Курсовая работа: Логіка та методологія наукового дослідження

Курсовая работа: Логіка та методологія наукового дослідження

Курсова робота

Логіка та методологія наукового дослідження

Содержание

Вступ

1. Анатомія науки

2. Побудова і функціонування наукової теорії. Основні процедури наукової діяльності

3. Структура наукового дослідження

Висновки

Список використаної літератури

Будь яка наука сьогодні, на рівні сучасного проникнення в таємниці природи, вивчає глибинні процеси і явища, що вимагають глобальних наукових концепцій, складніших теоретичних вишукувань, формулювання фундаментальних законів. А цього не можна зробити без означення певних філософських позицій, без загального і всебічного проникнення філософії в науку.

Ми живемо в столітті взаємопроникнення наук. На стику наук відбуваються найцікавіші наукові відкриття. Тому кожне явище і процес повинні вивчатися сьогодні спільно і комплексно педагогами, філософами, психологами, соціологами, економістами тощо.

Наука являє собою досить специфічну форму діяльності людини, яка суттєво відрізняється від інших різновидів діяльності: матеріального виробництва, духовної сфери тощо. Для науки збагачення знаннями складає головну і безпосередню мету діяльності людини. Одним з найважливіших критеріїв ефективної наукової творчості є практична значущість результатів у матеріальному виробництві. Для науки взагалі характерним є прискорення її зростання. Сьогодні масштаби наукової діяльності подвоюються приблизно у кожні наступні 10 років. Зараз загальна кількість науковців у всіх країнах світу складає понад 90 % усієї їх чисельності за всю історію науки. Але за останні роки намітився процес уповільнення темпів росту чисельності наукових кадрів. Таке явище має назву ’’насичення науки ’’. Є підстави визнати, що це пов’язано також з підвищенням ефективності наукового дослідження за рахунок удосконалення їх організації, ліквідації розпорошеності та зосередження досліджень на головних напрямках наукового прогресу й історичного розвитку матеріальної бази науки на основі сучасної техніки. Перераховані чинники знижують потребу в науковцях.

У цілому можна відзначити, що чим далі рух наук від їх вихідного пункту, тим ширше і глибше пізнання, тим вищим є темп розвитку останнього.

Очевидно, що кожна наука в процесі взаємодії з іншими науками, вносить новітні ідеї і методи дослідження, які дозволяють вивчати суттєві сторони тих чи інших явищ, особливо таких, що не можуть бути визначені за допомогою вже існуючих і відомих методів пізнання.

З огляду на усе вищесказане, вважаємо за доцільне звернути особливу увагу в процесі дослідження даної теми на структуру наукового дослідження, його системний характер, на основні процедури наукової діяльності, адже важко здійснювати певне наукове дослідження, не володіючи необхідним матеріалом, пов’язаним з організацією, проведенням дослідження та обґрунтуванням наукового результату.

В сучасній філософії під терміном знання розуміють адекватне і обґрунтоване переконання. Поняття знання використовується у вузькому і широкому розумінні. Під знанням у вузькому розумінні визначається розумова конструкція, що оцінюється як істинна, тобто судження. У філософському ж вжитку поняття знання вживається у широкому розуміння У такому контексті знання розуміється як результат адекватного відображення навколишнього світу в свідомості людини у вигляді уявлень, понять, суджень, теорій, що виражені у вигляді уявлень, знаків природних і штучних мов. З появою і розвитком писемності і книгодрукування такий вид об'єктивності знання стає найпоширенішим засобом відображення і трансляції знання. З розвитком комп'ютерної техніки дедалі більше значення набувають засоби закріплення знання через банки інформації, експертні оцінки, різні моделі (логічні, проекційні, фреймові, семантичні мережі та ін.). Знання, що відображають певну сферу буття у системній і субординованій формі, називають наукою. Будучи видом духовного виробництва, наука - систематизоване пізнання навколишнього світу, відтворює істотну і закономірну дійсність в абстрактно-логічній формі понять, категорій, законів, принципів та ін.

Наука створює паралельно реальному специфічний ідеальний світ, у якому відображено основні властивості і закономірності об'єктивного світу. Ідеальний світ - специфічна карта будови всесвіту, основа життєдіяльності об'єктивний світ єдиний, складний і різноманітний, то й знання людини різноманітні, взаємозв'язані і розвиваються. Будучи системою знань, наука розподіляється на численні галузі знання в залежності від того, який аспект дійсності, форму руху матерії досліджує. За предметом і методом пізнання виділяють науки про природу - природознавство, суспільство - суспільні (гуманітарні, соціально-політичні та ін.), про пізнання - логіка, епістемологія та ін. Природні науки - це механіка, фізика, хімія, біологія, анатомія та ін., кожна з яких внутрішньо структурована: фізика - фізична хімія, біофізика, оптика, квантова фізика та ін.; хімія - неорганічна, колоїдна, органічна, аналітична та ін. Окрему групу складають технічні науки. Специфічною наукою на сучасному етапі виступає математика, що використовується всіма науками у вирішенні пізнавальних завдань. За віддаленістю від практики науки поділяють на фундаментальні і прикладні. Фундаментальні галузі знання не мають прямої орієнтації на практику. Прикладні ж передбачають безпосереднє застосування результатів наукового пізнання для розв'язання практичних завдань. Науці властиві розвинені форми само-рефлексії, самоаналізу.

