Реферат: Кризис крепостнических отношений на Украине

Міністерство освіти і науки Украіни

Дніпропетровський Національний Університет

Факультет украінськоі філології

та мистецтвознавства

Реферат

з історії

на тему:

Прикмети занепаду і кризи

кріпасницьких відносин

Виконала

студентка гр. УА-03

Перевірив

м.Дніпропетровськ

2003

План

1)Вступ. Розвиток феодально-кріпасницької системи.

2)Власне причини занепаду кріпасницьких відносин.

3)Напередодні відміни кріпосного права.

4)Висновки.

1)У першій половині XIX ст. теріторія України входила до складу Російської імперії. З 1783 року наказом Катерини II було введено кріпосницьке право на усій території України. В цей час на Лівоберіжжі з’являться чітко виражена дворянська прослойка, яка з’явилася з кількості бившої казацької верхівки - старшини. Для того, щоб забезпечити собі їх підтримку, царське правління дарувало ім всі ті права, які мали російські дворяни. Згодом більша їх частина підверглася русифікації, й починає вважати себе росіянами. Влада Росії в Україні в цей час стає необмеженою. Царське правління намагається усілякими методами довести, що український народ – усього лише невеличка частина російського народу, яка тільки трішки відрізняється від російських людей.

2) Важливою особливістю соціально-економічного розвитку України у складі царської Росії у першій половині XIX в. (або, як прийнято казати, у передреформенні часи) являвся прогресуючий процес розкладу феодально-кріпосницької системи. Початок цього процесу можна віднести до другої половини XVIII в., більш чітко він став проявлятися в останне його тридцятиріччя. Промисловий переворот на Україні розпочався у 30-ті рр. Широке використання машин на підприємствах, створення фабрик та заводів із застосовуванням праці вільнонайманих, призводили до занепаду поміщицької мануфактури і збільшення частки купецьких мануфактур, які грунтувались на найманій праці. Це значно змінило склад робітників. Вільнаймані робітники формувались з вільнонайманих селян, міщан і робітників-кріпаків, відданих заводам «в оренду». У 30-50-і роки XIX в. протиставлення між старими феодальними виробничіми відносинами й розвиваючимися виробничими силами суспільства досягає стіпеню конфлікту, тобто переростає у кризу.

У недрах кріпосницької системи в цей період набувають розвитку нові капіталістичні відносини, які з часом одержали повну перемогу над поміщиками. Якщо у 1826 р. на Україні було 53,8% поміщицькіх і 46,2% купецьких підприємств, то у 1861 р. підприємства становили вже 94,2%. Це яскраво свідчить про занепад феодальної системи. Із застосуванням машинобудівної, металургічної і вугілбної промисловості заклалися основи майбутнього індустріального розвитку країни.

Сучасна вітчизняна історіографія відмовляється від існувавшої раніше трактовки кризи феодально-кріпосницької системи як часу існування повного занепаду. Поряд із проявами кризи (регресивними процесами, відбувавшимися у поміщичїм селі, базувавшимися на кріпосницькій праці) спостерігався й помітний розвиток виробничіх сил. Щоравда, відбувалося воно, перш за все, на базі дрібнотоварного й капталістичного виробництва.

В умовах аграрної країни ці процеси найбільш рельєфно виявилися в сільськогосподарчій сфері. Для феодалізма в цілому характерна феодальна власність на землю (поміщика чи феодальної держави) при наявного дрібного селянського господарства, мавшего свій земельный наділ й інші засоби виробництва та включеного в економічну структуру господарства феодала. При цьому господарство носило натуральный характер, а примушення було позаекономічним (особиста залежність селянина від поміщика), властивим для цього способу виробництва був й низький рутиний рівень використованої техніки.

