. Вони пов'язані з результатами господарської діяльності регіону і гарантуватимуть доходи бюджетові.

Роль та значення місцевих бюджетів у соціально-економічному розвитку територій.

3. Роль місцевих бюджетів у фінансуванні соціально-економічного розвитку регіону

3.1. Значення місцевих бюджетів у соціально-економічному розвитку територій

Важливою передумовою побудови демократичної держави є фінансова незалежність органів місцевого самоврядування. Фінансовий бік незалежності місцевих органів влади є визначальним адже від фінансових можливостей залежать в кінцевому підсумку їх реальні владні функції.

Механізм перерозподілу бюджетних коштів між різними ланками бюджетної системи, що діяв раніше, не відповідав принципам самостійності та фінансової незалежності місцевих органів влади. Переважали в основному адміністративні методи управління, внаслідок чого відносини між центральними та регіональними органами влади мали адміністративний характер.

Централізація управління економікою пов’язана з мобілізацією і розподілом через центр переважної частини матеріальних і фінансових ресурсів. Якщо це необхідно на протязі короткого періоду часу для реалізації конкретних програм, то таке постійне становище призвело до того, що в одних регіонах виховувалось утриманство, економічна безвідповідальність, а в інших, внаслідок постійного стягування ресурсів з’являється незацікавленість у кінцевих результатах свої діяльності.

Тому сьогодні в перехідний для економіки України період питання фінансової децентралізації та економічної самостійності регіонів стають особливо гострими.

Ступінь фінансової незалежності місцевих органів влади характеризує незалежність держави в цілому, потенційні можливості її економічного розвитку, рівень демократичних прав і свобод громадян. Держава не може успішно розвиватись та економічно процвітати, не даючи гарантій фінансової незалежності місцевим органам влади. Це об’єктивна необхідність формування нових економічних відносин.

Фінансову незалежність місцевого самоврядування треба розглядати насамперед як економічний простір для його діяльності у межах певної території на принципах економічної ефективності та економічної доцільності. Пріоритетною умовою в даному разі повинна бути сукупність територіальних інтересів, що відображають особливості економічних і соціальних умов регіону.

Отже, під фінансовою незалежністю місцевого самоврядування розуміється можливість самостійного вирішення питань комплексного фінансового забезпечення економічного і соціального розвитку даної території, що входять до компетенції відповідного рівня місцевого управління.

Передумовою фінансової незалежності місцевого самоврядування є розумна, з точки зору економічної доцільності, децентралізація влади і адекватний розподіл повноважень, відповідальності,а отже, і фінансово-економічної бази між центром і регіонами, місцевими органами управління. Межі фінансової незалежності місцевого самоврядування зажди повинні визначатись у законодавчому порядку, тобто закон повинен чітко окреслювати функції місцевого самоврядування і відповідно до них джерела ресурсів, які становитимуть фінансове забезпечення цих функцій.

Ступінь децентралізації у визначенні податків та прийнятті рішень залежить від політичних, економічних та інституційних особливостей країни, а також від тієї ролі, яка в ній відводиться органам місцевої влади. Проте розподіл функцій істотною мірою залежить від оцінних суджень та емпірічних наслідків, що важко піддається перевірці.

Тенденція до децентралізації відповідальності за виконання доходної та видаткової частин місцевих бюджетів у країнах з перехідною економікою часто призводить до ситуації, коли визначення видатків місцевих органів влади випереджає вирішення питання про забезпечення ресурсами для їхнього фінансування. Що ширшою є сфера повноважень місцевої влади, то вищою повинна бути частка державних надходжень, яка розподіляється на користь місцевих органів влади. Універсальної моделі фінансування, яка була б однаково прийнятною для всіх країн, не існує. Проте у Європейській хартії з питань місцевого самоврядування встановлено такі принципи фінансування місцевої влади:

“В рамках національної економічної політики місцеві органи влади повинні мати право на забезпечення власними фінансовими ресурсами, ними вони могли б у межах своїх повноважень вільно розпоряджатися.

Фінансові ресурси місцевої влади повинні відповідати обсягам її повноважень, встановленим конституцією або законодавством.

Щонайменше частина фінансових ресурсів місцевої влади має надходити від місцевих податків і виплат, ставки яких, у визначених межах, вона повинна мати право встановлювати.

Фінансові системи, на яких базуються ресурси, доступні місцевій владі, повинні бути відповідним чином диверсифікованими і життєздатними, щоб дозволяти їм максимально відстежувати реальну еволюцію видатків на виконання своїх завдань.

Підтримка фінансово слабше забезпеченої місцевої влади має здійснюватися через створення програм фінансового вирівнювання або інших аналогічних заходів, спрямованих на підтримку впливу нерівномірності розподілу потенційних джерел фінансування і фінансового тягаря, який вона змушена нести. Зазначені програми та заходи не повинні обмежувати свободу дій місцевої влади в межах її повноважень.

Місцева влада має бути відповідно поінформована щодо того, яким чином здійснюється розподіл ресурсів, що потрапляють у її розпорядження.

По можливості субсидії, що надаються місцевим органам влади, не повинні бути спрямовані на фінансування окремих проектів. Надання субсидії не повинно обмежувати свободу дій місцевої влади в межах її повноважень.

Для отримання позик для інвестування капіталу місцева влада мусить мати доступ до національних ринків капіталу у межах визначених законодавством”[12, с.496].

Законодавче закріплення функцій місцевого самоврядування повинно знайти відображення насамперед у конституції держави. Але, на жаль у Конституції України чітко не сформульовано фундаментальних положень щодо місцевого самоврядування, як це зроблено в конституціях більшості європейських країн. Прийняття ж в Україні Закону “Про місцеве самоврядування в Україні” та Закону “Про бюджетну систему в Україні” є важливим кроком у наближенні до загальноприйнятих стандартів щодо самоврядування й управління. Проте ще цілий ряд важливих питань реального забезпечення незалежності місцевих органів чекає свого вирішення. Насамперед це стосується фінансової бази місцевого самоврядування – місцевих бюджетів.

Для аналізу роді місцевих бюджетів в соціально-економічному розвитку регіонів та їх місця у бюджетній системі України потрібні їх кількісна та якісна характеристика. Про співвідношення місцевих бюджетів із макроекономічними показниками, передусім із валовим внутрішнім продуктом (ВВП), свідчать дані таблиці 31.1

Таблиця 13.1

Співвідношення обсягу місцевих бюджетів із ВВП

Наведені в таблиці 13.1 дані свідчать, що через місцеві бюджети у 1995 році перерозподілялася майже п’ята частина ВВП. Причому до 1995 року спостерігалася тенденція до зростання обсягів перерозподілу ВВП через місцеві бюджети. Так, якщо у 1990 році питома вага місцевих бюджетів у ВВП становила 12,6%, то у 1993 році 15,2%, у 1994 році – 15,9%, у 1995 році – 17,5%. Однак в 1996 році питома вага витрат місцевих бюджетів у ВВП зменшилась до 14,6%., а в 1997 році вона склала 12,2%. Це пов’язано із змінами в державному регулюванні розподілу доходів між різними ланками бюджетної системи та свідчить про посилення державного впливу на процес мобілізації коштів та розподіл між різними рівнями влади. Тому питання щодо пошуку оптимального варіанту співвідношення між державними та місцевими бюджетами залишається актуальним.

Але слід відмітити, що саме зростання ролі місцевих бюджетів у перерозподілі ВВП є свідченням посилення впливу органів місцевого самоврядування на розвиток економічних і соціальних процесів у регіонах і в державі в цілому. Необхідно враховувати, що мобілізація та використання коштів місцевих бюджетів пов’язані з інтересами різних соціальних груп населення, підприємницьких структур різних форм власності, що зумовлює становлення місцевих бюджетів як важливого фінансового інструменту регулювання господарського і соціального життя.

Важливим при оцінці ролі місцевих бюджетів у соціально-економічному розвитку регіонів є аналіз співвідношення обсягів місцевих бюджетів із загальними витратами зведеного бюджету (таблиця 31.2)

Таблиця 31.2

Співвідношення обсягу місцевих бюджетів із витратами зведеного бюджету

Наведені дані свідчать, що до 1994 року спостерігались надмірна централізація у витрачанні бюджетних коштів і звуження фінансових можливостей органів місцевого самоврядування, що мало негативні наслідки – значно затримувало розвиток регіонів, оскільки за рахунок місцевих бюджетів здійснюється фінансування народно-господарської та соціально-культурної сфер діяльності регіонів.

В 1995 році у місцевих бюджетах зосереджувалося 39,3 відсотка обсягу витрат зведеного бюджету. Це свідчить про те, що в цьому році відбулася певна децентралізація у відносинах між ланками бюджетної системи. Однак, починаючи з 1996 року питома вага видатків місцевих бюджетів у зведеному бюджеті країни неухильно знижується, що свідчить про подальше посилення впливу центральних органів влади на розподіл коштів. Так, в 1996 році частка видатків місцевих бюджетів у зведеному бюджеті України із 38,9 відс. підвищилась до 34,4 відс., а в 1997 році вона склала 30,1 відсотка.

На користь фінансової децентралізації, як однієї з фундаментальних умов незалежності та життєздатності органів місцевої влади свідчать дані про виконання фінансових планів, а саме Державного бюджету України, бюджету АР Крим і місцевих бюджетів.

Так, станом на 20 вересня 1998р. доходи зведеного бюджету України становили 17852,8 млн. грн. Із них до державного бюджету надійшло 10034,3 млн. грн., з яких 334,2 млн. грн. отримані як офіційні трансферти. Доходи бюджету АР Крим і місцевих бюджетів на вказану дату становили 9058,5 млн. грн. Структура доходів зведеного бюджету склалася так: доходи державного бюджету становили 54,3 відс., доходи бюджету АР Крим та місцевих бюджетів – 45,7 відс. від доходів зведеного бюджету. Планувалося ж відповідно 68,9 відс. та 31,1 відс. Тобто перекоси у виконанні дохідної частини державного і місцевих бюджетів очевидні (рис 13.13).

Планова Фактична

Рис. 1.3.1 Структура зведеного бюджету України за доходами станом на 20.09.1998 року (відсотки)

Причому це явище не випадкове – спостерігається стала тенденція щодо надання переваг платникам податків розрахункам із місцевими бюджетами.

Причин і пояснень цьому можна знайти безліч Так, станом на 20.09.1998 року доходну частину державного бюджету виконано на 47.6 відс., місцевих на 77,1 відс. Без сум офіційних трансфертів, що передаються до державного та місцевих бюджетів, картина ще більш вражаюча. До місцевих бюджетів мобілізовано 88.1 планових річних доходів, до державного – лише 47,3 відс. Тобто існує об’єктивна зацікавленість місцевих керівників у поновленні місцевої скарбниці навіть за рахунок зменшення до державної.

Проблема виконання бюджетів у регіонах викристалізувалась і потребує вирішення. Будь-який “вольовий” захід (у тому числі законодавчого характеру), спрямований на досягнення паритетності у підходах до використання державного і місцевих бюджетів, приречений на невдачу. Лише заходи, які заохотять місцеві органи влади до пропорційного виконання державного і місцевих бюджетів, дадуть ефект.

Наведені вище дані підтверджують висновок про те, що роль місцевих бюджетів у фінансуванні видатків територій вже в найближчому майбутньому повинна зрости. Що ж стосується питань, пов’язаних із функціонуванням місцевих бюджетів, то вони потребують глибокого аналізу й наукового обгрунтування. Тут неможливі будь-які раз і назавжди встановлені рекомендації. Місцеві бюджети – категорія дуже динамічна, тому їх дослідження необхідно здійснювати з урахуванням багатьох факторів, що впливають на економічне життя держави. Цьому насамперед сприяють розвиток демократичних засад в управлінні державою, зміни у структурі економіки, рівень соціальних гарантій населенню, зміна вікової, професійної структури населення. Неабияк впливає на формування й використання коштів місцевих бюджетів рівень економічного розвитку окремих регіонів.

