Реферат: Економічна функція держави в умовах сучасних ринкових перетворень

Реферат: Економічна функція держави в умовах сучасних ринкових перетворень

Економічна функція держави в умовах сучасних ринкових перетворень

Серед внутрішніх функцій української держави насамперед визначимо її економічну функцію. Цей напрям діяльності держави спрямований на створення ринкової, соціально-орієнтованої економіки на основі різних, але однаково захищених законом форм власності (державної, приватної, комунальної).

Зважаючи на розмаїття аспектів систематизації і аналізу функцій держави, варто зазначити, що саме сучасна економічна функція держави – “одна із функцій держави є найбільш стабільною ( з погляду її існування) і одночасно мінливою, що проявляється в широкому діапазоні свого сучасного змісту” [3, с. 73]. Сьогодні фактично вперше в історії незалежної України “сформовано модель соціально-орієнтованої економіки і забезпечено її практичне функціонування” [2].

Зміст економічної функції соціальної, правової держави охоплює такі елементи:

– економічне регулювання, підтримка і стимулювання суб’єктів ринкових відносин;

– сприяння розвитку економіки, розбудові ринкових відносин тощо;

– подолання монополії, легітимізація власності та очищення її від криміналу;

– захист права власності (державної) поряд з іншими учасниками економічних відносин;

– видання нормативних актів, що визначають поведінку суб’єктів економічної, господарської, діяльності, які стосуються всіх учасників економічних відносин;

– проведення антимонопольної політики;

 – підтримка підприємництва, особливо малого бізнесу;

– залучення іноземних інвестицій тощо.

Названі елементи змісту охоплюються діяльністю всіх державних органів, які організаційно функціонують за принципом поділу влад на три гілки – законодавчу, виконавчу й судову. Законодавча влада створює систему економічного законодавства, виконавча – спрямована на виконання економічного законодавства, а судова – виступає арбітром у різних колізіях, суперечках, які випливають із економічних відносин. Вони спрямовані на певну відповідну організаційно-політичну основу, що полягає у стратегії, доктрині економічного розвитку країни.

Держава в особі відповідних органів влади здійснює від імені народу права власника на природні ресурси, забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності та господарювання, охороняє основне національне багатство – землю, забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності, розробляє, затверджує і здійснює загальнодержавні програми економічного розвитку держави, встановлює порядок утворення та функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають особливий режим функціонування.

Одним із проявів економічної функції української держави є гарантування особі державою певної сукупності економічних прав: права на приватну власність, права на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом; права на користування природними та іншими об’єктами суспільної власності. Лише збалансоване поєднання різних форм власності, коли жодна з них не заперечує існування інших, здатне виступити міцною основою незалежного існування економіки.

Найбільш актуальні проблеми сьогодення в українській державі, що їх вирішує держава за допомогою економічної функції:

– повернення в державну власність незаконно приватизованого майна (реприватизація);

– прийняття зваженого, науково обґрунтованого соціально спрямованого бюджету та досягнення взаємоузгодженої політики у міжбюджетних відносинах;

– правове і організаційне забезпечення різних форм власності;

– контроль за дотриманням існуючих законів, правових актів та захист учасників економічних відносин від будь-яких протиправних дій;

– упорядкування системи пільг, привілеїв;

– упорядкування системи оподаткування тощо.

Формування ринкової економіки не може відбуватись стихійно, тому що такий курс має значні руйнівні наслідки. Ринкова економіка не має обмежувати роль людського фактора тільки межами “соціального захисту”, тому що економіка розрахована на активну діяльність громадян, їх високу мотивацію до праці і на досягнення більш високого рівня добробуту.

У зв’язку з цим гостро постає питання про стратегічну політику держави, яку можна кваліфікувати як патерналізм, чи лібералізм. Звичайно, не можна виправдати політику патерналізму, що була властива тоталітарній радянській державі, але і беззастережно не можна прийняти й політику лібералізму. І те й інше у чистому вигляді може нашкодити державі. Є потреба у конкретному підході до напрямів діяльності держави в економічній сфері. Держава, яка має статус держави з ринковою економікою, покликана забезпечити інституціонально-правову структуру економіки і виправляти помилки та прорахунки не тільки залишків соціалістичної економіки та командно-адміністративних методів господарювання, а й прорахунки ринкової політики та практики набутих нашою країною за роки незалежності.