Проте, найбільш характерною рисою розвитку кріпосницького господарства України було все глибше проникнення в них товарно-грошових відносин, розширення сфери поміщицького підприємства. В кріпосному господарстві Украіни вироблялась значна кількість товарного хліба, збільшувались посіви цукрового буряка, інтенсивно розвивалось вівчарство, будувались вотчинні фабрики і заводи, що посилювало експлуатацію селян. Прикладом прогрессивного господарювання може бути маєток поміщика В.Н.Каразіна (засновки Харківського університету) в с.Кручики Харківської губернії. Він запровадив селянське самоврядування, дав змогу кріпакам стати вільними, відробивши вартість землі, будівель, реманенту та худоби. На Каразінському заводі селяни працювали за гроші. Але така форма праці небула схвалена царем.

Спроби деяких поміщиків викорастати у господарстві машини, дотримуватись нових агрономічних вимог, ввести п’ятипільну сівозміну не повертати навіть витрачених коштів, та й кількість таких дворян була незначна – 1,5% загального іх числа. Один із поміщиків Лівобережної України, власник кількох тисяч кріпаків, висловлював таку думку про поміщицьке господарювання:”Якщо весь хліб обмолоти восени, то що будуть робити селяни та їхні родини взимку? Молотарка коштує гроші, вимагає ремонту і утримання коней, а праця кріпака нічого не варта.”

Основна маса українських поміщиків бачила можливості прибутків не в поліпшенні методів господорювання, а в посиленні економічного та позаекономічного примусу кріпаків. Поміщики збільшували панську ріллю. Але підриваючи основи селянського господарства, дворяни тим самим підривали економіку своїх володінь.

Царська Росія з її практично необмеженими природними и людськими ресурсами набувала розвитку в першій половини XIX в. дуже повільно. Зріст товарно-грошових відносин, викликаючий зацікавленість поміщиків в підвищеннім прибутку своїх господарств, за збереженням барщиної форми експлуатації неминучо вів до розширення власної запашки поміщика. Здійснюватися це могло лише за рахунок распашки інщих угіддь (лісних масивів, покосів, інше), або за рахунок скорочення земільних наділів селян. У першому випадку це призводило до нарушення складеного балансу в структурі угоддь, скороченню поголів’я скотини (та, як наслідок, зниженню кількості здобрення, виносного на поля). По-друге - підривалася економіка селянського господарства. В Україні в першій половині XIX в. спостерігалися випадки, коли поміщики зовсім відбирали землю в своїх селян, переводячи їх на місячний пайок ("місячину"). Селяни не були зацікавлені в результатах своєї праці, що викликало спад її продуктивності.

В обробчих господарствах посилення експлуатації призводило до збільшення размірів оброку, який, до того ж, поміщики взимали у грошовій формі. Різке збільшення розмірів оброку примушувало селян відриватися від землі й шукати заробітки на стороні, що також знижувало рівень сільськогосподарського виробництва.

Для кріпосницького господарства цього періоду були характерні обіднілі селяни, зріст заборгованності селянських господарств поміщикам, приймавший хронічні форми. У неврожайні роки, які системетично повторявалися, ці господарства виявлялися повністю безпомічні й постійно балансували на межі разорення. Однак сільське господарство України продовжували розвиватися навіть у цей період. Сучасні історики пояснюють це тим, феодальна система господарювання ще не повністю вичерпала свої можливості.

Одним з симптомів кризи кріпосництва стало скорочення межового вісу кріпаків. Якщо на початку XIX в. кріпосні селяни складали більшість населення країни, то к кінцю 50-х років їх доля знизилась до 37%. Скоріше за все, це пояснюється не стільки скороченням природного приросту кріпосницького населення України, скільки переводом кріпаків в інший стан.

Важливим джерелом соціальної напружності в країні стали воєнні поселення. Уже влітку 1819 р. сполихнуло повстання чугуєвських поселян на Україні, подавлене царською владою; у 1832-1835 рр. на Правобережній Україні характер справжньої партизанської війни набув рух під керівництвом Устима Кармалюка.