Місцеві бюджети мають свою внутрішню структуру та характерні відмінності. Так, незважаючи на те, що на сьогодні налічується місцевих бюджетів усього понад 14 тис., а найчисельнішу групу становить сільські й селищні бюджети – більш, як 10 тис., понад 72 відсотки всіх витрат місцевих бюджетів здійснюється через обласні бюджети (їх 24) та бюджети міст загальнодержавного і обласного підпорядкування (їх 223).Нині витрати республіканського бюджету АР Крим та обласних бюджетів становить 26,5 відсотка від загального обсягу витрат місцевих бюджетів, а бюджетів міст загальнодержавного та обласного підпорядкування – 45,9, районних бюджетів – 19,4 відсотка. Значно меншу частку становлять витрати інших видів місцевих бюджетів: сільських – 4,5 відсотка, міст районного підпорядкування – 1,9 відсотка, селищних – 1,8 відсотка (рис. 3.21.4).)

Рис. 13.24 Розподіл витрат місцевих бюджетів за видами бюджетів

Із наведених даних видно, що найбільш чисельну групу складають бюджети районів, що об’єднують районні, селищні, сільські та міст районного підпорядкування, які є базовими у бюджетній системі країни.

Через них мобілізується і використовується майже третина всіх ресурсів місцевих бюджетів. Проте сьогодні саме в цій ланці місцевих бюджетів існує найбільше питань, які потребують свого вирішення. Насамперед, це питання закріплення за ними постійних джерел доходів, а також питання вдосконалення взаємовідносин як з державним бюджетом, так і з обласними.

Усе це свідчить, що при подальшому реформуванні бюджетної системи проблеми місцевих бюджетів необхідно розв’язати не взагалі, а з урахуванням особливостей і чіткого розмежування функцій між окремими ланками місцевих бюджетів. Диференціація функцій має залежати від рівня розвитку кожного з цих бюджетів у бюджетній системі держави.

Реалізація цього положення вимагає визначення розміру гарантованого рівня витрат на соціально-економічний розвиток адміністративно-територіальних одиниць. Забезпечення такого рівня має здійснюватись з урахуванням сукупності відносин щодо розподілу і використання фінансових ресурсів, створюваних на відповідній території і перерозподільчих регіональних процесів.

Важливе значення для забезпечення фінансування процесу розширеного відтворення на відповідній території є розробка бюджету розвитку у складі місцевих бюджетів. Немає законодавчого визначення джерел доходів і напрямків видатків бюджету розвитку у складі місцевих бюджетів.

До доходів бюджету розвитку, що входять до складу місцевих бюджетів, слід віднести:

— кошти від відчуження майна, що знаходиться у власності Автономної Республіки Крим, або в комунальній власності відповідної територіальної громади, або в спільній власності територіальних громад;

— надходження частини прибутку, дивідендів, процентів тощо від часток, паїв у статутних фондах господарюючих суб'єктів, які є у власності Автономної Республіки Крим, у комунальній власності територіальних громад або у їх спільній власності;

— надходження від оренди майна, яке знаходиться у власності Автономної Республіки Крим, у комунальній власності територіальних громад чи у їх спільній власності;

— цільові субвенції з державного бюджету України та інших бюджетів на інвестиційні цілі;

— кошти від повернення бюджетних позичок, які надавалися з бюджету розвитку, а також відсотки за використання бюджетних позичок;

— запозичення органів місцевого самоврядування на інвестиційні цілі;

— частина коштів від власних надходжень бюджетних установ і організацій, які утримуються за рахунок коштів місцевих бюджетів, що визначається при затвердженні відповідного місцевого бюджету на наступний фінансовий рік;

— надходження коштів до позабюджетних фондів місцевого самоврядування;

— кошти, які передаються з поточних бюджетів за рішенням ради відповідного рівня.

Видатки бюджету розвитку слід спрямовувати на: капітальні вкладення на розвиток виробництва і соціальної сфери; пошукові та науково-дослідні роботи; фінансування, кредитування інвестиційних проектів, відібраних на конкурсній основі.

Управління коштами бюджету розвитку на початкових етапах мають здійснювати місцеві фінансові органи. В подальшому доцільно було б створити систему комунальних банків на чолі з Центральним банком комунального кредиту, які б узяли на себе оперативне управління коштами бюджету розвитку на місцевому рівні, оцінку і відбір інвестиційних проектів для їх фінансування, кредитування та надання гарантій органами місцевого самоврядування, а також контроль за правильністю й ефективністю використання коштів бюджету розвитку. Створення і розвиток комунальних банків сприятиме діяльності органів місцевого самоврядування, розв'язанню соціально-економічних проблем адміністративно-територіальних утворень та зміцненню їх інфраструктури.

Порядок формування бюджету розвитку у складі місцевих бюджетів можна відобразити на прикладі великого міста таким чином. Вихідним документом для формування бюджету розвитку міста повинна бути довгострокова інвестиційна програма міста, що визначає як напрямки капітальних витрат міста, так і його можливості у здійсненні цих витрат. Така програма включає: розгорнутий генеральний план розвитку міста, призначенням якого є закріплення тенденцій розвитку міського простору; план розвитку окремих видів комунікацій (водозабірні й очисні споруди, мережа водоводів і т. ін.), що повинен визначати вимоги, які висуваються до параметрів комунікацій і інфраструктури об'єкта; плани конкретних об'єктів інфраструктури, що містять більш детальне описання проектів розвитку і реконструкції об'єктів інфраструктури. Необхідні також розрахунки витрат за підключення до мережі інфраструктури. Заключним документом у процесі підготовки інвестиційної програми міста має бути фінансовий план капітальних витрат, який містить проекти і обсяги витрат по них і визначає джерела, за рахунок яких вони будуть фінансуватися. На основі довгострокової інвестиційної програми міста розробляється щорічна інвестиційна програма, яка після схвалення міською радою стає основою для бюджету розвитку міста на відповідний фінансовий рік.

Необхідно впроваджувати практику щорічної інвентаризації основних матеріальних активів міста (будівлі, споруди, мости, дороги та ін.) і розробки плану фінансування цих об'єктів для підтримки в робочому стані. Ці розрахунки можуть використовуватися департаментами (управліннями) міської адміністрації для врахування пропозицій щодо фінансування капітальних витрат. З метою зменшення капітальних витрат на спорудження чи реконструкцію об'єкта повинна існувати програма інженерної оцінки, в якій братимуть участь всі управління міської адміністрації, причетні до здійснення проекту, включаючи фінансове управління, а також незалежні консультанти, завданням яких є перевірка доцільності поданої управліннями міської адміністрації вартості проекту і відповідності джерел фінансування оптимальному графіку реалізації проекту. Фінансове управління міської держадміністрації оцінює кожний проект із точки зору фінансових можливостей його здійснення, впливу витрат на утримання майбутніх об'єктів на поточний бюджет міста.

Одним із обмежень обсягів інвестиційної програми міста може бути потенційно можливе боргове навантаження на місто. Існуюче боргове навантаження на жителів міста порівнюється із середнім по країні і в регіоні, де знаходиться місто, аналізується його динаміка. Боргове навантаження вище середнього може бути прийнятне лише в місті, що динамічно розвивається, яке завдяки прогнозованому економічному зростанню може впоратися із зростаючим борговим навантаженням. Детально слід аналізувати схеми обслуговування існуючих боргів з тим, щоб нове боргове навантаження не призвело до необхідності збільшення податкових надходжень, а також прогнози майбутніх доходів міста, що залежать від показників зростання економіки міста, динаміки бази оподаткування, міжбюджетних відносин та інших факторів.

Наступним етапом є визначення переліку джерел фінансування проектів, включених в інвестиційну програму. Не існує оптимального поєднання джерел фінансування, кожне місто чи інша адміністративно-територіальна одиниця виробляє свою власну політику. На той чи інший варіант структури джерел впливає сукупність факторів: характеристика капітальних витрат, граничне боргове навантаження, можливість одержання коштів з інших бюджетів та ін.

Після визначення й аналізу джерел фінансування розробляється графік реалізації проектів інвестиційної програми. Після прийняття радою інвестиційна програма стає основою для щорічно затверджуваного бюджету розвитку міста (чи іншого адміністративно-територіального утворення).

3.2. Програми соціально-економічного та культурного розвитку Волинської області.

§ 2. Бюджетний процес

Законодавчо компетенцію місцевих органів влади в галузі бюджетного процесу більш-менш детально визначено в Законі України "Про бюджетну систему" в редакції 1995 р.

Відповідно до Закону бюджетний процес — це встановлений законодавством порядок складання, розгляду, затвердження бюджетів та виконання їх. Це також організація контролю за виконанням бюджетів та затвердженням звітів про виконання їх. Згідно із Законом, Кабінет Міністрів України доводить до місцевих рад та їхніх виконавчих органів інструктивні листи про порядок складання розрахунків до проектів бюджетів на наступний рік. Виконавчі органи Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя надають інструкції про розробку проектів бюджетів виконавчим органам рад нижчого рівня.

Кабінет Міністрів України доводить до виконавчих органів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя проекти нормативів відрахувань та сум контингентів цих доходів, розміри дотацій і субвенцій, передбачених державним бюджетом, та їх цільове призначення; перелік видатків, що передаються з державного бюджету на фінансування бюджетів Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва і Севастополя. Відповідні показники виконавчі органи рад вищого рівня доводять до виконавчих органів рад нижчого рівня.

На основі прогнозних показників розвитку територій та показників міжбюджетних відносин уряд Автономної Республіки Крим і виконавчі органи місцевих рад розробляють проекти відповідних місцевих бюджетів, схвалюють їх і подають на розгляд Верховної Ради Автономної Республіки Крим та місцевих рад щорічно, терміном до 10 грудня. Для міст районного підпорядкування, селищних і сільських рад термін подання проектів бюджетів визначено до 25 грудня.

Закон "Про бюджетну систему України" визначив порядок розгляду місцевих бюджетів. Проекти республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів розглядаються відповідно постійними комісіями Верховної Ради Автономної Республіки Крим та постійними комісіями місцевих рад. Ради розглядають проекти бюджетів за доповідями їхніх виконавчих органів, а також за висновками і співдоповідями відповідних постійних комісій цих рад.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим та місцеві ради затверджують відповідні бюджети як за доходами, так і за видатками.

Якщо Верховна Рада Автономної Республіки Крим та місцеві ради не затвердять до ЗО грудня бюджет на наступний рік, то чинності набирають показники бюджету, поданого на затвердження відповідно Радою міністрів Автономної Республіки Крим та виконавчими органами місцевих рад.

Виконання місцевих бюджетів здійснюється, згідно із Законом, Радою Міністрів Автономної Республіки Крим та виконавчими органами місцевих рад. Ці ж органи забезпечують надходження всіх передбачених бюджетом доходів та ефективне витрачання бюджетних колітів.

Згідно зі ст. 38 встановлено контроль за виконанням місцевих бюджетів. Він покладається на місцеві ради, які самостійно визначають організаційні форми цього контролю. Вирішено також, що органи виконавчої влади та виконавчі органи місцевих рад разом з органами Міністерства фінансів України здійснюють контроль за станом надходжень доходів відповідного бюджету і правильністю використання виділених з бюджету коштів підприємствами й організаціями. Крім того, органи виконавчої влади та виконавчі органи місцевих рад вищого рівня здійснюють нагляд за ходом виконання бюджету з допомогою виконавчих органів рад нижчого рівня. Предметом такого контролю є дотримання вимог чинного законодавства, рішень органів виконавчої влади, рішень місцевих рад та виконавчих органів вищого рівня, прийнятих у межах їхньої компетенції.

Затверджені в серпні 1995 р. Указом Президента України Положення про місцеві державні адміністрації регламентують такий порядок складання й виконання місцевих бюджетів на рівні областей, міст Києва і Севастополя, районів, районів міст Києва і Севастополя, згідно з яким основні функції виконавчих органів місцевих рад цих рівнів у бюджетному процесі передаються відповідним місцевим державним адміністраціям. Держадміністрації подають у встановленому порядку до відповідних органів виконавчої влади фінансові показники і пропозиції про складання проекту Державного бюджету України, вносять пропозиції до проекту нормативів відрахувань до бюджетів адміністративно-територіальних одиниць частини загальнодержавних податків, зборів і обов'язкових платежів та передачі коштів у формі дотацій, субвенцій, субсидій, а також виконують інші функції.