В умовах розбудови громадянського суспільства держава зацікавлена у саморегуляції громадян, якщо закон гарантує і стимулює їх активну діяльність, що ґрунтується на використанні прав і усвідомленні високої самовідповідальності. Розвиток ринкової економіки не повинен вести до посилення способів її регулювання: “саморегулювання економічною діяльністю повинно відбуватися сумісно з новими методами державного регулювання, і правова саморегуляція особистості виступає юридичним виразом нової моделі економіки” [3, с. 12]. Вона передбачає отримання повної інформації, вільному виборі варіантів діяльності, договірне регулювання діяльності.

Поширені погляди на те, що в умовах ринкової економіки роль держави має мінімальний вплив, також неправильні, як і перебільшення ролі держави, планового державного управління. Так, намагання усунути державу із ринкового процесу неприйнятне тому, що, “по-перше, держава і її органи безпосередньо управляють державною власністю, яка має значне місце в сучасному українському суспільстві; по-друге, держава регулює економічні процеси, спираючись на закони ринкової економіки, встановлює межі свободи економічної діяльності; по-третє, держава виконує важливі соціальні, економічні функції, які безпосередньо пов’язані із господарською діяльністю” [2, с. 14].

Актуальним стає питання про межі втручання держави в економічну сферу, особливо у зв’язку із наданням українській державі статусу держави з ринковою економікою. Цей статус не передбачає втручання держави у сферу економіки та перехід на “ручне управління”, на адміністративні, а не правові механізми господарювання.

Не можна заперечувати той факт, що держава відмовившись від адміністративно-командних методів управління, одночасно ослабила керованість підприємствами, які становлять державну власність. Але диференціація об’єктів державної власності потребує диференційованого підходу до керування ними. Так, щодо власності держави, вона має поводитись як господар у повному розумінні цього слова. Звідси неминучість використання, а при певних умовах – “відродження щодо цих об’єктів державної власності централізованих методів планування, організації, регулювання, контролю, властивих лише плановій економіці” [2, с. 77).

Але, як показує досвід, економічна реформа, яка сьогодні відбувається у нашій країні, не може бути результативною без активного впливу держави на розвиток економічних процесів. І водночас непомірна активність держави у сфері економіки в ринкових умовах може призвести до повернення адміністративно-командних методів господарювання, до створення величезної кількості штучних пільг для тих, хто фактично цього не потребує.

Сучасна українська держава функціонує на принципах: децентралізації влади, розвитку економічної ініціативи на місцях, зміні податкової бюджетної політики на користь місцевих громад [7, с. 38]. У цьому полягає стрижень до сучасної політичної реформи держави.

Головним політичним інструментом розв’язання завдань стратегічного розвитку суспільства і держави є і залишатиметься державний бюджет. У бюджеті 2006 р. зроблено низку новітніх кроків, які вказують на кардинальні зміни у бюджетному процесі. Це зниження кількості податків, зменшення розміру ставок, розширення податкової бази, обмеження кількості податкових пільг. Тому, насамперед у бюджеті наступного року, має бути заплановане зниження податкового тиску. Для цього потрібно об’єднати усі соціальні збори в єдиний податок. На черзі – впорядкування податку на додану вартість і податку на прибуток підприємств [8].

Наше суспільство перебуває у перехідному періоді, що характеризується певною розбалансованість економічного й соціального процесів, які проявляється в загостренні суперечностей між соціальною справедливістю й економічною доцільністю. Досягнення балансу можливе передусім через прийняття соціально орієнтованого бюджету, що є економічним фундаментом держави з соціально спрямованою ринковою економікою, інструментом її соціальної розподільчої політики. Державний бюджет України – це основний фінансовий та юридичний документ, загальнодержавний фонд, з якого органи державної влади отримують кошти для матеріального опосередкування свого функціонування [4, с. 9]. Науковий аналіз, законодавче забезпечення та економічне обґрунтування державного бюджету є необхідною умовою цивілізованого функціонування демократичної, соціальної, правової держави.