У 1853 - 1856 роках Росія притерпіла поразки у Кримській війні від провідних европейських країнн. Ця поразка продемонструвала величезну віддаленість держави. Тому було закономірним те, що наприкінці 50-х рр. XIX в. криза феодалізма досягла своєї кульмінації. Кріпасництво стримувало розвиток промисловості і торгівлі, консервувало низький рівень сільського господарства. Зростали недоїмки селян, збільшувалась заборгованність поміщиків кредиторним установам.

Разом з ти м в економіці Росії в недрах феодального строю пробивав собі шлях капиталістичний уклад, з’являлися стійкі капіталістичні відносини з постійно складаючеюся системой куплі-продажу робочої сили. Найбільш інтенсивно його розвиток відбувається в сфері промисловості. Межі старих промислових відносин не відповідали розвиткові продуктивних сил, що призвело до виникнення першої революційної ситуації в Росії на рубіжі 50-60-х рр. XIX в.

У 50-ті роки помітно згострилися потреби й тяготи народних мас, трапилося це під впливом наслідків Кримської війни, зчастившихся стихійних лих (епидемій, неврожаїв й, як їх наслідо, - голода), а також посилюючегося у предреформений період гніта з боку поміщиків та держави. На економіку українського села особливо важкі наслідки оказали рекрутськиі набори, які скоротили число робітників на 10%, реквізиції продуктів, коней та фуражу. Загострювала стан й сваволя поміщиків, систематично скорочувавших розміри селянських наділів, переводивших селян в дворові (залишаючи їх таким чином без землі), переселяючих кріпосних на гірші землі. Ці акти прийняли такий розмах, що уряд незадовго до реформи спеціальними указами був змушений накласти заборону на такі дії.

Відповіддю на погіршення положення народних мас став селянський рух, який за своїм накалом, масштабом й формами помітно відрізнявся від минулих десятилітть і викликав сильні хвилювання у Петербурзі.

Кримська війна показала урядові, що збереження існувавших в країні кріпасницьких порядків призведе, в результаті, до політичної й фінансово-економічної катастрофи, яка позбавить Росію престижу та статусу видатної держави, поставить під загрозу існування самодержавія в Росії. Новий російський імператор Олександр II був вимушений запровадити соціально-економічні реформи, найважливішою з яких стала ліквідація кріпосного права у 1861р.

У 1855 р. в промові перед московськими дворянами новий цар заявив: «Краще скасувати кріпацтво згори, ніж чекати, доки кріпаки скасують його знизу». Навіть архіконсервативний батько нового царя Микола 1 давав зрозуміти, що рано чи пізно кріпацтво доведеться скасувати. Радикально та ліберальне настроєні представники дворянської інтелігенції протягом багатьох десятиліть вимагали покласти кінець цій «ненависній практиці». Але коли Олександр II висловив цю думку, стало ясно, що він прийняв історичне рішення - провести ряд реформ,спрямованих, насамперед, на скасування кріпацтва.

Як кожний переломний момент в історії, причини реформ стали об'єктом гост-
рих наукових суперечок. Деякі західні вчені переконані, що вирішальними у про-
веденні реформ були економічні чинники. Вони стверджують, що відкриття чор-
номорських портів і дедалі активніша участь російських землевласників у світо-
вій торгівлі зробили ще очевиднішими недоліки кріпацької праці. Так, продуктивність
праці російського кріпака у 1860 р. дорівнювала продуктивності праці англійського
фермера в 1750 р. та центральноєвропейського селянина у 1800 р. Словом, крі-
пацька праця за всієї своєї дешевизни була настільки малоякісною, що не ви-
правдовувала себе економічно. До того ж небачена конкуренція і власна без-
господарність перетворили багатьох землевласників на боржників. У 1848 р. більш
як дві третини землевласників на Україні мали такі великі борги, що неспро-
можні були забезпечувати своїх селян насінням чи харчами, не кажучи вже про
те, щоб шукати шляхів підвищення врожаїв. Унаслідок цього ще задовго до впро-
вадження реформ кріпацтво стало занепадати. Про це свідчить і такий факт: якщо
у 1811 р. з усіх селян Російської імперії близько 58 % були кріпаками,
то до 1860 р. їхній відсоток упав до 44.