Закон "Про місцеве самоврядування в Україні" від травня 1997 року не передбачив спеціального розділу щодо бюджетних процедур. Але окремі положення Закону уточнюють порядок їх здійснення. Статтею 63 встановлено порядок зарахування доходів до місцевих бюджетів визначати Законом "Про бюджетну систему" та іншими законами.

Встановлено процедуру розподілу коштів, що передаються з державного бюджету місцевим бюджетам на основі принципів Конституції України. Так, кошти державного бюджету, що передаються у формі дотацій, субвенцій, розподіляються обласними радами між районними бюджетами і бюджетами міст обласного значення в розмірах, необхідних для формування доходних частин, не нижче мінімальних розмірів місцевих бюджетів, визначених Законом, а також використовуються для фінансування з обласного бюджету спільних проектів територіальних громад. Відповідну процедуру передбачено і для розподілу коштів районними радами, переданих їм з обласного бюджету.Для поліпшення соціально-економічного становища в області облдержадміністрацією разом з обласною радою розроблено ряд програм, які обговорені на сесії і затверджені рішеннями обласної ради.

Так рішенням обласної ради від 08.04.99 №6/4 була затверджена Територіальна програма зайнятості населення Волинської області на 1999 рік, на реалізацію заходів якої за рахунок коштів Державного фонду сприяння зайнятості населення передбачалося витратити 12,3 млн. гривень. Офіційний рівень безробіття на 01.01.2000 року склав 6,95 відсотка проти 5,97 відсотка на початок року, що на 3,6 процентних пункта нижче, ніж передбачалося програмою.

Програма поводження з відходами у Волинській області на період до 2005 року і Програма розвитку водопровідно-каналізаційного господарства Волинської області на 1998-2005 роки затверджена рішеннями обласної ради у грудні 1998 року ( відповідно № 4/5 і №4/10).

Надаючи особливої уваги проблемі соціальної захищеності інвалідів та малозабезпечених непрацездатних громадян з ініціативи облдержадміні-страції на розгляд сесії обласної ради у квітні 1999 року було внесено питання про стан та заходи щодо посилення соціального захисту інвалідів та малозабезпечених непрацездатних громадян та реалізацію в області Основних напрямів соціальної політики на 1997-2000 роки.

Рішенням обласної ради від 08.04.99 № 6/2 запроваджено безкоштовний проїзд у громадському транспорті на міжміських маршрутах у межах області ветеранам війни, реабілітованим, інвалідам 1 і 2 груп по зору. Таку пільгу отримали 73 тисячі чоловік. Крім того було продовжено виплату щомісячної грошової допомоги громадянам, які досягли 100 і більше років.

Відповідна робота проведена в області на виконання рішення Ради регіонів при Президентові України від 11.02.99 № 37/99 “Про взаємодію центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо стабілізації соціально-економічної та суспільно-політичної ситуації в Україні”.

Робота обласної державної адміністрації з організації виконання Програми соціально-економічного та культурного розвитку області на 1999 рік, спрямовувалася на закріплення досягнутих позитивних тенденцій в економіці і соціальній сфері, підвищення ефективності господарювання у всіх ланках господарського комплексу області.

Завдяки вжитим організаційним та практичним заходам вдалося забезпечити поступальний розвиток окремих галузей, підгалузей та ряду підприємств.

Згідно даних управління економіки і власності ОДА загальний обсяг виробленої промисловими підприємствами продукції порівняно з 1998 роком зріс на 10,2 відсотка, при передбачуваних Програмою 6 відсотках.

Спільними діями органів місцевої влади та промислових підприємств дев'яти районів та трьох міст обласного значення вдалось зберегти тенденцію нарощення темпів виробництва і зробити цей процес незворотнім. Найбільший вклад у стабілізацію промислового виробництва забезпечили підприємства Луцького, Ковельського, Іваничівського, Маневицького, Володимир-Волинського,Горохівського районів, міст Нововолинська, Володимира-Волинського, Ковеля та кожне третє підприємство м.Луцька.

Відбулись позитивні зміни у структурі промислового виробництва, де зростає частка саме тих галузей, які продукують споживчі товари, продукти харчування тощо.

Позитивно відмічається робота промислових підприємств з випуску товарів народного споживання. За 1999 рік порівняно з поперерднім роком приріст товарів у цілому становив 23 відсотки (програмою передбачалося 7 відсотків), виробництво продовольчих товарів зросло на 21,2 відсотка, непродовольчих - на 26 відсотків.

Питома вага бартерних операцій за минулий рік становить 32 відсотки, що на 5,7 відсоткових пункта менше ніж у 1998 році. Кожне п'яте підприємство здійснювало реалізацію продукції лише за грошові кошти.

У заходах, що проводилися облдержадміністрацією з метою стабілізації промислового виробництва, основна увага приділялася підтримці підприємств у їх роботі по освоєнню конкурентоспроможних видів продукції, пошуках нових ринків її збуту. Продовжувалася робота у напрямку організації та сприяння виробничій кооперації, виконанні договорів між підприємствами щодо взаємних поставок продукції, сировини, матеріалів і комплектуючих як в області, так і за її межами. Зокрема, у ВАТ "Ковельсільмаш" налагоджено випуск ланцюгів для шахтних конвейєрів і поставку їх вугільним підприємствам області, у ВАТ "Оснастка", установах по виконанню покарань - окремих деталей і комплектуючих для шахт та інших підприємств в області.

Робота обласної державної адміністрації була спрямовна на поліпшення соціально-економічного становища у шахтарському регіоні, яке ускладнюється через закриття шести шахт. З метою пом'якшення ситуації розпорядженням голови облдержадміністрації від 31.12.99 №827 затверджено Програму перспективного розвитку вугільної промисловості області до 2010 року.

Взято під особливий контроль роботи по створенню нових робочих місць. Підтримку Уряду знайшло клопотання про виділення коштів (5,8 млн.грн.) для реалізації проекту впровадження технології виробництвав низькокалорійної продукції типу "масло-маргарин" у м.Нововолинську, завдяки чому буде працевлаштовано 150 колишніх гірників, розроблено проект будівництва фабрики рулонних пакувальних матеріалів, впровадження якого забезпечить роботою 280 шахтарів. У минулому році за рахунок коштів, що виділяються на реструктуризацію вугільної промисловості на діючих шахтах введено в дію 5 нових лав.

Разом з тим незадовільно працюють підприємства чорної металургії та промисловості будівельних матеріалів, де темпи падіння промислового виробництва до 1998 року становили відповідно 29,4 і 40,2 відсотка.

Продовжує скорочуватися випуск продовольчих товарів для дитячого харчування.

Значна увага приділялась дальшому поліпшенню роботи усіх видів транспорту. Пожвавилась діяльність автомобільного транспорту. Цьому сприяло прийняття розпорядження голови облдержадміністрації з поліпшення безпеки дорожнього руху, подальше залучення до перевезення пасажирів приватного транспорту (більше 300 одиниць по області). Завершено роботи по розробці регіональної програми забезпечення безпеки дорожнього руху та екологічної безпеки транспортних засобів. Забезпечено виконання програмних завдань 1999 року щодо перевезень пасажирів автомобільним, залізничним і міським електротранспортом. Однак усі, без винятку, підприємства транспорту загального користування працюють збитково. Впорядковано маршрутну мережу автобусного сполучення Луцького, Рожищенського, Горохівського районів. При проведенні тендерів щодо поліпшення перевезення пасажирів враховуються зауваження і пропозиції органів виконавчої влади і самоврядування області.

Однак на пасажирському транспорті залишаються гострими наступні проблеми: практично повне призупинення процесу оновлення автобусів середньої та великої місткості (за останні 8 років АТП не отримали жодного нового автобуса), незадовільний фінансовий стан, певною мірою зумовлений недостанім рівнем компенсації з бюджету втрат від пільгових перевезень пасажирів.

У минулому році спільними зусиллями Волинської і Рівненської облдержадміністрацій та Львівської залізниці розпочато електрифікацію залізниці на ділянці Рівне-Ківерці-Луцьк.

Вживалися заходи щодо поліпшення обслуговування підприємств, організацій і населення засобами зв'язку. Введено в дію 3,5 тис. номерів автоматичних телефонних станцій. Понад завдання встановлено 355 основних телефонів. Введено в експлуатацію 29,5 км сільських кабельних ліній зв'язку.

Звітний сільськогосподарський рік був досить складним. До економічних проблем додалися весняна повінь, травневі заморозки, літня спека. Лише через весняну повінь аграрники області недоодержали близько 20 млн.гривень. Але й в цих умовах вдалося зберегти стабілізаційні процеси.

Усіма категоріми господарств вироблено 484 тис.тонн зерна, що на 0,6 відсотка більше попереднього, 597 тис.тонн цукрових буряків (на 10%), 952 тис.тонн картоплі (на 2%), 137 тис.тонн овочів (на 34%), 154 млн.штук яєць (на 3% більше). Разом з тим на 5 відсотків зменшено виробництво м”яса в живій вазі, на 4 - молока, на 7 відсотків - вовни.

Аграрниками області вироблено валової продукції майже на 783 млн.грн., що дещо більше 1998 року. З них 61 відсоток складає продукція рослинництва, частка якої зросла на 10 відсоткових пунктів. Особисті підсобні та фермерські господарства наростили виробництво і забезпечили 76 відсотків загального обсягу валової продукції.

У минулому році селяни відчули реальну підтримку держави. Запровадження фіксованого податку дозволило зменшити податкове навантаження на суму 25 млн.грн., або в 3,6 раза. На 96 млн.грн. списано та реструктуризовано заборгованість сільгосппідприємств до бюджету, Пенсійного фонду.

Область першою вдалася до такого заходу як бюджетна позичка аграрникам на закупівлю палива. Понад 32 млн.грн. було використано для централізованих поставок пального, добрив, інших ресурсів. Встановлення дотацій на молоко і м»ясо забезпечило додаткове надходження коштів на суму понад 7 млн.гривень. Крім того, обласний і районні бюджети направили в аграрний сектор 35 млн.гривень.

Через регіональний лізинговий фонд дещо вдалося оновити сільськогосподарську техніку. Діють новостворені машинно-технологічні станції та механізовані загони, які стали мобільними і стабілізуючими факторами у веденні землеробства.

Сім мільонів гривень використано для термінової підтримки аграріїв у період жнив, сівби озимих. Збирання цукрових буряків.

Надана державою фінансово-ресурсна підтримка та прямі інвестиції з місцевих бюджетів дозволили значно організованіше, в оптимальні терміни, провести комплекс основних сільськогосподарських робіт, збільшити обсяги застосування мінеральних добрив, засобів захисту рослин.

Під урожай 2000 року озимі зернові посіяно на 14,5 тис.га (10%) більше ніж у 1998 році. Зяб піднято на 81,4 тис.га, що на 15,6 тис.га перевищує рівень 1998 року.

Відбулися позитивні зрушення у роботі переробних і обслуговуючих підприємств, значна їх частина вже утвердилася в умовах ринкової економіки. Це відкриті акціонерні товариства «Ковельмолоко», «Рожищенський сирзавод», «Ратнівський молокозавод». Тут добре організована система заготівель молока, своєчасно проводяться розрахунки з сільгоспвиробниками.

Поряд з цим ситуація в агропромисловому комплексі залишається складною. Сільськогосподарськими підприємствами всіх форм власності не виконано наміри по виробництву основних видів сільськогосподарської продукції, передбачені Програмою соціально-економічного та культурного розвитку області, крім м”яса.

У жодному районі не досягнуто намічуваних обсягів по виробництву зерна, цукрових буряків, картоплі, льону. Із виконанням намірів по виробництву овочів справились лише господарства Горохівського, Ковельського і Ратнівського районів, молока - Горохівського, м”яса - Горохівського, Камінь-Каширського, Ковельського, Локачинського, Любешівського, Маневицького, Старовижівського, Турійського і Шацького, яєць - Ковельського і Рожищенського районів.