Прийняття недосконалих законів про Державний бюджет України свідчить про недосконалий бюджетний процес, про відсутність належного правового механізму запровадження цивілізованих відносин між Верховної Радою та Кабінетом Міністрів України, а також між фракціями парламенту, навіть між окремими депутатами та урядом. Найгостріші дискусії точаться навколо питання про те, наскільки урядовий бюджет є соціально орієнтованим. Для його ефективного вирішення Міністерство фінансів та Кабінет Міністрів України мають за обґрунтованою класифікацією підрахувати, скільки коштів держава має намір виділити на соціальний захист і на соціальні програми в наступному році.

Так, наприклад, бюджет 2005 р. був найбільш соціально орієнтований із усіх відомих бюджетів, і водночас – “найбільш авантюрний”. У ньому майже 80 % пішло на споживання. Із самого початку цей бюджет мав непомірне соціальне навантаження. Водночас Закон 2005 р. “Про Державний бюджет України на 2005 рік”, внесений новим урядом, порушив положення 90 законодавчих актів, виключив так звані податкові пільги, а по суті стимулювання вітчизняного виробництва, вдарив по суднобудівній промисловості, авіа- і автомобілебудівничі галузі. Унаслідок цього зросла ціна вітчизняних автомобілів, кораблів, літаків, робочі місця скорочуються в Харкові, Миколаєві, Одесі, Херсоні, Запоріжжі, Кременчузі, Ужгороді, Луцьку, а проте цим задоволені імпортери, що перепродають у нас західну продукцію” – зазначив депутат Верховної Ради України Ю. Кармазін [1, с. 224].

Параметри бюджету 2005 р. загалом висвітлювали соціально-економічну спрямованість політики держави, закріплювали розпочату економічну та соціальну стабілізацію держави. Однак бюджет далекий від досконалого. До цього часу бюджет поки що не став тим головним економічним та юридичним документом, через який має цивілізованим шляхом реалізовуватись економічна і соціальна політика держави як демократичної, соціальної, правової держави.

Бюджет 2006 р. уряд намагався сформувати не як бюджет “проїдання”, а як бюджет економічного зростання держави, але це можливо лише за умови реформування бюджетної та податкової системи.

Головні вимоги до бюджету 2006 р. – не допустити зростання державного боргу й водночас продовжити його соціальну спрямованість, відтворення економічної і соціальної сфери.

Особливе місце в реалізації економічної функції української держави займає упорядкування міжбюджетних відносин, що регулюють фінансовий розвиток регіонів. Міжбюджетними відносинами є сукупність фінансових відносин, які виникають між місцевими бюджетами, а також між останніми і Державним бюджетом України. Нинішня система міжбюджетних відносин включає в себе такі головні елементи: власні, закріплені та регульовані доходи, нормативи відрахувань від регульованих доходів, дотації, субвенції та субсидії, бюджетні позички, внески до Державного бюджету України, між бюджетні взаєморозрахунки. Суть цієї діяльності полягає у тому, що адміністративно-територіальні одиниці в Україні мають різний фінансовий потенціал та ряд особливостей, що зумовлює необхідність участі держави у формуванні доходної частини місцевих грошових фондів з метою забезпечення збалансованості кожного бюджету та можливості безперебійного фінансування необхідних заходів, передбачених планами соціального та економічного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Тому коли можливості збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів та забезпечення покриття видатків, необхідних для здійснення органами місцевого самоврядування, наданих їм законом повноважень, вичерпуються, держава забезпечує збалансування місцевих бюджетів шляхом передачі необхідних коштів з централізованого бюджету до відповідних місцевих бюджетів у вигляді дотацій, субвенцій та субсидій.

Надання місцевим органам влади прямих бюджетних трансфертів є однією з найважливіших проблем внутрішньодержавної фінансової діяльності держави, оскільки в сучасних умовах тих доходних джерел, які формують та поповнюють місцеві бюджети, не завжди достатньо для забезпечення адекватного фінансування діяльності місцевої влади щодо виконання ними функцій, покладених на них законодавством.