Є також учені, які вважають, що за всієї важливості економічних чинників не
меншу, коли не більшу роль відігравали й інші рушії. Радянські історики наполягають
на тому, що селянські заворушення створили «революційну ситуацію», яка пере-
лякала царя і дворян, змусивши їх до поступок. За їхніми даними, лише на Україні
між 1856 та 1860 рр. мали місце 276 заворушень, у яких взяло участь близько 160 тис.
селян. Американський історик Альфред Рібер доводить, що до реформ спричини-
лося передусім прагнення модернізувати царську армію, в той час як англієць
Бернард Пейрз мотивує це занепокоєністю Росії своїм відставанням від Заходу.
Інші історики схильні підкреслювати роль у реформі ліберальної інтелігенції, яка
в своїй зворушливій прозі, поезії (зокрема, Шевченковій) і полеміці піддавала крі-
пацтво моральному осудові. Проте всі сходяться в одному: шок, який викликала
у царату нищівна поразка Росії у Кримській війні, був вирішальним поштовхом, кот-
рий змусив його визнати потребу негайних реформ.

Розуміючи, яку потенційну небезпеку крило в собі звільнення кріпаків, Олек-
сандр II діяв обережно. У 1857 р. з метою обговорення справи звільнення кріпаків
і опрацювання конкретних пропозицій він призначив таємну комісію '(згодом пере-
йменовану на Головну комісію), до якої ввійшли провідні чиновники та громад-
ські діячі як ліберальних, так і консервативних поглядів. Помітне місце у Головній
комісії, що працювала в Петербурзі, посідали українці. Одним із них був Григорій
Ґалаґан — переконаний ворог кріпацтва й особистий друг Шевченка. Інший украї-
нець — М. П. Позен, багатий, впливовий, хоч і безпринципний кріпосник із Полтав-
ської губернії — робив усе, аби перешкодити всякому прогресові. Щоб вивчити на-
строї на місцях, уряд запровадив у кожній губернії дворянські комісії. На Україні
в роботі цих комісій взяли участь 323 дворянини, що представляли різноманітні
інтереси таких регіонів, як Слобідська Україна, Лівобережжя та Правобережжя,
Південна Україна. З селянами ніхто не радився.

Хоч багато дворян не проймалися радістю з приводу звільнення селян, вони ро-
зуміли неухильність цього кроку.

3)Після Кримскої війни в історії України у складі Царської Росії почався новий етап. Сучасні історики називали його епохою Визволення або епохою великих реформ. Цей період міцно з’єдніється з іменем імператора Олександра II.

У Олександра було одне захоплення, яке дивним чином сприйяло на події на початку його царювання. Він був пристрастним мисливцем, й не міг пройти поряд «Записок мисливця» І.С.Тургенєва. Після імператор казав, що ця книга запевнила його в необхідності відміни кріпосницьких відносин.

Олександр II у лютому 1855 року заступив на престол. Важко сказать, що більш сприйяло його рішенню відміни кріпосного права – «Записки мисливця» чи Кримська війна. Після неї прозріло багато людей, у тому числі й цар. У 1856 – 1857 роках в ряді південних губерній сталися селянські заворушення. Вони швидко стихли, але ще раз нагадали, що поміщики «сидять на вулкані». Кріпосницьке господарство ховало в собі й іншу загрозу. Воно не виявило явних ознак свого щвидкого краху й розпаду. Виснажуючи природу й людину, воно могло проіснувати ще невизначено довго. Але вільна праця продуктивніша, ніж невільнича – це аксіома. зростаючу відсталість Росії. У найближчій час вона повинна була перейти до розряду третьоступеневих держав – з усіма витекаючими наслідками. Не можна забувати й третю причину. Кріпосне право, дуже схоже на рабство, було аморально.