Виробництво зерна порівняно з 1998 роком у сільськогосподарських підприємствах зменшилось на 9 відсотків, цукрових буряків - на 2, картоплі - на 21, льоноволокна - наполовину, молока і м”яса - на 16, яєць - на 42 відсотки.

За 1999 рік чисельність худоби в громадському секторі зменшилась на 47,6 тис.голів (17%), у тому числі корів - на 13,7 тис.голів (15%), свиней - на 3,4 тис.голів (7%), овець - на 466 голів (27%), птицї - на 41,3 тис.голів (27).

Незважаючи на складне фінансове становище за рахунок усіх джерел фінансування по області в цілому освоєно капітальних вкладень на суму 204 млн.грн., в тому числі фактичні витрати на будівельно-монтажні роботи становлять 136,4 млн.грн., що в порівняних цінах відповідно на 0.2 та 8,8 відсотка більше. Ніж у попередньому році.

Підприємствами та організаціями усіх форм власності введено в дію основних фондів фактичною вартістю 194 млн.гривень.

Продовжувалось житлове будівництво і спорудження об»єктів соціально-побутового призначення, чому сприяли зусилля органів місцевої виконавчої влади і спрямовані на залучення коштів нетрадиційних джерел фінансування.

Основним джерелом інвестицій були власні кошти підприємств і організацій, частка яких у загальному обсязі капіталовкладень становить 42,4 відсотка. За рахунок коштів державного і місцевих бюджетів використано відповідно 29.2 і 5.1 млн.грн., або 14,3 і 2,5 відсотка від загального обсягу інвестицій. Залучено 20,4 млн.грн. коштів іноземних інвесторів.

Концентрація матеріальних і фінансових ресурсів дозволила ввести в дію 8 середніх закладів освіти і провести три добудови загалом на 1747 учнівських місць, один клуб - на 100 місць, 106 км газових мереж. Здійснено газифікацію 15 населених пунктів, з них по 5 сіл - у Горохівському та Луцькому районах. Загалом газифіковано 5632 квартири. Здано в експлуатацію 188,9 тис.кв.м загальної площі житла, що в 1,5 раза більше ніж за 1998 рік.

Введено в експлуатацію 36,8 км ліній електропередач, автоматичні телефонні станції - на 4488 номерів, 29,5 км автомобільних шляхів, внутрігосподарського значення, 5 автозаправочних станцій, жеякі інші об”єкти.

На об”єктах, що споруджуються за замовленням облдержадміністрації освоєно 10,0 млн.грн.капітальних вкладень, з них на об”єктах Чорнобильської програми - 7,3 млн.гривень

Введено в дію лікувальний корпус санаторію матері і дитини “Пролісок”.

Затверджено акт державної приймальної комісії про готовність до екусплуатації першої черги обласного центру радіаційного захисту населення на 130 ліжок загальною площею 8141 м.кв. балансовою вартістю 9811,2 тис.гривень.

Для оснащення обладнанням обласного центру радіаційного захисту населення з Чорнобильського фонду протягом 1995-1999 рр. і 1 кварталу 2000 року виділено 9528,3 тис.гривень.

Разом в комплексі із спорудженням обласного центру радіаційного захисту населення, для забезпечення його життєдіяльності та створення інфраструктури привокзального мікрорайону м. Луцька здійснено важливі технічні заходи щодо тепло та водопостачання. На цю мету використано із Чорнобильського фонду близько 1,0 млн.грн., за рахунок яких:

• споруджено 608 м.п. водогону діаметром труби 300 мм вартістю 98,8 тис.грн.;

• виконані будівельно-монтажні роботи по переведенню 2-ох парових котлів котельні по вул. Г.Артемовського на водогрійний режим та заміні теплотраси по вул.Стрілецькій протяжністю 180 м.п. вартістю 303,9 тис.гривень.;

• виконано закільцевання теплових мереж по вулицях Стрілецькій і Г.Артемовського протяжністю 210 м.п. на суму 208,2 тис.гривень.

В стадії будівництва стерилізаційне відділення, харчоблок та приміщення інших допоміжних служб ОЦРЗН, на які з Чорнобильського фонду з початку будівництва виділено 714,7 тис.гривень.

Загальний обсяг коштів, що вкладено з Чорнобильського фонду у спорудження обласного центру радіаційного захисту населення, становить 19950,4 тис.гривень.

У полі зору облдержадміністрації постійно знаходилося будівництво у сільській місцевості. Можливість навчатися у нових приміщеннях шкіл отримали діти в селах Ржищів і Новостав Горохівського, Карпилівка і Домашів Ківерцівського, Борщівка Ковельського, Колодії Маневицького, Стара Гута Старовижівського, Оса Турійського, Ростань і Грабове Шацького районів загальною потужністю 913 уч.місць.

Будівельниками села збудовано 65,1 тис.кв.метрів житла, або 34,4 відсотка загальної площі житлових будинків в області.

За кошти індивідуальних забудовників здано в експлуатацію 63,4 тис.кв.метрів загальної площі житла, або 97,5 відсотка від збудованих в сільській місцевості житлових будинків.

У минулому році відбулося деяке зниження активності інноваційно-інвестиційної діяльності. Основним джерелом фінансування залишаються власні кошти підприємств та іноземні інвестиції.

В минулому році інвестиції отримали ВАТ “Луцький підшипниковий завод” (1,5 млн.дол.США) та спільне підприємство “Боніта” (4,3 млн.дол.США). Волинським регіональним відділенням Держіннофонду України профінансовано один інноваційний проект на суму 5,8 млн.гривень (у 1998 році - 2 проекти на суму 2,27 млн.гривень, що дало можливість виробити продукції на 55 млн.гривень.

Підприємствами області освоєно випуск 331 нових видів продукції, у тому числі 10 найменувань машин, установок, приладів та впроваджено 36 нових технологічних процесів.

Залишається важким фінансове становище підприємств області. Із збитками завершили рік 68 відсотків їх загальної кількості. Фінансовий результат роботи підприємств і організацій усіх форм власності за 1999 рік очікується 140 млн.грн. збитку, або проти 1998 року збитки зменшились на 54 млн.гривень.

Обсяг кредитних вкладень в еконміку області проти 1998 року зріс на 13,4 відсотка і склав на 01.01.2000 – 91,6 млн.гривень.

Найбільше кредитів направлено на кредитування торгівлі і громадського харчування (45% загальної їх суми), промисловості (30%). 22 відсотки позичок використані на проведення експортно-імпортних операцій. На 20 процентних пунктів в національній валюті і на 12.3 – в іноземній знизились протягом 1999 року середні процентні ставки за кредитами установ комерційних банків, на 6.9 відсотка зріс обсяг вкладів громадян в установах комерційних банків.

Виконуючи делеговані повноваження обласної ради по управлінню майном територіальних громад сіл, селищ і міст області облдержадміністрацією затверджувались статути підприємств, установ, організацій, укладались контракти з їх керівниками, контролювалась ефективність використання майна та його відчуження, здача в оренду нежитлових приміщень.

Протягом 1999 року підготовлено 14 проектів рішень обласної ради по майнових питаннях, які були прийняті відповідними сесіями обласної ради. З них: 5 рішень про передачу майна обласної комунальної власності в користування (оренду), в тому числі і про надання окремим організаціям пільг по сплаті орендної плати; 5 – про передачу майна із власності у власність; 4 – по інших питаннях використання майна. Крім того, підготовлено 24 проекти розпорядженнь голови облдержадміністрації з питань, що стосуються виконання делегованих повноважень в частині управління майном.

Станом на 01.01.2000 року в обласній комунальній власності нараховується 52 госпрозрахункових підприємства та 74 бюджетні установи. За рік погоджено 13 статутів, положень та змін і доповнень до статутів підприємств, установ і організацій.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 19 травня 1999 року № 859 “Про умови і розміри оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності та об’єднань державних підприємств” і розпорядження голови облдержадміністрації від 29.06.99 № 425, з метою упорядкування оплати праці керівників підприємств комунальної власності до всіх діючих контрактів внесені зміни, які погоджені з управлінням праці та зайнятості населення облдержадміністрації.

Станом на 01.01.2000 року оновлено резерв кадрів на заміщення посад керівників підприємств обласної комунальної власності в кількості 2–х чоловік на посаду.

Щоквартально аналізується рівень надходження та використання коштів від орендної плати по підприємствах, установах та організаціях обласної комунальної власності.

Аналіз свідчить, що в оренду здається 7 відсотків площ приміщень комунальної власності області і 1.3 відсотка обласної комунальної власності. За 1999 рік по обласній комунальній власності надійшло 257.5 тис.грн. орендної плати, а по міськрайонній комунальній власності - 1459 тис.грн. Заборгованість склала відповідно 20 тис.грн. та 116.7 тис.гривень.

Створено банк даних по використанню нежитлових приміщень, які належать до обласної комунальної власності. За минулий рік укладено 107 договорів оренди, здано в оренду 4.9 тис.кв.м нежитлових приміщень.

Протягом року на аукціонах продано 13 автомобілів, що в більшості відпрацювали свій моторесурс, на суму 16.1 тис.грн.

Крім того розглянуто 32 листи–заяви на проведення відчуження 54 інвентарних одиниць основних засобів згідно з діючим Тимчасовим положенням про порядок відчуження засобів виробництва, що є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ і міст області, затвердженим рішенням обласної ради від 29.09.98 № 3/5. Із 54 одиниць повністю зношених основних засобів відчужено шляхом списання – 45, в тому числі 7 автомобілів.

За рахунок приватизації об’єктів обласної комунальної власності одержано 739.7 тис.грн.

Узагальнені результати щорічної інвентаризації основних засобів, що перебувають в обласній комунальній власності.

В області діє близько 2 тис. малих підприємств, з них 17 відсотків займаються виробничою діяльністю, зареєстровано 23 тис.підприємців-громадян. В цілому малий бізнес дає роботу 34 тисячам мешканців області, що становить 6 відсотків працездатного населення.

Нового імпульсу розвитку підприємництва надають прийняті укази Президента України, згідно з якими з 1 січня 2000 року створюється спеціальна економічна зона “Інтерпорт-Ковель” та запроваджується спеціальний режим інвестиційної діяльності на території пріоритетного розвитку у місті Нововолинську та селищі Жовтневому.

У завершальну стадію вступив процес реформування власності. За 1999 рік приватизовано 136 об'єктів.

Від приватизації проведеної в області до бюджетів усіх рівнів надійщло 2,3 млн. грн., з них до державного– 0,8 млн. грн., до обласного –0,7 млн. грн., до міськрайонних – 1,6 млн. гривень. Від приватизації 21 об”єкта соціальної сфери та 19 – незавершеного будівництва до обласного бюджета і міськрайонних бюджетів надійшло відповідно 29,5 тис. грн. і 16,3 тис. гривень.

Розвиток зовнішньоекономічних зв”язків в останні роки відзначається високим динамізмом й нарощуванням обсягів торгових операцій. Якщо у 1993 році зовнішньоторговельний оборот області складав 29 млн.дол.США, то у 1999 - він перевищив 150 млн.дол.США. Позитивне сальдо зовнішньої торгівлі становить 28,2 млн.дол.США.

Важливим напрямком роботи , спрямованої на розвиток міжнародного торгово-економічного співробітництва, залишаються питання залучення іноземних інвестицій. У 1999 році 10 господарських суб”єктів області отримали з Швеції, Німеччини, Швейцарії, США, Польщі та Росії валютно-матеріальні цінності на загальну суму 6,04 млн.дол.США. При цьому 97, 4 відсотка всіх надходжень з-за кордону спрямовано на розвиток виробничої сфери, зокрема в харчову промисловість та машинобудування.

Максимальна увага була спрямована на соціальну сферу.

Підвищення ефективності роботи закладів цієї сфери здійснювалось шляхом впорядкування їх мережі, збалансування потреб галузей до можливостей їх фінансування з державного та місцевих бюджетів, пріоритетного спрямування коштів на найважливіші напрямки роботи.