Сьогодні потрібна чітка система зрівноважених нормативів розподілу бюджетів. Але не менш важливою є проблема вироблення єдиної методології збалансованості бюджетів, що ґрунтувались би на принципах соціальної справедливості.

Розв’язання цієї проблеми можливо за умови вдосконалення та реформування системи міжбюджетних відносин, яка сьогодні характеризується по-перше, наявністю тих елементів, що дістались Україні у спадок від Радянського Союзу, і застосування яких в тій формі, в якій вони існують сьогодні, не виправдовує себе; і, по-друге, відсутністю спеціального законодавства, що б регулювало правові відносини. Закріплені в законодавстві останніх років правові норми щодо існування власних доходів місцевих бюджетів, в контексті принципу самостійності місцевих бюджетів, більше схожі на норми декларативного характеру, які поки що не знаходять необхідного та бажаного нормативно-правового розвитку та деталізації.

Аналізуючи стан економічного забезпечення областей і міст в Україні потрібно звернути увагу на його незадовільний характер. Так, у 2001 р. розрив між областями з найбільшим і найменшим ВВП на душу населення становив 2,3 рази [7, с. 38].

Сьогодні, за умови збереження регульованих доходів, потрібно з врахуванням прийнятного зарубіжного досвіду організації і побудови міжбюджетних відносин, переглянути політику взаємовідносин із центром і регіонами [6, с. 148].

Одним із головних недоліків Державного бюджету за попередні роки була концентрація коштів на центральному рівні на шкоду регіонам, що порушувало основні принципи формування бюджетної політики. Слід виробити єдину систему граничного фінансування витрат на потреби міста і, передусім, на управління. В Україні потрібно підвищити роль регіонів, що можна досягти шляхом впорядкування бюджетної сфери на справедливій основі: надати регіональним владам більших повноважень.

Незважаючи на прийняття Конституції України, яка лише в загальних рисах, регулює взаємовідносини між різними рівнями бюджетної системи, потрібна більш детальна регламентація цих правових відносин у спеціальному законодавстві, що законодавчо закріпить бажану ефективність функціонування вищезазначених інструментів організації міжбюджетних відносин, а, відповідно, і реальну здатність органів місцевого самоврядування самостійно розв’язувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Сьогодні розробляється проект Концепції державної регіональної політики, прийняття якої дозволить визначити політику регіонів та центру, коло пріоритетів на соціально справедливих принципах. Також готується проект Закону “Про засади стимулювання розвитку регіонів” в якому передбачається створити принципово нові сучасні правові механізми надання державою підтримки територіям; розробити шляхи децентралізації, деконцентрації та розмежування владних повноважень центральних і місцевих органів. Пропонується внесення змін до законів України “Про місцеві державні адміністрації”, та “Про місцеве самоврядування в Україні”.

Для вдосконалення міжбюджетних відносин державою передбачена низка заходів:

– потрібно законодавчо забезпечити зниження податкового тиску на основі розширення податкової бази з одночасним скасуванням податкових пільг, посилити захист платників податків, знизити податковий тиск на регіони, закріпити за регіонами самодостатні джерела податкових надходжень, установити п’ятирічний мораторій на внесення змін до податкового законодавства; максимально спростити процедуру податкового адміністрування;

– всі бюджетні та позабюджетні кошти бюджетних установ зробити підзвітними громадськості, тобто громадськість повинна знати, на що витрачаються бюджетні кошти;

– змінити політику бюджетних видатків. Намагання збільшити видатки бюджету призводять тільки до зростання боргів держави. Тому в процесі реформування бюджетних видатків слід передбачити й законодавчо закріпити істотне зменшення всіх видів бюджетної підтримки збиткових підприємств і концентрацію бюджетних асигнувань переважно на функціях соціального захисту населення та розвитку соціальної сфери – медицини, освіти, незахищених верств населення, зміцнення оборони держави, правопорядку тощо [4, с. 92-93].