До знань, що займаються такими проблемами, належать історія та логіка, психологія наукової творчості, соціологія знання, науко-ведення та ін. На сучасному етапі активно розвивається філософія науки, що досліджує загальні характеристики науково-пізнавальної діяльності, структуру і динаміку знання, соціокультурні фактори розвитку науки, логіко-методологічні аспекти та ін.

Наукове пізнання має ряд специфічних ознак, які відрізняють його від буденного та інших форм знання і пізнання, по-перше, головне завдання наукового пізнання полягає у збагненні об'єктивної істини про природні, соціальні явища, суть пізнання і мислення. Наукове пізнання здійснюється на основі вивчення загальних, істотних і необхідних властивостей предмета та відбиття результатів у системі абстракцій. По-друге, процесу наукового пізнання притаманні строгість, об'єктивність дослідження явищ, незалежність здобування знань від суб'єкта, що пізнає. По-третє, наукове пізнання, а отже, і його результат - знання, характеризується системністю, чітким доведенням, логічними виводами одних положень з інших, відтворенням та імовірністю висновків, по-четверте, об'єктами наукового пізнання служать не предмети, що існують в чуттєво-сприйнятливій матеріальній формі, а їх відображення мисленням людини у формі ідеалізованих об'єктів. По-п'яте, у науковому пізнанні відбувається постійний контроль над процесом пізнання вибором методів та засобів досягнення мети, способами закріплення здобутого знання в мові. Багатозначність термінів природної мови, складність використання її в наявному пізнанні обумовили необхідність створення штучної мови науки. По-шосте, на відміну від інших видів пізнання, наукове застосовує специфічні матеріальні засоби: прилади, радіотелескопи, ракетно-космічну техніку, різні інструменти, прискорювачі та ін. Для науки, більш аніж для інших форм пізнання, характерне використання у дослідженні ідеальних заходів і засобів: сучасної логіки, математичних методів, системного, синергетичного, кібернетичного, еволюційного та інших загальнонаукових методів.

Наукове пізнання - цілісна система, що розвивається, включає численність елементів і відносин. Структура наукового пізнання складається з об'єкта (предмета пізнання), суб'єкта пізнання, засобів, заходів і форм пізнання. Усі елементи структури класичний варіант будь-якого гносеологічного процесу, але не вичерпують усього багатства компонентів. Найважливішими складовими частинами наукового пізнання виступають також фактичний матеріал емпіричного досліду, результати узагальнення в абстракціях (поняттях, судженнях, умовиводах та ін.), гіпотетичні положення, філософські настанови, соціокультурні підстави, методи, ідеали і норми наукового пізнання, стиль пізнання та ін. Філософські установи включають філософські ідеї і принципи, обґрунтування ідеалів і норм науки, змістовні уявлення про наукову картину світу. Філософія обґрунтовує нові знання, виконує евристичні функції, бере участь в побудові нових теорій, удосконалює понятійний апарат. Соціокультурні підстави розкривають зв'язок наукових знань з потребами суспільства. Соціальні функції наукового знання розглядають і оцінюють науку як знання культури, розкривають її гуманістичний зміст. Під ідеалами і нормами науки і наукового пізнання розуміють сукупність концептуальних, ціннісних, методологічних і інших установок, властивих науці на конкретному етапі розвитку. Основне завдання ідеалів і норм науки - організація і регуляція процесу наукової творчості.