Відповідно до попиту на ринку праці, оптимізовано мережу навчальних закладів, введено новий перелік спеціальностей, переорієнтовані навчальні плани і програми у ВУЗах, професійно-технічних училищах. Область продовжує займати одне з провідних рейтингових місць в Україні щодо якості знань учнів, 4 роки підряд вихованці Малої академії наук займають в республіці по 2-3 призових місця.

Подальша реорганізація галузі охорони здоров”я здійснювалась шляхом надання пріоритету розвитку первинної медико-санітарної допомоги з особливим наголосом на зміцнення мережі закладів, що розташовані в сільській місцевості.

Продовжувалась робота по зміцненню матеріально-технічної бази центральних районних та дільничних лікарень, сільських лікарських амбулаторій та фельдшерсько-акушерських пунктів, укомплектуванню їх медичними кадрами, забезпеченню санітарними автомобілями підвищеної прохідності.

В умовах дефіциту бюджетних асигнувань проводилась робота щодо забезпечення умов функціонування культурно-просвітницьких, мистецьких установ. Насамперед, призупинено скорочення мережі культосвітніх установ, визначено пріоритетні напрями фінансування закладів культури, триває пошук нових оптимальних моделей організації культурно-просвітницької, дозвіллєвої діяльності, залучення коштів з різних джерел фінансування, надання платних послуг.

Складна ситуація в молодіжному середовищі спонукала до активізації заходів по реалізації державної політики стосовно дітей, молоді, жінок та сім”ї. Затверджена та виконується обласна комплексна програма “Молодь Волині”, здійснюються заходи, спрямовані на створення режиму сприяння працевлаштуванню молодих людей. З цією метою заброньовано на підприємствах та в організаціях області 1328 робочих місць.

Нам не вдалося вирішити всіх проблем, однак позитивні зрушення є.

Перш за все дещо стабілізувалася ситуація в пенсійному забезпеченні, хоча заборгованість по виплаті пенсій залишається значною, проте у порівнянні з початком року вона зменшилась на 12,5 млн.гривень.

Своєчасно виплачується пенсія у всіх містах обласного підпорядкування.

Завдяки підвищенню вимогливості до платників, забезпеченню надходження за додатковими ставками та особливо погашення заборгованості з пенсій товарами і послугами підприємств-боржників вдалося збільшити власні надходження коштів до бюджету Пенсійного фонду на 16 відсотків.

Протягом року спостерігалась стійка тенденція до зниження рівня заборгованості із заробітної плати працівникам області. В цілому вона скоротилася на 20,61 млн.грн. (на 15,5%), працівникам бюджетної сфери виплачено близько 50 відсотків боргу. Середньомісячна заробітна плата становила 140,7 гривні. У порінянні з 1998 роком вона зросла на 14,1 відсотка.

Через заліки заборгованості із заробітної плати в оплату житлово-комунальних послуг, енергоносіїв, натуральні виплати продукцією працівникам бюджетної сфери виплачено 15,9 млн.гривень.

Заборгованість з виплати соціальної допомоги сім»ям з дітьми станом на 01.01.2000 р. склала 10,2 млн.грн.. що на 0,5 млн.грн. більше проти минулого року.

Протягом минулого року забезпечено проплату боргів та поточні виплати стипендії студентам 5-ти вищих учбових закладів, що фінансуються з обласного бюджету.

На обліку в органах соцзахисту перебувало близько 2956 тисяч пенсіонерів та інвалідів з яких 117 тисяч такі, що потребують натуральної та грошової допомоги. Протягом року таку допомогу отримали 105 тисяч громадян. Під час проведення Всеукраїнської благодійної акції списки осїб, що гостро потребують допомоги, надіслано 1638 підприємствам, організаціям иа фізичним особам. В результаті 44 тисячам малозабезпеченим було надано допомогу майже на півмільйона гривень.

Продовжувалась робота з питань регулювання цін і тарифів. На сьогоднішній день ціни на більшість товарів і послуг формуються у вільному режимі. Пряме державне регулювання у межах повноважень, наданих облдержадміністрацією, зберігається лише на продукцію паливно-енергетичного комплексу і послуги для населення на тепло- водопостачання та водовідведення. Зокрема, установлено фіксовані ціни на вугілля, вугільні і торф”яні брикети, газ скраплений, дрова, утримання житла. Введені граничні ціни на комунальні послуги та граничні торговельні надбавки на обмежений перелік лікарських засобів.

Протягом 1999 року в області продовжувалась робота по реформуваннюземельних відносин.

Грошова оцінка земель населених пунктів проведена в 1001 населеному пункті з 1086, що відповідно становить 92,2 відсотка в областї. Виконавцям робіт профінансовано лише 53 відсотки від виконаної роботи, і якщо обласний бюджет повністю забезпечив обсяги виконання цих робіт у 1999 році, то з Державного бюджету не отримано 380 тис.грн., що негативно позначилося на фінансовому стані окремих землевпорядних організацій.

Укладено 74,4 тис. договорів оренди землі(34%), 6,3 тис. – майна.

Стан навколишнього природного середовища в області знаходиться під постійною увагою облдержадміністрації і обласної ради. Так, у 1999 році з питань охорони довкілля було прийнято вісім рішень облдержадміністрації і дев”ять рішень обласної ради.

В області продовжувалось будівництво, хоча і повільними темпами, полігонів твердих побутових відходів в с.Брище та для міст Нововолинська і Володимир-Волинська.

Через відсутність коштів на реконструкцію застарілих, заамортизованих і будівництво нових очисних споруд залишаються не вирішеними ряд гострих екологічних проблем. Серед них : будівництво еколого-безпечних полігонів твердих побутових відходів, комплекс робіт, пов”язаних із реструктуризацією вугільних шахт, ряд інших.

Проблемою в області залишається підтоплення і затоплення значної території області.

Стихійними явищами, що мали місце у березні 1999 року, господарському комплексу області та населенню було завдано матеріальних збитків на суму 20,1 млн.гривень. Для виконання невідкладних першочергових робіт з ліквідації наслідків весняної повені області з резервного Фонду Кабінету Міністрів України виділено 850 тис.грн., а з резервного фонду облдержадміністрації – використано 363,8 тис.гривень.

Для ліквідації наслідків забруднення підземних водних горизонтів авіаційним пальним на території Луцької військової авіабази, передбачалось у 1999 році виділити 400 тис.гривень. Виконано робіт на суму 143 тис.грн., подальші роботи припинено до відновлення фінансування.

Важливим сектором економіки залишається паливно-енергетичний комплекс.

Споживачами області у минулому році використано 534,9 млн. куб.м природного газу, реалізованого Волинською філією ДК «Торговий дім «Газ України» на суму 100,9 млн. гривень. Рівень оплати становив усього 33 відсотки, у тому числі банківськими коштами - 78 відсотків.

За фондами облдержадміністрації використано 499,2 млн.куб. м природного газу, рівень оплати - 32,6 відсотка, у тому числі банківськими коштами - 81,2 відсотка.

Станом на 01.01.2000 року усіма споживачами області використано 928,7 млн. кВт-год. електроенергії, в тому числі 118,3 млн. кВт-год. становить транзит електроенергії. Рівень оплати електроенергії, реалізованої державною акціонерною компанією «Волиньобленерго», становить 90,2 відсотка, з них грошовими коштами - 59 відсотків.

Органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, правоохоронними ї контролюючими структурами здійснено комплекс організаційно-практичних заходів по стабілізації криміногенної ситуації, боротьбі з організованою злочинністю і корупцією, забезпеченню законності, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян.

Вжиті заходи в певній мірі сприяли зниженню злочинності на 6,2 відсотка, у тому числі по тяжких злочинах - на 1,8 відсотка. Зменшилась кількість вбивств, згвалтувань, розбоїв, тяжких тілесних ушкоджень, крадіжок державного та індивідуального майна, вимагань, шахрайств та хуліганств.

У 1999 році митними органами заведено 3603 адміністративних справи про порушення митних правил на загальну суму 30 млн.гривень. За фактами кваліфікованої контрабанди порушено 78 кримінальних справ.

31 березня 2000 року на сесії обласної ради була затверджена Програма соціально-економічного та культурного розвитку області на 2000 рік

В основу програми покладено завдання та положення Послання Президента України до Верховної Ради України «Україна – поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000-2004 р.р.», довгострокової програми економічного і соціального розвитку області "Волинь-2010", законодавчих та нормативних актів з питань економічної політики.

Програма соціально-економічного та культурного розвитку області на 2000 рік є організаційно-економічним та інформаційно-аналітичним документом, втілення положень економічної політики держави, вміщує систему цільових завдань і заходів органів виконавчої влади та місцевого самоврядування з метою досягнення поставлених цілей у прогнозному періоді.

Найважливішими завданнями програми є :

-забезпечення збалансованого соціально-економічного розвитку території області;

-удосконалення структури господарського комплексу регіону;

-досягнення раціонального використання усіх територіальних ресурсів;

-забезпечення надійного функціонування соціальної та виробничої інфраструктури;

послідовне зростання якості життя населення регіону.

При розробці програми враховувалась економічна діяльність всіх суб"єктів господарювання, що розташовані на території регіону, незалежно від форм власності і підпорядкування. До її складу включено найважливіші завдання і показники, що визначені у національних, державних, галузевих, регіональних та місцевих цільових програмах.

Головною метою Програми соціально-економічного та культурного розвитку області на 2000 рік, враховуючи стратегічні загальнодержавні пріоритети зазначені у проекті Послання Президента України до Верховної Ради України «Україна : поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000–2004 р.р.» та завдання Програми "Волинь-2010", є реалізація політики економічного зростання, закріплення позитивної динаміки росту промислового виробництва, досягнення стабілізації в усіх галузях матеріального виробництва області, оздоровлення фінансового становища суб"єктів підприємницької діяльності та фінансової бази місцевих бюджетів, стимулювання енергозбереження, інноваційно-інвестиційної діяльності підприємств, підвищення соціальних гарантій відповідно до зростання вартості прожиткового мінімуму населення, погашення заборгованості із виплати заробітної плати, пенсій, допомог.

Для реалізації цих завдань буде здійснено ряд заходів, зокрема:

у виробничій сфері - формування конкурентного середовища за рахунок вдосконалення регуляторної та антимонопольної політики, забезпечення модернізації та структурної перебудови виробничого потенціалу, зниження його енерго- та матеріалоємності, підвищення конкурентоспроможності, більш масштабного залучення власних та прямих іноземних інвестицій,удосконалення галузевої структури промисловості за рахунок диверсифікації виробництва, підвищення питомої ваги переробних галузей, активне проведення санації та реструктуризації підприємств, їх технічного переозброєння, розвиток міжгалузевих виробництв та поглиблення міжрегіональної кооперації у межах України;

реформування відносин власності та формування підприємницької мотивації у господарюючих суб"єктів;

оздоровлення фінансів підприємств, послідовна і активна їх реструктуризація, передача об"єктів соціальної сфери до комунальної власності;

диверсифікація зовнішніх джерел поставок енергоносіїв, сприяння збільшенню їх власних джерел;

зміна принципів та механізму управління державними підприємствами та частками державного майна акціонованих підприємств, впровадження дієвого інституту уповноважених осіб, забезпечення ефективного менеджменту підприємств;

у податково-бюджетній політиці - встановлення жорсткої залежності доходної і витратної частини бюджету області, поступове скорочення бюджетних дотацій і компенсацій, забезпечення соціального захисту населення, який має бути адресним. Досягнення стабільності в оподаткуванні, посилення стимулюючого впливу податків на розвиток виробництва та контролю за повнотою їх сплати;

у грошово-кредитній політиці - спрямування ресурсів, включаючи іноземну валюту, на кредитування життєво важливих і ефективних виробництв, залучення комерційних банків до участі у кредитуванні довгострокових інвестиційних проектів, зміцнення фондового ринку;

у ціновій політиці - розширення сфери вільного ціноутворення, вдосконалення контролю за цінами на продукцію підприємств-монополістів як у сфері виробництва, так і у сфері постачання і торгівлі, насамперед через вдосконалення контролю за формуванням собівартості їх продукції та послуг, поступове усунення цінових міжгалузевих диспропорцій, формування ефективного конкурентного середовища, лібералізація ринків енергоносіїв та сільгоспсировини, транспортних та комунальних послуг;

у соціальній політиці - перехід до формування соціальної політики на основі законодавчо визначених державних соціальних стандартів та забезпечення державних соціальних гарантій. Базовим державним соціальним стандартом визначено прожитковий мінімум, на основі якого визначатимуться всі інші соціальні гарантії.