З метою вдосконалення міжбюджетних відносин пропонуємо:

– вирішити питання справедливого розмежування доходів та видатків між ланками бюджетної системи, розмежування функцій та завдань центральних та місцевих органів влади;

– закріпити у спеціальному законодавстві детальний перелік власних доходів місцевих бюджетів, які мають стати основою їх доходної частини; прийняти закон про місцеві фінанси, розширити сферу місцевого оподаткування;

– збільшити частку закріплених доходів, перейти до довгострокових і стабільних відрахувань від регульованих доходів місцевих бюджетів;

– розробити форми та методи фінансового вирівнювання регулювання, прийняти спеціальний закон про основи надання та використання трансфертів, де слід визначити їх види, в яких випадках і які види трансфертів можуть отримувати відповідні територіальні громади, процедуру їх надання, регламентувати відповідальність за порушення умов використання трансфертів, контроль за дотриманням умов їх надання.

Економічна функція демократичної, соціальної, правової держави передусім, реалізується через законодавчу базу, що обслуговує ринкові перетворення, зокрема, законодавчо забезпечує реформування відносин власності, розвиток підприємництва, вдосконалення принципів бюджетних відносин, зміцнення інститути державної влади. Фактично саме реформування відносин власності може забезпечити створення багатоукладної економіки, в якій кожна з форм власності та відповідних їй типів господарювання, секторів економіки, посідає своє місце у задоволенні потреб.

Право власності є природним правом і може суб’єктивно належати будь-якій фізичній, юридичній особі, у будь-яких співвідношеннях і частках. Але для здійснення ефективної підприємницької діяльності пріоритетним правом власності на засоби виробництва є право, яке належить одній особі чи невеликій кількості осіб. Держава повинна виступати як рівний партнер підприємництва опосередковано через власні господарюючі суб’єкти, не роблячи переваг в установлених правилах гри для будь-яких форм підприємницької діяльності незалежно від майнової приналежності.

Сьогодні чинне законодавство України потребує внесення певних змін з метою впорядкування чинних норм, які регулюють відносини власності та підприємництва стосовно принципів їх однакового існування, розвитку і захисту незалежно від форм здійснення і належності. Гарантом відповідного правового регулювання цих відносин сьогодні є Конституція України і Цивільний кодекс України.

Особлива роль у здійсненні економічної функції демократичної, соціальної, правової держави надається вирішенню проблеми упорядкування та легітимізації форм власності, зокрема приватизації, націоналізації, поверненню у власність державі незаконно привласненого державного майна.

Приватизація – головна умова здійснення економічної реформи, що прискорює процес розпаду інертної, непродуктивної суспільної форми власності й перехід її у приватні руки до реальних власників.

Приватизація – це пошук ефективного власника, який може надійно забезпечити надходження до бюджету. Вона спрямована на перетворення безпосереднього виробника з найманого робітника на власника засобів виробництва і виготовленого продукту з урахуванням досягнутого рівня розвитку продуктивних сил.

Поки що процес приватизації супроводжувався численними порушеннями концептуального, нормативно-правового, організаційно-методологічного, економічного, судово-проваджувального, інформаційного характеру. Особливо слід зазначити, що приватизація здійснювалась часто тіньовими, а нерідко і кримінальними методами. На найвищому рівні офіційно визнано, що ці процеси фактично не контролюються державою. Так, вся промисловість України продана за ціною, на 20 % меншою, ніж один об’єкт – Криворіжсталь на повторному аукціоні.

Набула усталених форм практика використання державної власності в інтересах окремих осіб або груп. Це досягається за сприяння держави, прямого чи опосередкованого контролю над фінансовими потоками, що утворюються внаслідок використання державної власності. Внаслідок процесу приватизації в Україні не відбулося головне – відокремлення бізнесу від влади. Бізнес, власність залишаються переважно залежними від держави, чинної влади, окремих посадових осіб. Тому перехід української економіки на розвиток за європейською ринковою моделлю, розв’язання проблем легалізації власності та капіталів значною мірою знаходяться у політичній площині та потребує докорінної зміни політико-економічних відносин, що склалися в Україні.