Наукове знання і процес його здобуття характеризуються системністю і структурованістю. У структурі наукового знання виділяють емпіричний (дослідний) і теоретичний рівні. Сукупність дослідних заходів і методів забезпечують емпіричний і теоретичний етапи наукового дослідження. На емпіричному рівні дослідний об'єкт відображається здебільшого з позицій зовнішніх зв'язків і відносин. Емпіричному пізнанню притаманні збір фактів, первинне узагальнення, опис дослідних даних, систематизація і класифікація. Емпіричне дослідження спрямоване безпосередньо на об'єкт дослідження, відбувається на основі методів порівняння, виміру, спостеріганню, експерименту, аналізу та ін. Під емпіричним дослідженням розуміють також практичні аспекти наукової організації, збір емпіричної інформації, осмислення результатів спостереження і експериментів, відкриття емпіричних законів, формування класифікацій (розбивка класу об'єктів на підкласи) та ін. Отже, емпіричне дослідження - це особливий вид практичної діяльності, що існує в середині науки. Така діяльність потребує наявності специфічних здібностей: мистецтво експериментатора, спостережливості польового дослідника, особистої контактності і такту психологів і соціологів, які займаються проведенням досліджень та ін. Було б помилкою вважати, що емпіричне дослідження відбувається без впливу теорії. Важливо глибоко розуміти, що вихідним пунктом сучасної науки служать не факти самі по собі, а теоретичні схеми, концептуальні каркаси дійсності, тобто різного роду постулати, концептуальні моделі, аксіоми, принципи та ін. Англійський філософ Карл Поппер стверджував, що абсурдна віра в те, що людина може почати наукову діяльність з "чистих спостережень", не маючи "чогось схожого на теорію". Кожен крок експерименту становить дію, що планується і спрямовується теорією.

Теоретичний рівень пізнання характеризується домінуванням понять, теорій, законів, принципів, наукових узагальнень і висновків. Теоретичне пізнання відображає предмети, властивості і відносини з боку універсальних внутрішніх, істотних зв'язків і закономірностей, що осягнуті раціональною обробкою емпіричних даних. Відбувається така обробка на основі форм мислення: поняття, судження, умовиводу, закону, категорії та ін. Головна мета теоретичного пізнання - збагнення об'єктивної істини, вільної від спотворення і суб'єктивності, пояснення і інтерпретація емпіричних фактів. Теорія оперує ідеалізованими об'єктами (ідеальний газ, абсолютно тверде тіло, ідеальний тип, матеріальна точка та ін.), тому теорія користується аксіоматичним методом, гіпотетико-дедуктивним, системно-структурним, структурно-функціональним аналізом, еволюційним, редукціоністським, методом підіймання від абстрактного до конкретного. Емпіричне і теоретичне - різні рівні пізнання, знання, розрізняються за засобами ідеального відтворення об'єктивної реальності, гносеологічної спрямованості, характером і типом здобуття знання, за методами, що використовуються, і формами пізнання. І все ж жорсткої межі між емпіричним і теоретичним не існує. Емпіричне пізнання, досліджуючи властивості і відносини речей, здобуває нове знання, стимулююче подальший розвиток теорії. Теоретичне дослідження шукає ствердження правильності результатів в емпірії. Дослід, експеримент завжди теоретично навантажений, теорія потребує емпіричної інтерпретації. В сучасній філософії розробляється і третій рівень наукового пізнання: наукове пізнання стоїть над теоретичним знанням і виступає теоретичною передумовою теоретичної діяльності в науці. На сучасному етапі найбільшу відомість одержали концепції наукового пізнання Томаса Куна і Імре Лакатоса. В концепції Томаса Куна сформульовано нове базисне поняття, парадигма (зразок), фіксується існування особливого типу знання в науковому дослідженні, що відрізняється від теоретичного знання за способом виникнення і обґрунтування. В парадигмі Томаса Куна є певний набір розпоряджень, що завдають характер бачення світу, впливаючи на вибір напрямків дослідження. Не будучи теорією у власному розумінні, парадигма знання дає систему відліку і служить попередньою умовою і передумовою побудування і обґрунтування різних теорій. Приблизно такий же зміст має і поняття дослідна програма Імре Лакатоса, яка розуміється як певний рід метатеоретичної освіти, що є сукупністю вихідних ідей і методологічних настанов, що обумовлюють побудову, розвиток і обґрунтування певної теорії.

Термін метод (від грецького теіосіоз) у широкому розумінні - шлях до чогось, тобто спосіб соціальної діяльності. Поняття методологія у філософії має два значення: перше - система способів, заходів і операцій, що застосовують у науці та інших сферах діяльності; друге - вчення про систему, теорія методу. Методологія - метанаукове дослідження, спрямоване не на об'єкт, а на знання про об'єкт, тобто на методи і засоби, за допомогою яких здобуте. Основне призначення методології - здійснювати критичні функції у ставленні до науки. Така традиція закладена німецьким філософом Ім-мануїлом Кантом. На думку Іммануїла Канта, перед методологією стоїть завдання не просто описувати пізнавальний процес, а визначати можливості здобуття нового знання. Іммануїл Кант сформулював питання, що мають методологічне значення і в сучасних умовах "як можливе теоретичне природознавство?"; "як можливе загальне і необхідне знання?"; "які умови реалізації спадкоємності у пізнанні?". Така суть методологічного підходу до пізнання. Методологія тому не може бути дескриптивною (описувальною) або нормативною (пропонованою), її завдання полягає в тому, щоб з позицій минулого досвіду наукового знання, його історії аналізувати сучасний стан наукового пізнання, і на цій підставі прогнозувати дальший розвиток, усвідомлюючи, що будь-яке таке прогнозування має суто ймовірний і евристичний характер.