Державні соціальні гарантії є обов"язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності;

у аграрній політиці - активний розвиток АПК, досягнення раціональної спеціалізації регіону, щодо виробництва конкурентоспроможних видів сільськогосподарської сировини та продукції її переробки;

прискорення реформування аграрного сектора економіки, зокрема, здійснення організаційних заходів щодо реформування колективних сільськогосподарських підприємств на засадах приватної власності на землю та майно. Сприяння стабілізації та нарощуванню обсягів експортоспроможної продукції агропромислового виробництва;

у реструктуризації власності - посилення уваги до питань приватизації об"єктів незавершеного будівництва, ділянок землі несільськогосподарського призначення, об"єктів соціальної сфери, створення належних соціальних гарантій у процесі приватизації, прозорість процесу грошової приватизації;

у сфері підприємництва – встановлення сучасного, адаптованого до умов ринкових перетворень, регулювання господарських відносин;

у енергозбереженні - на основі проведення енергетичних обстежень досягнути скорочення енергоспоживання в закладах бюджетної сфери не менше як на 6 відсотків;

у використанні природних ресурсів і охороні навколишнього природного середовища - посилення контролю за збереженням природного ресурсного потенціалу області, утилізація і знешкодження (захоронення) небезпечних відходів, спрямування коштів на реалізацію найбільш необхідних природоохоронних заходів в області.

у галузі туризму, розвитку курортно-рекреаційних зон - формування іміджу Волинської області, як регіону відкритого для туризму,який має відповідну інфраструктуру для відпочинку і лікування, екологічно чисту природу, поглиблення прикордонної співпраці та удосконалення зовнішньоекономічних зв’язків.

Головним завданням промисловості у 2000 році є утвердження динамічного розвитку виробництва, забезпечення його приросту усіма галузями, районами і містами в цілому, збільшення випуску товарів народного споживання, підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції на внутрішньому та зовнішньому ринках.

За пропозиціями міст, районів та підприємств області у 2000 році передбачається виробити промислової продукції на 697 млн. грн., темп приросту становитиме 7 відсотків до 1999 року, що відповідає завданням програми "Волинь-2010" та стратегії економічної і соціальної політики на 2000-2004 роки Послання Президента України. Виробництво товарів народного споживання зросте на 10 відсотків. Загальне зростання випуску продукції при сприятливих економічних умовах намічається в усіх галузях промисловості.

Передбачається освоїти 350 найменувань (артикулів) продукції, впровадити у виробництво 60 нових технологічних процесів.

Питома вага продукції на експорт у загальному її обсязі має зрости до 22 відсотків.

Враховуючи те, що пріоритетним напрямом у діяльності галузей на поточний рік є зосередження уваги на питаннях конкурентоспроможності продукції, стратегія їх розвитку полягає у підвищенні якості та ефективності виробництва, впровадженні новітніх технологій, нарощуванні експортного потенціалу за рахунок збереження традиційних та освоєння нових міжнародних ринків.

Пріоритет у розвитку надаватиметься харчовій промисловості. Збільшення випуску і реалізації продукції передбачається за рахунок впровадження нових технологічних процесів, що забезпечать високу смакову якість виробів, сучасну їх упаковку та витіснення з внутрішнього ринку імпорту. Особлива увага приділятиметься підвищенню економічної привабливості для вітчизняних та зарубіжних інвесторів.

Одна з найважливіших проблем в області - будівництво житла. За рахунок коштів бюджетів усіх рівнів, залучених, позабюджетних, передбачається будівництво квартир для ветеранів війни, молодих сімей, військовослужбовців та працівників правоохоронних органів, індивідуальне житлове будівництво на селі. Вперше планується виділити кошти для здійснення реконструкції будинків перших масових серій.

Одним із джерел фінансування впровадження у виробництво наукових досліджень є інвестиції. Тому органи місцевої виконавчої влади та самоврядування будуть націлювати господарюючі суб"єкти на місцях до залучення на інвестування як коштів підприємств, організацій, так і інших джерел фінансування. Як показує аналіз, тільки третина промислових підприємств вкладає кошти у розвиток власного виробництва, причому значна частина їх виділяє на оновлення виробництва декілька відсотків прибутку, що залишається на підприємстві.

З метою активізації інвестиційної діяльності розроблений інвестиційний портрет області, який включає 33 проекти і інноваційні пропозиції.

Пріоритетними сферами інвестування у Волинський регіон є агропромисловий комплекс, легка промисловість, машинобудування, хімічна, лісова та деревообробна промисловість, транспорт і зв"язок та соціальна інфраструктура.

Необхідно відзначити, що більш ефективну роль у становленні інвестиційних процесів повинно і надалі відігравати спрямування коштів суб’єктів господарювання на інноваційні цілі.

Надії у 2000 році покладаються на проведення на конкурентних засадах відбору інвестиційних проектів, що передбачають залучення коштів державного бюджету, як це визначено постановою Кабінету Міністрів України від 25 листопада 1999 року № 2145 «Про Порядок проведення на конкурсних засадах оцінки та відбору інвестиційних проектів , що передбачають залучення коштів державного бюджету».

Характерною особливістю 2000 року буде формування соціальної політики на засадах законодовчо визначеної системи державних соціальних стандартів та забезпечення державних соціальних гарантій, які є обов"язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності.

Основними важелями соціальної політики стануть :

-адресна підтримка соціально незахищених верств населення;

-актуальні завдання пенсійної реформи;

-забезпечення випереджаючого зростання вартості робочої сили;

-створення робочих місць;

-підтримка самозайнятості населення.

Враховуючи ситуацію, що склалася, у 2000 році у сфері зайнятості передбачається, що темпи вивільнення робочої сили будуть нижчими, ніж у попередні роки.

Реалізації політики зайнятості сприятимуть створювані в області спеціальна (вільна) економічна зона «Інтерпорт-Ковель» та спеціальний режим інвестиційної діяльності у м.Нововолинську та селищі Жовтневому.

Рівень фіксованого безробіття протягом року зросте з 6,95 до 10,2 відсотка. Очікується, що на кінець року чисельність безробітних, які будуть перебувати на обліку в державній службі зайнятості, досягне 55,6 тис.чоловік.

Забезпечуватиметься виконання Програми соціального захисту малозабезпечених непрацездатних громадян області на 1998-2000 роки, затвердженої розпорядженням голови облдержадміністрації від 16.02.98 № 76. Продовжуватиметься надання грошової та натуральної допомоги, якої в області потребують понад 117 тис.чоловік.

Разом з тим, заходи соціальної підтримки найвразливіших верств населення у 2000 році здійснюватимуться в умовах обмежених фінансових можливостей бюджетів усіх рівнів, державних цільових фондів, а також жорсткого контролю з боку держави за цільовим використанням коштів.

Для забезпечення адресності різних видів допомоги окремим категоріям громадян буде завершено створення єдиної обліково-інформаційної системи малозабезпечених громадян та одержувачів соціальної допомоги. Порядок надання допомоги спрощуватиметься. При цьому розміри допомоги визначатимуться з урахуванням у сукупному доході громадян їх майнового стану.

Продовжуватиметься розширення мережі та зміцнення матеріально-технічної бази соціальних служб: територіальних центрів по обслуговуванню інвалідів, одиноких непрацездатних громадян, благодійних їдалень, магазинів та інших.

Будуть здійснюватись заходи щодо створення передумов для переходу до пенсійного забезпечення на страховій основі та створення нормативно-правової бази для функціонування загальнообов"язкового державного пенсійного страхування. Триватиме запровадження автоматизованих персоніфікованих відомостей у системі загальнообов"язкового державного пенсійного страхування, що дозволить створити інформаційну базу для відновлення диференціації розмірів пенсій відповідно до трудового вкладу та дасть можливість здійснити подальше їх підвищення,а також сприятиме легалізації доходів населення. Буде здійснено упорядкування призначення пільгових пенсій, удосконалення механізму відрахувань на пенсійне забезпечення.

Реалізація гарантій права на охорону здоров"я забезпечуватиметься функціонуванням розгалуженої мережі закладів охорони здоров"я, кількість яких буде збережена. Показник забезпеченості ліжками прогнозно становитиме 80 на 10 тис.населення.

Подальша реорганізація галузі охорони здоров"я здійснюватиметься шляхом надання пріоритету розвитку первинної медико-санітарної допомоги з особливим наголосом на зміцнення мережі та матеріально-технічної бази закладів охорони здоров"я, що розташовані у сільській місцевості. Продовжуватиметься робота над визначенням обсягу гарантованого рівня медико-санітарної допомоги.

З метою оптимізації надання стаціонарної допомоги буде приділено увагу вдосконаленню медичних технологій, обгрунтуванню функціональної диференціації ліжкового фонду, що сприятиме зменшенню тривалості перебування хворого у стаціонарі. Підвищення ефективності надання стаціонарної медичної допомоги в умовах обмеженого фінансування проводитиметься шляхом впорядкування ліжкового фонду, згортання непрацюючого. Залишатиметься актуальним збалансування потреб галузі до можливостей її фінансування з державного бюджету, пріоритетне спрямування коштів на найважливіші напрямки лікувально-профілактичної роботи.

Планується подальше укомплектування медичними кадрами центральних районних та дільничних лікарень, сільських лікарських амбулаторій та фельдшерсько-акушерських пунктів, продовжуватиметься робота щодо поетапної телефонізації і забезпечення кожної дільничної та сільської лікарської амбулаторії санітарними автомобілями підвищеної прохідності. Продовжиться реформування аптечної мережі.

На виконання постанови Кабінету Міністрів України “Про розвиток сільскої загальноосвітньої школи” в області розроблений і затверджений Комплексний план розвитку навчальних закладів у сільській місцевості на період до 2005 року. Суттєвих змін зазнає мережа дошкілля. Суспільним дошкільним вихованням буде охоплено 13,1 відсотка дітей, що дещо нижче рівня 1999 року.

Дошкільні заклади працюватимуть над збереженням наступності між дошкільною і початковою ланками освіти, формуванням психофізичної готовності дітей до навчання у школі з 6 річного віку.

У системі загальної середньої освіти передбачається обов’язкове отримання повної загальної середньої освіти відповідно до вимог Конституції України. Продовжать навчання у 10 класах денних середніх шкіл, професійно-технічних училищах, вузах І-ІІ рівнів акредитації 98,5 відсотка випускників 9-х класів. Наповнюваність класів учнями збережеться на рівні минулого року - 20,1 чоловік, що більше проти 1990 року на 0,3 учня на 1 клас.

Здійснюватимуться заходи щодо оптимізації мережі загальноосвітніх установ у відповідність до потреб населення. Передбачається призупинити роботу 9 шкіл І ступеня (Камінь-Каширський, Ковельський, Любомльський, Любешівський, Ківерцівський, Шацький райони), а 6 шкіл І-ІІ ступеня, реорганізувати в школи І ступеня (Камінь-Каширський, Ковельський, Любешівський, Любомльський, Маневицький райони).

Значна увага приділятиметься роботі з обдарованими дітьми. Для випускників сільських шкіл в області функціонує 2 ліцеї та ліцейні класи у Маяківській школі-інтернаті. У 6 гімназіях навчатимуться 3,2 тис.чоловік. У малій академії наук науково-дослідницькою роботою буде займатися майже 1400 учнів, в 15 містах і районах функціонуватимуть філії МАН.