Поки що ми маємо неефективний і логічно не завершений процес приватизації, який не забезпечив формування відповідального господаря, зацікавленого в інвестиційній діяльності, прискореному оновленні виробництва, його реальному оздоровленні. Ще не досягнуто оптимальної глибини приватизаційного процесу, і як наслідок, – не вдалося запровадити повноцінні правові та організаційні механізми реалізації переваг приватної власності, надходження додаткових коштів для розв’язання проблем соціального захисту населення, особливо найменш незахищених прошарків населення.

Таким чином, можна дійти висновку, що право власності в Україні є гарантованим і захищеним, але є й винятки:

По-перше, чинне законодавство має ряд прогалин, зокрема, відсутні певні законодавчі акти, які б відповідали сучасному стану розвитку відносин власності. До головних можна віднести такі.

– на рівні громадянина – відсутність, наприклад, нового Житлового кодексу (пройшов друге читання у Верховній Раді України), оскільки чинний уже застарів;

– на рівні підприємця – неузгодженість Цивільного та Господарського кодексів;

– відсутність закону, який би регулював державну реєстрацію прав власності;

– відсутність нової редакції Закону України “Про власність”;

– відсутність закону про управління об’єктами права державної власності та закону про націоналізацію.

По-друге, практика правозастосування показує, що чинне законодавство уможливлює відчужувати власність за рішенням суду. Враховуючи рівень залежності судів від органів виконавчої влади та рівень корумпованості судової системи, як ми сьогодні спостерігаємо, відбувається прийняття упереджених судових рішень в інтересах окремих суб’єктів.

По-третє, як уже зазначалося, значна частина власності набута (або використовується, контролюється) з порушенням чинного законодавства, на основі неформальних угод між власниками та представниками влади, а отже, крім того, що прибутки від неї відходять у тінь, така власність не захищається і не може бути захищена правовими засобами.

Таким чином, постає питання про те, що держава, не порушуючи курсу на приватизацію, як базового принципу економічної політики, має виправлити (наскільки це можливо) суттєві недоліки приватизаційного процесу та усунути їх негативні наслідки.

При цьому слід виходити з можливості двох принципово різних процесів:

– процеси ринкового перерозподілу власності як механізм нормального ринкового перерозподілу активів від менш ефективних до більш ефективних власників у процесі ринкової конкуренції – держава в такому перерозподілі відіграє опосередковану роль – як гарант забезпечення конкурентного середовища;

– перерозподіл власності як організовані державою політико-економічні та правові заходи – пряме втручання держави у формування власності. При цьому конкретними методами теоретично можуть бути: націоналізація (повний перехід певного об’єкта приватної власності у державну власність), деприватизація (часткове відновлення чи посилення державного контролю над приватизованими підприємствами) та реприватизація – повторна приватизація підприємств, попередні власники яких не виконали інвестиційні програми (по суті, це зміна приватного власника).

Варто привернути увагу на те, що у класичному розумінні слова “реприватизація – це повернення до державної власності незаконно вилученого майна. Але у нашій державі легітимної приватизації фактично не було, була цинічна крадіжка державної власності” [7, с. 53]. Тому постає питання про повернення такого майна через суд – це першочергове завдання демократичної, правової держави. Реприватизація може здійснюватись, зокрема, шляхом скасування підсумків раніше проведених інвестиційних конкурсів.

Перегляд результатів приватизації може відбуватись лише в окремих випадках, передбачених чинним законодавством у випадку порушення умов набуття власності через приватизацію та очевидного невиконання новими власниками умов угод купівлі-продажу об’єктів – винятково в судовому порядку. Для цього недоцільно приймати нові законодавчі акти про реприватизацію чи деприватизацію, сам факт прийняття яких міг би істотно підірвати довіру до уряду України з боку українських підприємців, а також довіру до України загалом з боку іноземних інвесторів.

Але проблему потрібно розглядати у більш широкому контексті. Коли діяти справедливо, то кожному громадянину держави потрібно переглядати своє ставлення не тільки до “олігархів” чи “авторитетів”, які обікрали державу, а й до всіх нас: потрібно карати всіх – урядовців, бізнесменів, чиновників, суддів, лікарів, журналістів, вчителів, робітників, депутатів, банкірів, прокурорів – мільйони тих, хто одержував зарплати не за відомістю, хто мав причетність до хабарів будь-яких розмірів. У такому разі ніхто не захоче жити в країні, де все доросле населення має судимість.