У сучасній філософії проблема методу і методології обговорюються у філософії науки, системному підході, синергетиці, феноменології, структуралізмі та ін. Питання соціальної методології досліджуються також у герменевтиці. Сучасна методологія уникає крайніх оцінок методологічних програм або абсолютизації будь-якої з них, що мало місце в минулому. Багатьма дослідниками обґрунтовується методологічний плюралізм. В сучасній науці склалася багаторівнева концепція методологічної теорії, що включає діалектику-вчення про загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання, метафізику-вона визнає загальний зв'язок явищ і займається пошуками оптимальних засобів тлумачення розв’язку. В арсеналі сучасної методології також є принцип соціальної обумовленості пізнання, соціокультурний детермінізм, тобто наука розглядається як підсистема культури, ураховуються суб’єктивні параметри пізнавального процесу; редукціонізм, еволюціонізм, синергетика та ін.

У науці ХХ століття широке розповсюдження одержали загальнонаукові методи: системний, структурно-функціональний, кібернетичний, імовірний, моделювання та ін. У науці є приватно-наукові методи, що розробляються у галузях знання і представляють систему способів, принципів пізнання, процедур, заходів, за допомогою яких осягається істина. Розрізняються також методи міжгалузевого дослідження, які становлять ряд синергетичних, інтегративних способів і виникли в результаті сполучення елементів рівнів методології.

При осмисленні теоретичного рівня пізнання, найбільші труднощі викликає розуміння наукових абстракцій. Поняття ‘’абстрактне’’ протиставляється поняттю ‘’конкретне’’. Абстрактне - грань, риса, частина цілого. Наукові абстракції мають справу не просто з абстрактним, а з абстрактним взагалі - загальне у формі думки. Наукова абстракція часто виступає як ідеалізація (поняття про об’єкти, процеси, явища, які ніби не існують, але мають якщо не образи, то прообрази). Ідеалізація дозволяє отримати точне теоретичне знання.

Ефективність наукових абстракцій полягає у вираженні в кожній з них загального, такого, що присутнє класу об’єктів, причин, явищ. Щодо ідеалізації, то вони присутні лише в тому випадку, коли попадають всередину інтервалу абстракцій. Наприклад, при невдалому падінні людського тіла з висоти на водну поверхню, вона буде себе вести в межах інтервалу абстракцій ідентично асфальту. Воду і асфальт можна уподібнити в даному випадку абсолютно твердому тілу.

Отже, ідеалізація - це форма виділення загального. Вона не розширяє дійсність, а дозволяє виділити її особливі сторони, ті аспекти явищ, які виникають в процесі наукового дослідження. Якщо наукові знання вдається об’єднати в систему, то їх використання стає особливо ефективним. Теорія дозволяє пояснити велику кількість фактів, отримати в лаконічній формі глибоку інформацію, прогнозувати подальший розвиток подій.

Наука як система знання виконує певні логічні функції. Тоді, коли наука існувала в формі нерозчленованого цілого, у неї взагалі не могло бути ніякої логічної структури, тому що не було створено чітких наукових теорій з певною структурою, системою доказів та ін. Фіксація деяких фактів, геніальні здогадки, фантастичні уявлення - от що становить зміст нерозчленованої науки. Логічну структуру наука стала набувати, коли з неї почали виділятися окремі галузі з відносно строгими науковими теоріями.

Набуття наукою логічної структури передбачає насамперед чітке визначення предмета її вивчення, особливості якого багато в чому визначають науку.

Оскільки науки відрізняються за предметом, мірою зрілості розвитку, можна говорити про своєрідність логічної структури кожної науки, - Для логіки ж наукового дослідження надзвичайно важливо виявити логічну структуру побудови науки взагалі. Ця структура буде носити певною мірою характер ідеалу, до якого мають прагнути науки в своєму розвитку.

Не можна виявити логічну структуру науки шляхом порівняння структур різних галузей знань на всіх етапах їхнього історичного розвитку і знаходити загальне в їхній побудові. Є лише один шлях: розглядати сучасні зрілі галузі наукового знання, в яких найбільш чітко виражена і уже осмислена структура. На основі аналізу цих галузей знання слід помітити тенденцію в розвитку структури науки, що утворює реальний ідеал наукового знання. Елементами логічної структури науки є:

1) основи,

2) закони,

3) основні поняття,

4) теорії,

5) ідеї.