У вузах ІІІ-ІV рівня акредитації вищу освіту здобуває 148 студентів на 10 тисяч населення області, що дещо нижче ніж в цілому по Україні (192). У вузах І-ІІ рівнів акредитації навчається 8210 учнів, в тому числі за державною формою навчання - 69,1 відсотка, ІІІ-ІV - понад 17 тисяч студентів, 51,4 відсотка за держзамовленням. Випускники сільських загальноосвітніх шкіл становитимуть 25 відсотків студентів перших курсів.

У 2000 році основними завданнями у сфері культури залишається збереження історико-культурної спадщини, впорядкування мережі культурно-просвітницьких закладів відповідно до можливостей фінансування, вдосконалення концертно-гастрольної діяльності. Здійснюватимуться заходи по впорядкуваню мережі закладів культури клубного типу, бібліотек, заповідників, музеїв. В області діятиме 573 масових та універсальних бібліотек, 663 заклади клубного типу, 7 музеїв, 2 театри, 36 шкіл естетичного виховання, що практично відповідає рівню 1999 року.

Подальша реалізація цільової комплексної програми "Фізичне виховання - здоров"я нації" дасть змогу призупинити зростання кризових процесів у сфері фізкультури і спорту, створить необхідні умови для залучення широких верств населення до занять фізичною культурою і спортом, підтримки здорового способу життя, ефективного використання спортивних споруд.

В галузі туризму у 2000 році розроблятиметься Державна програма розвитку туризму до 2010 року, якою передбачається державне стимулювання внутрішнього та іноземного туризму. Обсяги платних послуг туризму планується довести до 4,4 млн.грн., що на 17 відсотків більше минулорічного.

Розширюватиметься система оздоровчо-туристичних заходів для категорій літніх людей та пенсіонерів, дітей та молоді, розвиватимуться нетрадиційні види туризму та туризму з активними формами пересування.

Здійснюватиметься робота по об"єднанню регіональних галузевих зусиль, фінансових і матеріальних можливостей суб"єктів туристичної діяльності, іноземних інвесторів з метою розвитку та створення сучасної матеріальної бази туризму.

З метою поповнення місцевих бюджетів визначено перелік об"єктів соціальної сфери, що належать до комунальної власності районів і міст, які не використовуються, і встановлено завдання по їх приватизації у 2000 році.

За прогнозними розрахунками суму надходжень до зведеного бюджету області у 2000 році очікується збільшити на 9 відсотків, вживатимуться жорсткі заходи щодо зменшення недоїмки та питомої ваги взаємозаліків у дохідній частині бюджету.

З метою попередження банкрутства підприємств, відновлення платоспроможності боржників проводитиметься робота по скороченню дебіторської і кредиторської заборгованості, обмеженню бартерних операцій.

Поступово збільшуватиметься як обсяг кредитних вкладень, так і питома вага довгострокового кредитування у загальному обсязі кредитів. Очікується їх зростання до 10 відсотків проти досягнутого рівня 1999 року. Буде збережено тенденцію до зниження облікової ставки Національного банку за наданими кредитами.

Враховуючи подальше нарощування обсягів промислового виробництва, досягнення стабілізації в інших галузях економіки області, прибуток рентабельних підприємств у 2000 році прогнозується у сумі 130 млн.гривень. Однак, через значне перевищення збитків збиткових підприємств фінансовий результат в цілому по області передбачається від"ємний ( 110 млн.грн.).

Проектом Державної програми приватизації на 2000 рік окреслені основні завдання приватизації, зокрема здійснення її виключно за грошові кошти; створення сприятливих умов для появи приватних власників, які мають довгострокові інтереси у розвитку підприємств та здійснення ефективного управління ними; залучення коштів для розвитку структурної перебудови економіки; сприяння підвищенню ефективності підприємств та створення конкурентного середовища, їх інвестиційної привабливості.

Удосконалюватиметься механізм передачі повноважень по управлінню державною часткою майна або державними корпоративними правами з метою збільшення надходження коштів на державну частку.

Наповненню Державного бюджету сприятиме продаж пакетів акцій підприємств області ВАТ "Луцький картонно-руберойдовий комбінат" і ВАТ "Луцький автомобільний завод".

У 2000 році пропонується до приватизації 182 об'єкти державного і комунального майна. Більшість з них - це об'єкти малої приватизації(група А), соціальної сфери (група Ж), незавершеного будівництва (група Д).

Указами Президента України з 1 січня 2000 року створюється спеціальна економічна зона “Інтерпорт Ковель” та запроваджується спеціальний режим інвестиційної діяльності на території пріоритетного розвитку в області.

Спеціальна економічна зона “Інтерпорт Ковель” утворюється строком на 20 років з метою облаштування міжнародного транспортного коридору Гданськ-Одеса, залучення інвестицій, розвитку зовнішньо-економічних зв’язків, транспортно-виробничої інфраструктури.

На території СЕЗ “Інтерпорт Ковель” на площі 56,77 гектара розміщуватимуться переважно підприємства, що здійснюватимуть операції з обслуговування транзитних вантажів, їх зберігання, сортування, пакування, надання транспортно-агентських, експедиторських та пов’язаних з ними фінансових послуг, торгівлі, а також підприємства, що застосовуватимуть новітні технології з метою виробництва товарів для експорту та поставок на внутрішній ринок, об’єкти виробничої та невиробничої інфраструктури.

Поточна програма розвитку СЕЗ “Інтерпорт Ковель” на 2000 рік передбачає здійснення ряду першочергових заходів:

відведення земель в натурі згідно з картою території СЕЗ;

розроблення та затвердження генерального плану території СЕЗ;

підготовка території СЕЗ та її облаштування;

початок будівництва ТСН (транспортно-складського терміналу);

підготовка митної інфраструктури;

облаштування контрольно-пропускних пунктів та приміщень для працівників митної служби;

початок будівництва першої черги контейнерного терміналу;

спорудження внутрішніх залізничних колій та автомобільних доріг, облаштування під’їздних шляхів;

підготовка концепції перспективного плану розвитку СЕЗ та організація науково-методичного супроводження проекту в цілому.

Утворення цієї спеціальної економічної зони сприятиме:

стимулюванню розвитку підприємництва;

залученню інвестицій та впровадженню нових технологій, форм і методів економічної діяльності;

активізації зовнішньої торгівлі та збільшенню товарообороту, прямуючого з України та в Україну;

завантаженню діючих потужностей залізничного і автомобільного транспорту;

забезпеченню зайнятості населення, вирішенню соціальних проблем.

Спеціальний режим інвестиційної діяльності на території пріоритетного розвитку в області, до якої належить місто Нововолинськ та селище Жовтневе, впроваджується строком на 30 років з метою залучення інвестицій для створення робочих місць та працевлаштування працівників, які вивільнюються у зв’язку із ліквідацією, перепрофілюванням гірничодобувних та інших підприємств.

Реалізація інвестиційних проектів здійснюватиметься відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 6.12.99 №2210 “Про затвердження переліку пріоритетних видів економічної діяльності на території пріоритетного розвитку у Волинській області та Порядку розгляду інвестиційних проектів, що реалізуються у пріоритетних видах економічної діяльності на території пріоритетного розвитку у Волинській області”.

Запровадження спеціального режиму інвестиційної діяльності на території пріоритетного розвитку в області дасть можливість перебудувати економіку міста Нововолинська та селища Жовтневе, прискорити соціально-економічний розвиток регіону, впровадити нові технології, залучити інвестиції, підвищити життєвий рівень населення, поліпшити платіжний баланс.

На території пріоритетного розвитку в області у 2000 році передбачається розпочати реалізацію 7 інвестиційних проектів, що дозволить залучити внаслідок їх запровадження внутрішні та зовнішні інвестиції у розмірі 35 млн.дол.США, створити або зберегти 235 робочих місць.

Завдання, що їх необхідно вирішити в області у 2000 році, враховуючи нинішню соціально-економічну ситуацію, непрості. Вони потребують від керівників усіх рівнів концентрації зусиль на пошук шляхів та можливостей по подоланню назрілих проблем, досягненню стійкої стабілізації в економіці і соціальній сфері, отриманню відчутних позитивних змін у найближчій перспективі.

Висновки

Ситуація, яка склалася нині в економічному розвитку нашої держави, свідчить про те, що централізація в управлінні країною та її економікою безперспективна. Без децентралізації функцій у розвитку економіки регіон не може забезпечити налагодження взаємозв'язків територіальних інтересів із загальнодержавними. Кожний регіон, враховуючи власні економічні та соціальні потреби, визначає свою участь у спільному з іншими регіонами розв'язанні міжрегіональних проблем. Інакше неможливий міжрегіональний обмін фінансовими й матеріально-технічними ресурсами.

Аналогічне становище складається у межах регіону, коли органи самоврядування акумулюють виробничі й економічні можливості низки підприємств для розв'язання загальнорегіональних проблем, виступаючи при цьому не лише як адміністративні органи, а й як економічний партнер. Проте чітко не визначена компетенція кожного адміністративно-територіального утворення не забезпечує реального самоврядування на всіх рівнях ієрархічної системи управління господарством держави.

Основою економічної самостійності регіону є його власність. Власність, не закріплена юридично, не забезпечує регіонам економічної основи. Питання про право на власність, краще розуміння якого сприятиме ефективності державних економічних реформ, сьогодні інтенсивно обговорюється у зв'язку із проблемою розмежування компетенцій держави й органів самоврядування в економічній та господарській діяльності. Ключ до розумного розв'язання цієї проблеми лежить у визнанні того факту, що власність — це перелік прав:

право на прибуток від засобів виробництва, право на їх використання, право на продаж власності, право на передачу її у спадок тощо.

В умовах самоврядування особливе місце серед найрізноманітніших форм власності посідає територіальна власність. Її об'єктом є земля, природні ресурси, підприємства матеріального виробництва, заклади соціальної сфери (народної освіти, охорони здоров'я, торгівлі, громадського харчування, культури тощо), розташовані на відповідній території і закріплені Законами України "Про власність" та "Про місцеве самоврядування".

Загалом можна виділити дві форми територіальної власності: загальнодержавну й муніципальну. До загальнодержавної належить власність, якою розпоряджається держава, під муніципальною слід розуміти власність таких територій, як область, район, місто, село. В Україні сьогодні справжнім суб'єктом муніципальної власності виступають територіальні громади, які через органи самоврядування відповідних рівнів реалізують своє право власності. Проте немає достатніх правових підстав для формування первинного суб'єкта місцевого самоврядування, яким за Конституцією і Законом "Про місцеве самоврядування" є територіальна громада.

Втім, остання ще не склалася у систему самоврядування. Не відбулося конституційного закріплення самоврядування, не встановлено автономії територіальних громад, які можуть самостійно вирішувати питання місцевого значення у межах, визначених законом, бути повноправними господарями на своїй території і розпоряджатися результатами праці даного регіону. З іншого боку, держава виступає гарантом захисту територіальних громад від дій представницьких органів влади, які можуть призвести до банкрутства громад.

Однак органи самоврядування не можуть виконувати покладених на них функцій без необхідної економічної основи (матеріальних і фінансових ресурсів). Отже, питання про необхідність формування власності органів самоврядування — це питання про створення відповідної економічної бази місцевих бюджетів.

Мобілізувати фінансові ресурси для розвитку економічної основи органів місцевого самоврядування та комунальної власності можна через систему місцевих бюджетів, а саме через бюджети розвитку. В подальшому комунальна власність може сприяти та брати участь у формуванні доходної частини місцевих бюджетів.

Практичне дослідження процесу формування місцевих бюджетів довело, що на сьогоднішній день місцеві органи влади не володіють достатніми фінансовими ресурсами для організації управління економікою і соціальною сферою на своєму рівні. Це обумовлено цілою низкою обставин:

• високими рівнем концентрації фінансових ресурсів у державному бюджеті країни, що знижує значення регіональних і місцевих бюджетів у вирішенні життєво важливих для населення задач (власні доходи бюджету Волинської області становлять лише 26 відс. від усіх доходів бюджету);

• домінуючою роллю регулюючих доходів у структурі надходжень коштів до місцевого бюджету і низькою часткою закріплених за територіями податкових платежів (частка дотації та сум загальнодержавних регулюючих податків і зборів становить 74 відс. у загальній структурі доходів зведеного бюджету Волинської області);

• діючою практикою формування місцевих бюджетів, при якій збережений поки що в своїй основі механізм централізованого встановлення нормативів відрахувань від регулюючих доходів, хоча вони й знаходяться у протиріччі з принципами бюджетної децентралізації;

• тенденцією встановлення видатків униз по бюджетній системі без відповідного підкріплення дохідними джерелами, що призводить до дотаційності багатьох, раніше збалансованих місцевих бюджетів.