Україна сьогодні потребує не перерозподілу власності, а нормальних ринкових умов її захисту та функціонування. Зокрема – перерозподілу власності від неефективно господарюючих суб’єктів до ефективних, який би здійснювався не через політичні кампанії чи навіть юридичні процедури, а шляхом забезпечення нормальної ринкової конкуренції. Саме посилення механізмів конкуренції на ринку України є головним напрямом ліквідації негативних наслідків недосконалостей процесу приватизації.

Особлива роль у функціонуванні демократичної, соціальної, правової держави надається такій складовій економічної функції держави, як податки. Податки, збір податків – це важлива складова економічної функції демократичної, соціальної, правової держави, але не може бути окремою, самостійною функцією, як це пропонує Л.А. Морозова [4, с. 99]. Податки – це не функція держави, а окремий аспект загальноекономічної діяльності держави.

Певні позитивні зрушення в цьому напрямі пов’язані з Постановою Верховної Ради України “Про основні положення податкової політики України” (2004 р.), що визначила найважливіші принципи податкової політики, які мають упроваджуватись у процесі реформування відповідних механізмів цієї сфери. Згідно з постановою – це означає: забезпечення соціальної підтримки малозабезпечених соціальних верств населення шляхом встановлення економічно обґрунтованого неоподаткованого мінімуму доходів громадян та застосування прогресивного оподаткування їх доходів; інфляційна нейтральність – забезпечення нейтралізації фіскальної зацікавленості та залежності формування доходів бюджету від інфляційних надходжень. Реалізація базових принципів податково-розподільчої політики найбільш повно характеризуватиме саме ту державу, яка по-справжньому, а не декларативно, впроваджує соціально орієнтовану ринкову економіку. Вони мають повною мірою бути враховані у процесі прийняття або відхилення відповідних законодавчих актів, що регулюватимуть процес оподаткування доходів громадян України [2].

Зважаючи на чинники в економічному та політичному просторі України, можна стверджувати, що постала об’єктивна необхідність у систематизації податкового законодавства, формуванні стабільного й стимулюючого податкового законодавства, а отже, створення правової бази для піднесення підприємницької ініціативи громадян, ділової активності суб’єктів господарювання, залучення до економіки вітчизняних та зарубіжних інвесторі. Податкова система, що має сприяти (за умови його досконалості) соціальній спрямованості реформ в Україні, переорієнтації основної спрямованості податкової системи “з перенесенням акцентів із суто фіскальної функції на стимулюючу” [9, с. 85].

Податкова система України має бути на рівні міжнародних стандартів, має стати “максимально прозорою і зрозумілою”. Світовий досвід переконує, що тільки та держава може називатись соціальною, яка постійно вдосконалює систему оподаткування доходів громадян у напрямі найбільш повної узгодженості інтересів усіх суспільних верств населення; саме та держава є економічно сильною і стабільною, законодавча база якої, щодо функціонування системи оподаткування доходів населення, відповідає інтересам переважної більшості громадян.

Сьогодні вітчизняній податковій системі властива значна кількість економічних аномалій та соціальних суперечностей, що потребують негайного розв’язання. Це стосується насамперед функціонування механізмів оподаткування, справляння прямих і непрямих податків із доходів громадян, визначення і законодавче обґрунтування системи пільг та привілеїв у сфері податкової системи та ін.

Особливу актуальність набувають питання порушення податкового законодавства, феномен пільг у системі оподаткування та проблема порушень чинного законодавства в податковій сфері, крім того, діяльність податкової міліції з питань охорони законодавства в податковій сфері.

Немає необхідності доводити, що за своєю економічною суттю непрямі податки (ПДВ) відрізняються від прямих податків більшою прихованістю їх частки у сукупних грошових доходах громадян, їх існування значною мірою є соціально несправедливим явищем, оскільки непрямі податки стягуються з покупців у роздрібній торгівлі в однаковій пропорції, без диференціації їх особистих доходів.