Розуміючи необхідність реформ, Олександр II не знав, как розпочати їх. Плана реформ у нього не було. Між тим у друці як і раніше не допускалося вільного обговорення суспільних проблем. По руках стали ходити записки, написані на злободенні теми. Деякі з цих творів сприяли на суспільну думку й на царя. Особливого значення набула «Записка про визволення селян», автором якої був К.Д. Кавелін. Кавелін вважав, що треба зневажити правом поміщиків на особистість селян, але не можна забувати про їх права, особливо на землю. Тому визволення селян може бути проведено тільки за винагородою поміщиків. Інше рішення, заявляв Кавелін, «було б дуже небезпечним прикладом порушення права власності». Не можна, підкреслював Кавелін, зневажати інтереси селян. Вони повинні бути визволені від кріпосницької неволі, за ними потрібно закріпити ту землю, якою вони володіють в теперишній час. Розробку викупнойї операції правління повинно було взяти на себе. Якщо воно зможе врахувати інтереси поміщиків й селян, то два стана, решті решт, зіллються в один хліборобський клас. Селяни зустріли записку Кавеліна з роздратуванням, хоча його записка передвизначила багато положеннь селянськоі реформи.

4)19 лютого 1861 р. Олександр II видав маніфест, що скасовував кріпосне право.
Цей епохальний за значенням документ являв собою незграбну й заплутану за своєю
суттю заяву, яка створювала у селян враження, що жадане звільнення прийде ще
не скоро й не задовольнить усіх їхніх сподівань.

Сам акт звільнення ліквідував залежність селян від поміщиків. Але, перетво-
ривши колишніх кріпаків на громадян, він не приніс їм повної рівності. На відміну
від інших верств суспільства звільнені селяни повинні були сплачувати викупні пла-
тежі. Вони передавалися під юрисдикцію спеціальних судів, що за невеликі прови-
ни мали право піддавати тілесним покаранням. Хоч реформа вводила для селян-
ських громад самоврядування, функція нагляду зберігалася за урядовими чиновника-
ми, які звичайно призначалися з місцевих дворян. Хто бажав виїхати з села, пови-
нен був отримати від властей паспорти. Якщо селяни не виконували фінансових
зобов'язань перед державою, старости мали повноваження примусити їх до цього.

Ще більше розчарували селян труднощі, пов'язані з правом землеволодіння. Ре-
форма в основному дозволяла поміщикам лишати близько половини землі для влас-
ного користування, а решту розподіляти між їхніми колишніми кріпаками. При цьо-
му селян зобов'язували заплатити за свої наділи. Оскільки грошей у селян було
мало або взагалі не було, передбачалося, що уряд виплатить поміщикам 80 % вар-
тості земель у формі казенних облігацій, а селяни в свою чергу зобов'язувалися ви-
плачувати урядові цю суму разом із процентами протягом 49 років. Решту вартості
земельного наділу селяни мали виплачувати безпосередньо поміщикові або грішми,
або, що було реальніше, домовившись відробити на нього.

Для тих, кому не під силу був фінансовий тягар такого врегулювання, пропонував-
ся крихітний «дарчий» наділ у 2,5 акри. Менше поталанило тим кріпакам, котрі слу-
жили при панських садибах,— на Україні їх налічувалося близько 440 тис.,—
оскільки звільнення принесло їм свободу, але не дало землі.

При розподілі земель реформа враховувала місцеві відмінності. Оброблювана
земля поділялася на три категорії: чорнозем, нечорнозем, степові грунти. Причому
селянські наділи у двох останніх категоріях (гірших за якістю) були більшими, зате
в чорноземних регіонах, як, наприклад, Україна,— меншими.

Взагалі кажучи, після реформи селяни мали в своєму розпорядженні менше
землі, ніж до 1861 р. На російській Півночі вони втратили близько 10 % своїх колиш-
ніх наділів. На Лівобережжі та Південній Україні їхні землі зменшилися майже на
ЗО %. Так, якщо середня величина селянського наділу в імперії становила 27 акрів на
сім'ю, то на Лівобережній та Південній Україні — лише 18.