Основи науки. Потрібно виділити два види основ науки: ті, ідо перебувають за її межами, і ті, що входять у саму систему науки. Основою будь-якої науки і всього знання в цілому є матеріальна дійсність і практична діяльність людини. Перша становить об'єктивний зміст будь-якої науки, оскільки всі науки мають справу з відображенням закономірностей руху явищ об'єктивного світу. Друга - критерій істинності наукових теорій.

Але ні сама матеріальна дійсність, ні практика як така не входять у систему будь-якої науки і навіть наук в цілому. Вони включаються в систему наукового знання уже відображеними в свідомості людини: одне - у вигляді теорій, принципів, аксіом, законів науки, інше - в формі певного логічного способу побудови і доказу наукових теорій. В першій відображені закономірності, властивості об'єктивної реальності, в другій - у формі логічних фігур закріплюється практична діяльність людини.

Основи науки, що входять в її систему, становлять насамперед ті її теоретичні положення, які виражають загальні закономірності предмета даної науки, що розглядаються якоюсь мірою з певного боку у всіх її теоріях. Ці положення беруться за основу при логічній побудові даної науки. Наприклад, в геометрії такими положеннями виступають її аксіоми, що розкриваються у вигляді визначень, постулатів, загальних понять.

Крім того, в структурі науки можна виділити три блоки основ:

1) ідеали і норми наукового пізнання: 2) наукова картина світу;

3) філософські основи.

Наукове знання регулюється певними ідеалами і нормами, що виражають цільові установки науки. Це - ідеали і норми доказовості і обґрунтованості знання. Це ті основні форми, в яких реалізуються і функціонують ідеали і норми наукового пізнання.

логічна структура наукове пізнання

Другий блок основ становить наукова картина світу, яка вміщує в собі загальні уявлення про світ. Ця загальна наукова картина світу включає уявлення про природу і суспільство. Уявлення про структуру і розвиток природи називають природничо-науковою картиною світу

Третій блок основ науки представлений філософськими основами, що включають в себе ідеї та принципи, які обґрунтовують ідеали і норми науки, з одного боку, наукову картину світу - з другого. При цьому філософські основи науки забезпечують входження наукового знання в загальну тканину культури людського суспільства.

Закони науки. Якщо основи науки стоять на верхній сходинці ієрархії логічної структури науки, то закони - на найнижчій. Закони, по суті, виконують функцію фактичної бази науки: відображають предмет даної науки і носять всезагальний характер. Як факти закони носять достовірний характер: в процесі розвитку науки вони не спростовуються, змінюється тільки сфера їхнього застосування. Закони науки - об'єктивно істинні.

Функції законів виступають принципами істинного знання, що є в даній науці. Поняття "'закон" і "принцип" у науці одноступеневі й важко розрізняються. Закон стає принципом, коли він виконує логічну функцію в систематизації знання, служить вихідним положенням у побудові теорії, в дослідженні нового знання. Закони становлять кістяк теоретичних побудов, а відкриття закону - одне із головних завдань будь-якого наукового дослідження.

Основи, закони науки існують у формі понять або їх системи. Наука відображає свій предмет у поняттях, без яких не можна побудувати жодної теорії. Поняття науки за своїм місцем і значенням неоднозначні. Є поняття фундаментальні для даної науки; вони відображають загальні закономірності предмета, що вивчаються нею, і мають відношення, по суті, до всіх її теорій. Є поняття, які відносяться тільки до окремих її теорій; вони відображають окремі сторони, моменти предмета даної науки.

Історія розвитку науки показує, що аналіз та перегляд вихідних понять інколи призводить до революційних змін у ній. Поняття в науці виступає у вигляді системи, що утворює теорію.

Теорія є найвищим рівнем синтезу знання. В ній воно досягає певної міри повноти і завершеності, набуваючи водночас безумовного характеру. Окремі поняття науки абстрактні і суб'єктивні. В теорії, яка є вираженням чогось цілого, тенденцією розвитку предмета, проявляється об'єктивність змісту понять науки.

Теорія - особлива форма пізнання, що має свою структуру. Загальне для всіх теорій те, що вони є системою знань. Йдеться про те, що в науковій теорії судження і поняття певним чином пов'язані між собою, утворюють певну цілісність.

Але не кожна сукупність понять і суджень становить наукову теорію. Необхідно, щоб ця система знання описувала і пояснювала явище, виявляла закономірні зв'язки, знання яких необхідні для практичної і теоретичної діяльності людини.

Судження і поняття в теорії становлять певну єдність, що знаходить своє вираження в об'єднуючому началі, яке відображає важливий для даної сукупності явищ зв'язок. Таким чином, теорію можна визначити так: система наукового знання, що описує і пояснює певну сукупність явищ, дає знання реальних основ висунутих положень і зводить відкриті в даній галузі закономірні зв'язки до єдиного об'єктивного начала.