Податки, безпосередньо включені до ціни товарів і послуг першої життєвої необхідності, приховують посилення фіскального тиску саме на бідні верстви населення, на працюючих громадян, які на ринку споживчих товарів створюють найбільш масовий попит. Саме тому можна стверджувати, що непрямі податки спрямовано переважно проти бідних: чим біднішою є людина, тим порівняно більшу частку особистого доходу вона змушена віддавати державі у вигляді непрямих стягнень, які усім своїм тягарем лягають саме на ці верстви населення, створюючи своєрідні приховані привілеї для багатих. Наслідком прямого і непрямого оподаткування є постійне зниження життєвого рівня трудового населення. Саме тому податкова система потребує: законодавчого забезпечення, формування на справедливих принципах, систематизації податкового законодавства, анулюванні застарілого законодавства.

Таким чином, соціальна спрямованість діяльності демократичної соціальної, правової держави із соціально орієнтованою ринковою економікою проявляється у захисті економічних прав людини, політиці держави спрямованій на перерозподіл доходів між різними регіонами, відомствами, верствами населення на основі принципів соціальної справедливості, через установлення зваженого соціально спрямованого державного бюджету, створення справедливої системи податків, фінансування соціальних програм, законодавчого впорядкування системи пільг та привілеїв. Це може бути можливим тільки за ефективно функціонуючої економічної та соціальної системи, цивілізованого виконання державою економічної функції, проведення ринкової та державно-правової реформи, що становлять сутність держави із соціально зорієнтованою ринковою економікою.

держава економічний бюджет податок

Література

1.  Будкова М.О., Кобзева С.И., Кондратьева З.А. Право социального обеспечения. – М.: Юрист, 2001. – 816 с.

2.  Бюджетний кодекс України. – К., 2003. – 24 с.

3.  Варфоломеєва Т.В., Гончаренко С.В. Науково-практичний коментар до Закону України “Про адвокатуру” // Законодавство про адвокатуру та адвокатську діяльність: 36 норм. актів; Коментар. Академія адвокатури України. – К.: Юрінком Інтер, 2003.

4.  Варыгин А.Н. Преступность сотрудников органов внутренних дел и воздействие на нее / Под ред. Б.Т. Разгильдиева. – Саратов, 2003. – 384 с.

5.  Венгерок А.Б. Теория государства и права: Учебник для юрид. вузов. – М.: Новый юристъ, 1998.

6.  Венгеров А.Б. Теория государства и права: Учебник для юрид. вузов. – 3-е. изд. – М., 2000. – 372 с.

7.  Венедиктов В С., Зозуля І.В. Методичні рекомендації щодо механізму виявлення, узагальнення та впровадження позитивного досвіду роботи в ОВС України: Проект редакції // Матеріали Нац. ун-ту внутр. справ від 9 грудня 2003 р., № 260 за оперативним завданням МВС України від 17 жовтня 2003 р. № 1/4-6343. – X.: Нац. ун-т внутр. справ, 2003. – 10 с.

8.  Венедиктов В.С., Зозуля І.В. Нотатки на шляху до реформування системи Міністерства внутрішніх справ України: нові технологи і нові пріоритети // Право і безпека. – 2003. – Т. 2. – № 3. – С. 8-18.

9.  Венедиктов В.С., Зозуля І.В. Реформування системи МВС України: час реформ другого покоління // Право і безпека. – 2004. – Т. 3. – № 1. – С. 63-69.

10.  Венедиктов В.С, Зозуля І.В. Професіоналізм працівника на терезах реформування системи МВС України // Право і безпека. – 2003. – Т. 2. – № 4.  – С. 8-17.

11.  Виконавча влада і адміністративне право / За заг. ред. В.Б. Авер’янова. – К.: Вид. Дім “ІнЮре”, 2002. – 143 с.

12.  Вітер В., Шаповал М, Кір’ян Т. Світовий досвід застосування соціальних стандартів // Право України. – 1999. – № 9. – С. 66-73.