Особливо нажилися на реформі поміщики України. Вдаючись до різноманітних
хитрощів під час переговорів та перерозподілу земель, вони привласнювали собі
ліси, луки та водойми, що раніше вважалися загальною власністю. Собі вони завжди
лишали найродючіші землі, а гірші продавали за підвищеними цінами. У процесі
перерозподілу вони часто змушували селян переїжджати, штовхаючи бідняків
на додаткові витрати. До такої практики вдавалися по всій імперії, але особ-
ливо поширеною вона була на Україні, де точилася найгостріша боротьба за землю.
Внаслідок цього селяни Лівобережної та Південної України потерпіли від реформи
набагато більше, ніж їхні російські сусіди.

Виняток становило Правобережжя. Серьйозно сумніваючись у відданості поль-
ської шляхти цього регіону (безпомилковість цих підозр підтвердило повстання
поляків 1863 р.), уряд намагався привернути на свій бік українських селян і розда-
вав їм наділи на 18% більші, ніж вони мали до 1861 р. Але виграючи на величині

наділів, колишні кріпаки втрачали на дуже завищених цінах, які вони мусили платити
за землю.

Інша особливість реформ на' Україні зумовлювалася формами землеволодін-
ня. У Росії, де понад 95 % селян жили общинами, документ на щойно набуті землі
був у колективній власності, а плата за них входила в обов'язок общини. Але на
Україні общинні володіння були рідкістю. Понад 80 % селян Правобережжя й майже
70 % Лівобережжя вели одноосібне господарство. Відтак більшість українських
селянських сімей отримували індивідуальне право на землю й несли особисту відпо-
відальність у сплаті боргу за неї. Така ситуація сприяла зміцненню й без того
розвиненої прив'язаності до приватної власності, що відрізняло українських селян
від російських.

Слід пам'ятати, що не всі селяни були кріпаками. Приблизно половину становили
державні селяни, які поділялися на щонайменше ЗО різних категорій, включаючи
майже 1 млн колишніх українських козаків. Вони звичайно жили краще за помі-
щицьких кріпаків (бо хоч і сплачували більшу подушну подать державі, що фактично
була для них феодалом, зате могли без дозволу переселятися), мали в своєму роз-
порядженні більше землі, до того ж над ними не було осоружних панів (хоч їм часто
отруювали життя підкупні чиновники). Реформа 1861 р. й, зокрема, закон 1866 р.
звільняли державних селян швидше і на умовах сприятливіших, ніж для кріпаків.
Разом із свободою вони отримували більші наділи, плата за які була нижчою порів-
няно з тою, що вносили кріпаки. Проте на Правобережжі становище державних
селян мало чим змінилося на краще.

Взагалі селян і особливо колишніх кріпаків реформа розчарувала. Вони споді-
валися права на володіння своїми наділами — натомість наділи урізалися, а селянам
нав'язувався обтяжливий фінансовий тягар. По селах прокотилася хвиля завору-
шень, щоправда, неоднакових за силою у різних регіонах. На Лівобережжі та Півден-
ній Україні повстань було відносно небагато. Проте на Правобережжі, де ще жила
пам'ять про гайдамаків і ворожнеча між православним українським селянством та
католицькою польською шляхтою посилювалася релігійними, етнічними та соціаль-
но-економічними розбіжностями, дрібні конфлікти набули значного поширення.
Але їх завжди швидко придушували, й селяни продовжували в поті чола добувати
свій щоденний хліб, хоч і за помітно змінених умов.