Сучасна формальна логіка бачить в теорії мову - систему знаків, пов'язаних між собою за певними, заздалегідь заданими правилами, і тільки з цього боку вона займається логічним аналізом теорії.

Функція теорії - не тільки звести в систему досягнуті результати пізнання, а й служити шляхом до нових понять, законів, які глибше і повніше відображають досліджуваний предмет.

Слід також відзначити, що починаючи з XIX ст. відбувається створення теорій, які об'єднуються в одну на основі єдиної ідеї.

Для розуміння суті цього процесу необхідно з'ясувати логіко-гносеологічну функцію ідеї, в якій органічно поєднуються два моменти, необхідні для науки: об'єктивно-істинне відображення дійсності і створення форм її перетворення із встановленням засобів практичної їх реалізації. Перший момент виражає споглядальну сторону знання, а другий - дієво-практичну. В ідеї вони злиті воєдино і завдяки цьому ідея виступає своєрідним гносеологічним ідеалом, до якого прагне пізнання. Зрештою, наука створює теорії для того, щоб творити ідеї - форми, в яких людина здійснює свою мету щодо перетворення дійсності. Щоб утвердити себе в світі, знання мусить стати ідеєю.

В ідеї об'єктивне підноситься до рівня мети і прагнень суб'єкта, створений об’єктивно істинний образ стає його внутрішньою потребою, тим, що він має внести в світ у процесі своєї практичної діяльності. Це з одного боку. А з другого - в ідеї цілі і прагнення людини набувають об'єктивного характеру, і через свою об'єктивну істинність, через матеріальну діяльність самі стають об'єктивною реальністю.

Щоб сформувати ідею, потрібні знання не тільки про об'єкт, а й про суб'єкт, його мету і прагнення, суспільні потреби, про засоби і шляхи втілення теоретичного знання в життя.

Ідея виступає як ідеал у кількох аспектах: у ній в концентрованому вигляді виражені досягнення наукового знання. Вона містить у собі прагнення до практичної реалізації, до свого матеріального втілення, містить знання про саму себе, про шляхи і засоби своєї об'єктивізації.

Будь-яка наукова ідея - історично минущий ідеал пізнання, який з часом перестає бути ідеалом, а суб'єкт досягає знання більшої об'єктивності і повноти з більшими реальними можливостями для реалізації, а тому створює новий ідеал.

Ідея - це кінець знання і початок речі. Ідея реалізується не тільки в практичній, айв теоретичній діяльності людини. В будові науки ідея виконує синтезуючу функцію, об'єднує знання в певну єдину систему теорій. Синтезуюча функція ідеї випливає з її природи. В ідеї відбито пізнання фундаментальної закономірності, яке дає основу для об'єднання понять і теорій. В ідеї знання досягає вищого ступеня об'єктивності, що створює умови для синтезу попереднього знання.

Створення теорії - це найбільш висока форма узагальнення і систематизації знань. Вона є сукупністю основних ідей, понять, тлумачень в тій чи іншій галузі науки, об’єднаних в одну достовірну систему знань про об’єкт теорії. Необхідними елементами теорії є експериментальні факти, гіпотези, закони. Завдання і роль наукової теорії в найбільшій мірі проявляється в найбільшій мірі в поясненні механізму і суті відомих явищ і особливо в прогнозуванні нових, які раніше не спостерігались.

У сучасних теоріях прийнято виділяти такі основні компоненти: вихідну експериментальну основу у вигляді фактів, що вимагають теоретичного пояснення; вихідну теоретичну основу, яка створюється на основі сукупності першопочаткових постулатів, аксіом, гіпотез тощо; логіку теорії; сукупність теоретично виведених тверджень з їх доведеннями.

Наукова теорія має бути адекватною об’єкту або явищу, яке описується, що дозволяє в певних межах замінити експериментальні дослідження теоретичними. Теорія має задовольняти вимоги повноти опису певної сфери дійсності, пояснювати взаємозв’язки між різними компонентами системи, в ній мають існувати зв’язки між різними положеннями, що забезпечують перехід від одних тверджень до інших.

Розвиток теорії здійснюється двома шляхами: еволюційним та революційним. Істотну роль у розвитку теорій відіграє опис. Він використовується у значенні фіксації результатів дослідження на основі певної системи позначень. Для створення опису необхідні такі компоненти: дані досвіду, система позначень та поняття науки, які мають пряме відношення до вибраної системи знаків і термінів.