Міжрегіональний перерозподіл державних доходів досі не має ні чітко сформульованого змістовного обгрунтування, ні чітких правил і формул. Необ’єктивність такого перерозподілу призвели до того, що сільські Ради, де рівень податкових надходжень у розрахунку на душу населення є вищим, ніж у середньому по району, опиняються у гіршому становищі з точки зору доходів місцевих бюджетів порівняно з сільськими Радами, де він, відповідно, є нижчим.

Таким чином, аналіз проблем функціонування місцевих бюджетів базового рівня бюджетної системи дає змогу зробити висновки щодо здійснення заходів, спрямованих на покращання умов формування місцевих бюджетів.

По-перше, необхідно чітко розподілити компетенції щодо розв’язання конкретних завдань між центральними органами влади і органами регіонального та місцевого самоврядування, і поступово здійснювати перехід до децентралізації державних фінансів. Так, на державному рівні (за рахунок коштів державного бюджету) повинні фінансуватися лише ті видатки, котрі пов’язані з забезпеченням загальнодержавних потреб: оборона країни, утримання законодавчої і виконавчої влади, розвиток фундаментальної науки, структурна перебудова економіки. Фінансові ж проблеми місцевого рівня раціонально вирішувати за рахунок коштів відповідних бюджетів.

У зв’язку з цим необхідно розподілити джерела податкових надходжень між центральними і місцевими владами в жорсткій ув’язці з виконуваними ними функціями, що повинно знайти своє відображення у законодавстві про місцеве самоврядування. До місцевих, зокрема, можна було б віднести помайнові податки, податок на землю, податок на промисел, збір за забруднення навколишнього середовища, а можливо – і прибутковий податок з громадян. У всякому випадку за рахунок власних податкових джерел місцеві органи влади повинні фінансувати до 60-80 відс. своїх потреб.

По-друге, необхідно вдосконалити механізм міжтериторіального фінансового вирівнювання. Практика показала, що такий метод регулювання місцевих бюджетів як вилучення надлишків бюджетних коштів до бюджету вищого рівня та застосування індивідуальних підходів до встановлення нормативів відрахувань від загальнодержавних податків і зборів має багато недоліків: він не тільки негативно виливає на дохідну базу місцевих бюджетів, а й позбавляє місцеві органи влади стимулів до збільшення своїх доходів. Спираючись на зарубіжний досвід, необхідно створити спеціальні бюджетні фонди фінансового вирівнювання територій. А перерозподіл доходів між бюджетами одного рівня доцільно було б здійснювати з урахуванням податкової сили територій та мінімального рівня, до якого повинні вирівнюватись фінансові можливості цих територій. Тому вже сьогодні назріла необхідність визначення обгрунтованого нормативу бюджетної забезпеченості кожної області, району, міста з урахуванням економічного, соціального, природного й екологічного стану відповідних територій. Існування таких показників дасть змогу визначити реальний розмір фінансових ресурсів для задоволення необхідних потреб регіонів, а також значно вдосконалити процедуру бюджетного планування.

Таким чином, вирішення цих та інших проблем стосовно формування і використання місцевих бюджетів в значній мірі визначило б розширення економічної самостійності регіонів країни. Адже те, наскільки вони політично незалежні і фінансово забезпечені, справляє істотний вплив на формування демократичних, ринково орієнтованих систем і підвищує шанси на успіх реформ.

Місцева влада часто постає перед необхідністю робити непростий вибір місцевих податків, цілей, на які будуть спрямовані її видатки, та методів управління і стимулювання процесів економічного розвитку. З цієї причини фінансування і формування бюджету місцевої влади є однією з найважливіших сфер державних фінансів, і тому потребує свого подальшого дослідження та пошуку нових підходів до реформування.

Список використаної літератури

1. Аксенова Е. Бюджет и экономическая самостоятельность регионов // Мировая экономика и международные отношения. – 1992.- №5- С. 118-124

2. Альвианськая Н.В. Местные бюджеты : понятие, механизм функционирования //Финансы.-1995.-№9.-С.9-11

3. Аптекар С., Краснова В. Про формування місцевих бюджетів. //Економіка України.– 1994.–№4.– с. 42–47.

4. Бескид Й.М. Теоретичні підвалини дослідження суті державного бюджету Улраїни.// Фінанси України.-1998.-№1.-С.19-21.

5. Буковинський С.А. Шляхи розвитку бюджетної системи України.// Фінанси України.-1998.-№9-С.3-8.

6. Бутко М.П., Білокур К.О. Фінансові ресурси регіону в умовах ринкової трансформації.// Фінанси України.-1998.-№10.-С.23-32.

7. Василик О.Д. Державні фінанси України: Навч. посібник.– К.: Вища школа, 1997.– 383с.

8. Василик О.Д., Павлюк К.В. Удосконалення податкової системи України. //Фінанси України.– 1997.– №10.– С. 34–43.

9. Василенко Л.І.,Бабич П.С. Місцеві фінанси та фінансова незалежність.// Фінанси України.-1998.-№8.-С.112-117.

10. Васильева М.В. Местніе бюджеті в современніх условиях – М.: Финансы и
    статистика , 1987.-128с.

11. Деркач М.І., Гордєєва Л.П. Бюджет і бюджетний процес в Україні.– Дніпропетровськ: Пороги, 1995.– 257с.

12. Державні фінанси: Теорія і практика перехідного періоду в Центральній Європі / За редакцією Юрая Немеца – К.: Основи, 1998.-542с.

13. .Єпіфанов А.О., Сало І.В., Д’яконова І.І. Бюджет і фінансова політика України.– К.: Наукова думка, 1997.– 301с.

14. Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28.06.96р.// Україна–Центр.-№31.-с.9-14.

15. Кириленко О.П. Зміцнення дохідної бази місцевих бюджетів. //Фінанси України.– 1996.–№ 9.– С. 35.

16. Криниця С.О. Зміцнення фінансової бази місцевого та регіонального самоврядування// Фінанси України.-1998.-№2.-С.38-47.

17. Кузьменко Н.А. Аналіз міжбюджетних відносин в Україні. //Фінанси України.– 1996.– №9.– С. 40–42

18. Лісовська А.П., Ганевич Д.М. Формування місцевих бюджетів. // Фінанси України.– 1996.–№ 7.– С. 11–15..

19. Ломинога В.К. Складові бюджету держави. “Сини і пасинки” //Вісник НБУ.-1998.-№11.-С.57

20. Луніна І.І. Місцеві бюджети України: пошук нових підходів до проиедення реформ // Економіка України.-1998.-№3.-С.31-40.

21. Ляшенко Ю.І. Місцеве оподаткування в системі фінансової діяльності держави // Фінанси України-1998.-№6.-С.104-107.

22. Мельник П.В. Проблема формування місцевих бюджетів і податкова політика держави //Фінанси України.-1998.-№6.-С.101-103.

23. Мельниченко В., Присяжна Л. Співвідношення загальнодержавних і місцевих податків: зарубіжний досвід в контексті українських реалій. //Фінанси України.– 1996.– №51.– С.10.

24. Моісеєнков В.В. Формування місцевих бюджетів в умовах ринкових відносин. //Фінанси України.– 1996.– №11.– С. 16–19

25. Налоговые системы зарубежных стран / Под ред. Проф. Черника Д.Г.- М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1997. – 191с.

26. Пабат М.Г. Про окремі аспекти формування доходної частини бюджетів місцевого та регіонального самоврядування //Фінанси України.-1996.-№10.-С11-14.

27. Павлюк К.В. Фінансові ресурси держави.- К.: НІОС, 1998. – 173с.

28. Павлюк К.В. Концептуальні основи фінансової незалежності місцевого самоврядування //Фінанси України.-1996.-№8.-С.24-29.

29. Павлюк К.В. Місцеві бюджети та міжбюджетні відносини //Фінанси України.– 1996.– 6.– с. 25–32.

30. Павлюк К.В. Організація виконання державного бюджету //Фінанси України.-1998.-№3.-С.37-45.

31. Пансков В.Г. Налоговые проблемы местных финансов //Финансы.-1995.-№10.-С.15-18.

32. Поляк Г.Б. Финансы местных Советов.– М.: Финансы и статистика, 1991.– 152с.

33. Поплавський М.І. Макроекономіка перехідного періоду. – К.: Техніка, 1999. – 475с.

34. Потапов В.И. О некоторых вопросах налоговой политики //Финансы.-1995.-№10.-С.3-8.

35. Про бюджетну систему України. Закон України від 29.06.95р. із змінами від 2.02.97р. //Відомості Верховної Ради України..–1995.–26.–с.589– 611.

36. Про місцеве самоврядування в Україні. Закон України від 27.05.97р. //Урядовий кур’єр.– 1997.– №107–108.– с. 11–20.

37. Про систему оподаткування. Закон України від 18.02.97р. //Вісник податкової служби.– 1997.– №4.–с.2–6.

38. Про Державний бюджет України на 1997 рік. Закон України від 27.06.97р. //Урядовий кур’єр.– 1997– №138– 139.–с.7– 9.

39. Про Державний бюджет України на 1998 рік. Закон України від 30.12.97р. //Галицькі контракти.-1998.-№2-с.80-101.

40. Про оподаткування прибутку підприємств. Закон України від 22.05.97р. //Доходи і податки.– 1997.– №11– 12.– с. 3– 24.

41. Про місцеві податки і збори. Декрет Кабінету Міністрів від 20.05.93. //Відомості Верховної Ради.– 1993.– №32.

42. Про основні напрями бюджетної політики на 1998 рік Постанова Верховної Ради України від 3.07.97р. //Урядовий кур’єр.– 1997.– №128–129.–с.15–16.

43. Про порядок формування місцевих бюджетів на 1997 рік. Постанова Кабінету Міністрів від 18.10.96р.

44. Рибак В.В. Проблеми формування доходних джерел місцевих бюджетів //Економіка України.-1995.№10.-С.29-38.

45. Родионова В.М. Бюджетная реформа : Содержание и проблемы //Финансы._1994.-№8.-С.3-15.

46. Седов К.В. Распределение налогов между звеньями бюджетной системы //Финансы.-1995.-№9-С.28-30.

47. Слухай С.В. Становлення системи фінансового вирівнювання //Фінанси України.-1998-№11.-С.15-25.

48. Слухай С.В. Прямі бюджетні трансферти в системі міжбюджетних відносин //Фінанси України.-1998.-№12.-С22-32.

49. Фільштейн Л.М. Фінанси України : Навчальний посібник. – Кіровоград: Державне Центрально-Українське видавництво, 1994.-164с.

50. Финансы. Денежное обращение. Кредит / Под ред Дробоздиной Л.А. – М.: Финансы , ЮНИТИ , 1997. –479с.

51. Ширкевич Н.А. Местные бюджеты. – М.:Финансы и статистика, -1991- 112с.

52. Чирка Д.М. Напрямки збалансування місцевих бюджетів. //Фінанси України.– 1998.– №1.– С. 22–25.

53. Чуприна О.В.місцеві податки – справа державна //Фінанси України.-1998.-№10.-С.24-25.

Додатки

1 З 1997 року податок на додану вартість в повній сумі зараховується до Державного бюджету України.

Таблиця 2.

Доходи бюджету області за 1999 рік

(тис.грн)

Випускна робота

на тему:

“Місцеві бюджети України:

становлення, роль

в соціально-економічному розвитку регіонів”

Виконав: Кравченко Олександр Володимирович

м. Луцьк 2000 рік