Скасування кріпосного права вело за собою інші реформи. Окремим аспектом імперського устрою, що потребував негайного вдосконалення, буломісцеве управління. Із зміною суспільства та з наданням кріпакам прав громадянства зростала необхідність у місцевій адміністрації. Проте для задоволення цих вимог царський уряд не мав ні людей, ні грошей. Тому в 1866 р. він дозволив общинам обирати на повітовому та губернському рівні власних представників для нагляду за освітою, охороною здоров'я, поштовими послугами, утриманням шляхів, накопиченням запасу їжі на випадок голоду та за збором статистичних даних. Для фінансування цих служб місцевим комітетам, або земствам, надавалося право обкладати населення земськими податками. Радикальним відступом від імперської практики призначення «згори» всіх урядових чиновників стало те, що члени земств обиралися з числа виборців, поділених на три окремих категорії: великих поміщиків, міщан і селян. Вплив виборців був пропорційним кількості землі, що вони мали. Само собою, значна більшість у земствах належала дворянам. На Україні вони звичайно складали понад 75 % усіх членів земств, у той час як селяни рідко коли м їли 10 %. Але хоч земства й не були по-справжньому представницькими, вони відігравали дуже важливу функцію. Окрім
сприяння піднесенню загального рівня життя на селі, вони привчали місцеве населення до обмеженого самоврядування.

Значення реформ. Хоч ці «великі реформи» і не революціонізували умов життя українців та інших підданих Російської імперії, вони, однак, спричинилися до важливих змін. Західні вчені часто підкреслюють те, що реформи принесли кріпакам особисту свободу, сприяли розвитку земської системи місцевого врядування та піднесенню ролі закону й права. Зі свого боку радянські історики вважають, що реформи відкрили для Росії епоху переходу від феодалізму до буржуазного, капіталістичного суспільства. Зрозуміло, реформи мали серьйозні недоліки, але існує загальна згода, що без них подальша соціально-економічна модернізація імперії була б неможливою.

На Україні, де кріпаки складали близько 42 % всього населення порівняно з 35 % в середньому по імперії, звільнення селян мало ще більші наслідки. Вдосконалення системи освіти, поширення юридичного захисту, зміцнення й поглиблення місцевого самоврядування - все це примножувало можливості вираження національних особливостей і місцевих інтересів. Звісно, що віднині різноманітні ідейні течії, включаючи ідеологію української національної ідентичності, легше могли знайти шлях до широких кіл громадськості.

Зміни та реформи, що впроваджувалися в Російській імперіях відповідно у 1848 р. та 1860-х роках, мали важливі подібні риси. Як захід, вимушений в обох імперіях, особливо Австрійській, ці реформи проводили «згори» режими, що продовжували утримувати політичну владу. Глибокі, хоч і не революційні за своєю суттю, вони лишили недоторканими старі засади. Однак реформи явно прискорили наближення нової ери, коли народ і його представники справлятимуть відчутніший вплив на політичне, соціально-економічне й культурне життя. Відтак і в Австрійській, і в Російській імперіях зміни середини XIX ст. були гігантським кроком на шляху до сучасної доби.

Глибокі зміни 1860-х років мало вплинули на розвиток національного руху
українців Російської імперії. В Росії національне питання не могло досягти гостроти
соціально-економічних проблем Австрії з цілого ряду причин, серед яких: культурне й демографічне панування в імперії росіян; ворожість царату до всякого плюралізму; небажання царя навіть розглядати питання конституції, що створила б умови для національного та місцевого самовираження; слабкість громадських організацій; жорстока репресивна політика уряду проти національних рухів серед неросійських народів імперії. Внаслідок цього був відсутній важливий зв'язок між соціально-економічним становищем селян та національними прагненнями інтелігенції. Ця обставина значно перешкоджала зростанню національної свідомості українців Російської імперії.

Література:

1. Субтельний О. Україна. Історія – К.:Либідь, 1991 р.

2. Швидько Г.К., Липовська Т.Д., Світленко С.І. Історія України, частина 2. Від Запорізькоє Січі до кінця ХІХ століття – К., 1993 р.

3. Полонська-Василенко Н. Історія України – К., 1995 р. (2-й том, третє видання).

4. Попов Г.Х. Крестьянская реформа 1861 г. Взгляд экономиста – М., 1989 г.

5. История СССР XIX начало XX вв. Под редакцией И.А. Федосова – М.,1981 г.

6. Мельник Л.Г., Баран В.Д., Гуржий О.И. История Украины. Курс лекций – К.:Либідь, 1991

7. Бойко О.Д. Історія України – К.: Академія, 1999 р.