Опис має досить просту логічну, але складну гносеологічну основу. В гносеологічному аспекті опис є складним методом. Він передбачає аналіз даних досвіду. При цьому необхідно відібрати параметри, що цікавлять дослідника. Цьому процесу властивий елемент абстрагування. Розглядаючи опис з гносеологічної точки зору, можна виявити його місце серед методів пізнання. Встановлено, що він знаходиться між експериментом та поясненням. Таким чином, опис - це умова і підготовчий етап переходу від емпіричного до теоретичного рівня пізнання. Але цьому методу властиві й деякі обмеження. Так, ним не встановлюються закономірні зв’язки між фактами, не розкриваються сутності, необхідності об’єктів. Метод опису не дає можливості передбачити нові явища, об’єкти. Усе це викликає необхідність застосовувати в науковому дослідженні ще й інший метод, позбавлений цих недоліків - пояснення.

На відміну від опису, пояснення допомагає проникати в сутність, глибину досліджуваного явища, розкривати закономірності останнього. Метод пояснення реалізується через пізнання законів досліджуваного об’єкта. Отже, пояснити явище - означає показати його підлеглість визначеному закону або сукупності законів об’єктивного світу. Особливості пояснення залежать від особливостей тих відношень і зв’язків пояснюваного об’єкта, які відображаються в знаннях за допомогою пояснюючого закону науки. Пояснення характеризується емпіричністю і логічною спрямованістю. Якщо опис відіграє надзвичайно важливу роль у процесі аналізу структури теорії, то пояснення - при інтерпретації її термінів.

Інтерпретація - це метод, який допомагає подоланню розриву істини та значення, який, конкретизуючи теоретичні системи, підвищує їх пізнавальну цінність і є важливим фактором синтезу наукових теорій, що сприяє встановленню загальних методологічних принципів розвитку останніх. Цей метод допомагає правильно, однозначно розуміти предмети об’єктивного світу.

Спостереження - це спосіб пізнання об’єктивного світу на основі безпосереднього сприйняття предметів і явищ за допомогою чуттєвості. Воно дозволяє отримати первинний матеріал для вивчення. Спостереження ведеться за планом і підпорядковується певній тактиці.

Експеримент - це система операцій, впливу або спостережень, спрямованих на одержання інформації про об’єкт при дослідницьких випробуваннях, які можуть проводитись в природних і штучних умовах при зміні характеру проходження процесу. Експерименти проводять на заключному етапі дослідження і він є критерієм істини теорії і гіпотез. Він має бути проведений за можливістю в короткі терміни з мінімальними затратами і високою якістю отриманих результатів. Залежно від теми наукового дослідження, обсяг експерименту може бути різним. Методологія експерименту включає такі основні етапи: розробка плану-програми експерименту; оцінка виміру і вибір засобів для проведення експерименту; проведення експерименту; обробка і аналіз експериментальних даних.

Метод формалізації - це вивчення об’єктів шляхом відображення їх змісту, структури, форми чи функціонування у знаковому вигляді, за допомогою знакових систем. В останньому аспекті він близький до методу моделювання. Символіка штучної мови дозволяє чітко і коротко фіксувати певні значення, не допускаючи різного тлумачення, що неможливо при користуванні звичайною мовою.

Індукція - метод дослідження, при якому загальний висновок про ознаки множини елементів виводиться на основі вивчення цих ознак у частини елементів однієї множини.

Дедукція - метод логічного висновку від загального до конкретного, тобто спочатку досліджують стан об’єкта в цілому, а потім його складових елементів.

Аналіз - метод дослідження, який включає в себе вивчення предмета за допомогою мисленого або практичного розчленування його на складові елементи. Кожна із виділених частин аналізується окремо у межах єдиного цілого.

Синтез - метод вивчення об’єкта у його цілісності, у єдиному і взаємному зв’язку його частин. У процесі наукового дослідження синтез пов'язаний з аналізом, бо дає змогу поєднати частини предмета, розчленованого у процесі аналізу, встановити їх зв'язок і пізнати предмет як єдине ціле.

Отже, загальнонаукові і конкретно-наукові (емпіричні) методи дослідження перебувають у взаємозв’язку, спрямованому на всебічне вивчення досліджуваних об’єктів, явищ, для отримання достовірних знань про них для розвитку науки як рушійної сили суспільства.

Наукове дослідження - процес досягнення нових наукових знань, один із видів пізнавальної діяльності. Воно повинно відповідати певним вимогам: бути об’єктивним, доказовим, точним і відтворюваним.

Основними етапами наукового дослідження є наступні:

1.  постановка завдання, попередній аналіз інформації, умов і методів вирішення даного завдання;

2.  формулювання і аналіз вихідних гіпотез;

3.  проведення експерименту, фіксація нових фактів, аналіз, узагальнення, інтерпретація отриманих результатів;

4.  перевірка вихідних гіпотез на основі отриманих фактів і формулювання законів;

5.  отримання пояснення або наукового передбачення.

Процес наукового дослідження має два рівні: емпіричний і теоретичний. Емпіричний рівень - це досвідно-експериментальне пізнання. Предметом цього дослідження є явища та їх взаємодія. На рівні емпіричного пізнання суттєві зв’язки ще не виділяються, тут фіксуються лише нові факти, і на їх основі встановлюється емпірична залежність явищ. Теоретичне дослідження - це оперування ізольованими теоретичними об’єктами або теоретичними конструктами. На теоретичному рівні робляться теоретичні узагальнення, пояснення, обґрунтування нових фактів, а також здійснюється передбачення щодо майбутніх фактів і подій. Теоретичне дослідження завжди пов’язане з вдосконаленням і розвитком понятійного апарату науки.

Визначення теоретичних основ розробки теми в наукових дослідженнях передбачає встановлення повноти висвітлення її у раніше виконаних дослідженнях, обґрунтування наукової новизни і необхідності подальшого вивчення. При цьому слід зібрати матеріал, провести його первинну обробку, узагальнити, дати теоретичне пояснення мети дослідження, зробити висновки, рекомендації.

Вивчення історії і сучасного стану проблеми дає змогу уникнути дублювання дослідження, дублювання дослідження, помилок інших дослідників, а також використати їх знання та досвід. Історія питання викладається слідом за теоретичними основами. Збирання, вивчення інформації здійснюється за літературними джерелами, які відображають стан теми дослідження. Висування та обґрунтування гіпотез завершує вивчення теоретичних посилок до досліджуваної теми. На цьому етапі аналізується сучасний стан проблеми, окреслюється коло питань, що залишилися недослідженими. При цьому висуваються і обґрунтовуються гіпотези.

Наукова гіпотеза - це теоретично обґрунтоване припущення стосовно результату вирішення означеної проблеми і націлене на пояснення будь-яких явищ. За логічною структурою наукова гіпотеза може носити лінійний чи розгалужений характер.

Організаційно-методична підготовка передбачає розробку програми дослідження, складання плану дослідження, методики дослідження та робочого плану. На організаційній стадії здійснюється також робота зі створення умов, необхідних для виконання досліджень. При цьому вирішується питання матеріально-технічної бази.

На стадії узагальнення, апробації і реалізації результатів проводиться літературний виклад висновків і пропозицій наслідків виконаної роботи, апробація їх у колективі наукової організації, рецензування та експертиза, дослідне впровадження, коригування і доопрацювання та реалізація кінцевих результатів.

Отже, науково-дослідний процес є системним впливом на об’єкт дослідження з метою вивчення, виявлення способів удосконалення і оптимізації його використання у практичній діяльності людей.

Зростання продуктивних сил, підвищення економічної могутності країни визначається рівнем і темпами її розвитку. Якщо раніше наука головним чином вивчала закони природи, суспільства, мислення тощо, то тепер, крім цього, вона досліджує і закономірності свого власного розвитку. Ми стаємо свідками того, як все більше вчених найрізноманітніших спеціальностей: філософів, психологів, економістів, мовознавців, істориків науки і техніки залучаються до цієї справи. І не дивно. Адже щоб розкрити механізм розвитку наукової думки, з’ясувати оптимальні умови забезпечення науково-технічного розвитку, необхідне комплексне вивчення розвитку науки, усіх факторів, які впливають на неї і сприяють найповнішою мірою її розвитку.

Для успішної наукової діяльності необхідна насамперед висока ерудиція, точність і об’єктивність дослідника, здатність критично оцінювати результати своїх дослідно-експериментальних пошуків. Немає іншого способу уникнути помилок, ніж свідомо забезпечити максимальну точність і об’єктивність одержуваних емпіричних фактів, їх правильне наукове тлумачення через високу вимогливість до себе, критичність до результатів власної експериментальної роботи, постійну перевірку й уточнення одержаних даних і висновків.

1.  Актуальные проблемы логики и методологии науки. Сборник научных трудов. - К.: Наукова думка, 1980.

2.  Гипотезы; Прогнозы: Будущее науки: Вып.21, 22. - Знание, 1988.

3.  Зиновьев А.А. Основы логической теории научных знаний. - М.: Наука. - 1967.

4.  Ильин В.В., Калинкин А.Т. Природа науки. - М. - 1986.

5.  Копнин. Логические основы науки. - 1968.

6.  Крымский С.В. Научное знание и принципы его трансформации. - К. - 1974.

7.  Наливайко Н.В. Гносеологические и методологические основы научной деятельности. / От ред. Москаленко /. - Новосибирск.: Наука. - 1990.

8.  Огурцов А.П. Дисциплинарная структура науки: ее генезис и обоснование. - М. - 1988.

9.  Рыжко В.А. Научные концепции: социо-культурный, логико-гносеологический и практический аспекты/ От ред. Кизима /. - К.: Наукова думка. - 1985.