Дипломная работа: Статутний капітал

Дипломная работа: Статутний капітал

Дайте визначення статутного капіталу товариства. Які вимоги законодавство встановило для його розміру, порядку формування, збільшення і зменшення?

капітал акціонерний акція лізинг

Статутний капітал (фонд) – це зафіксована установчими документами та оцінена учасниками в національній, а інколи, у передбачених законом випадках, і в іноземній валюті, сукупність внесків, об’єднаних учасниками при створені господарського товариства для забезпечення його діяльності

Статутний капітал - капітал акціонерного товариства, що утворюється з суми номінальної вартості всіх розміщених акцій товариства.

Статутний капітал акціонерного товариства складається із внесків акціонерів (учасників). Він відображає власні джерела формування активів і власність акціонерного товариства як юридичної особи. Водночас сума статутного капіталу відображає колективну власність акціонерів, де частка кожного визначається номінальною вартістю придбаних ним акцій.

Бухгалтерський облік статутного капіталу починається з дня реєстрації підприємства в державному реєстрі суб'єктів підприємницької діяльності і закінчується днем вибуття підприємства з державного реєстру (внаслідок припинення діяльності, банкрутства тощо).

Згідно з Законом України "Про господарські товариства" акціонерним визнається товариство, яке має статутний капітал, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства

Статутний капітал акціонерного товариства розподілений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості (частина 1 статті 24 Закону України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 року). У цій же статті Закону визначено, що загальна номінальна вартість випущених акцій становить статутний фонд акціонерного товариства, який не може бути менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, що діє на момент створення акціонерного товариства. Друга Директива дозволяє не поширювати вимогу про мінімальний розмір статутного капіталу на приватні товариства, і чимало євпропейських країн скористувалися цією можливістю.

Підвищені вимоги до мінімального розміру статутного капіталу застосовуються для деяких категорій товариств:

страхові компанії - 1 млн. євро (1.5 млн. євро для страховиків життя)

банки - 75 млн. грн.

Встановлення мінімального розміру статутного фонду є прикладом прямого втручання держави у приватноправові відносини засновників акціонерного товариства. З огляду на статус акціонерних компаній як компаній концентрації капіталу таке втручання обумовлене необхідністю захисту інтересів кредиторів.

Окремі групи акціонерних товариств, що діють у банківській, страховій, інвестиційній галузях, мають підвищений розмір статутного фонду, що передбачено відповідними законодавчими актами України, котрі регулюють згадані види діяльності.

Сума статутного капіталу, відображена у фінансовому обліку і звітності, повинна дорівнювати загальній номінальній вартості випущених акцій, вказаній в установчих документах.

Акція є одиницею власності в акціонерному товаристві. Закон України "Про цінні папери і фондову біржу" визначає акцію як цінний папір без встановленого строку обігу, що засвідчує пайову участь у статутному капіталі акціонерного товариства, підтверджує членство та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивідендів, а також на участь у розподілі майна в разі ліквідації акціонерного товариства.

Статутний капітал товариства формується з метою забезпечення підприємницької діяльності товариства. Учасники товариства вносять вклади, які і складають мінімальний розмір майна товариства. Статутний капітал акціонерного товариства утворюється з вартості вкладів акціонерів, внесених внаслідок придбання ними акцій. Статутний капітал визначає мінімальний розмір майна товариства з обмеженою відповідальністю, що гарантує інтереси кредиторів.

2. При заснуванні акціонерного товариства всі його акції мають бути розподілені між засновниками. Відкрита підписка на акції акціонерного товариства не провадиться до повної сплати статутного капіталу. Під відкритою підпискою на акції розуміється розміщення акцій шляхом відкритого продажу. Порядок проведення відкритої підписки встановлюється на рівні закону.

Для регулювання розміру статутного капіталу використовується термін "чисті активи", під яким розуміються активи підприємства за вирахуванням зобов'язань. Встановлення співвідношення чистих активів товариства та його статутного капіталу спрямоване на забезпечення інтересів

кредиторів. Вартість чистих активів завжди повинна бути вищою або, принаймні, рівною розміру статутного капіталу. Зменшення вартості чистих активів створює необхідність зменшення статутного капіталу (за винятком першого року роботи товариства). Якщо вартість чистих активів акціонерного товариства стає меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного капіталу, товариство підлягає ліквідації.

Акціонерне товариство може змінювати розмір статутного капіталу згідно з рішенням зборів акціонерів. У бухгалтерському обліку ці зміни знаходять відображення тільки після державної реєстрації нового розміру статутного капіталу. Збільшення статутного капіталу акціонерного товариства не більше, ніж на 1/3 може бути здійснено за рішенням правління за умови, що такс передбачено статутом.

Зміни статутного капіталу регулюються Положенням про порядок збільшення (зменшення) розміру статутного фонду акціонерного товариства, затвердженим рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 08.04.1998 р. №44. . Акціонерне товариство має право збільшувати статутний капітал, якщо всі раніше випущені акції повністю сплачені за вартістю не нижче номінальної.

Збільшення статутного капіталу може здійснюватися шляхом:

1) випуску нових акцій,

2) обміну облігацій на акції

3) збільшення номінальної вартості акцій.

При збільшенні кількості акцій встановленої номінальної вартості підписка на додатково випущені акції проводиться у тому ж порядку, що і на акції першої емісії, а статутний капітал збільшується за рахунок:

Ø  додаткових внесків учасників — у обліку це буде відображатись аналогічно операціям формування статутного капіталу;

Ø  індексації основних засобів згідно з Положенням про порядок збільшення статутного фонду за рахунок індексації основних засобів, затвердженим рішенням ДКЦПФР від 12. 02 1998 р. №39;

Ø  реінвестування прибутку;

Ø  нарахованих дивідендів — у випадку, коли прийняте рішення про виплат дивідендів акціями.

При збільшенні номінальної вартості акцій статутний капітал може збільшуватися за рахунок додаткових внесків учасників до встановленого рівня номінальної вартості акцій або за рахунок індексації основних засобів. Обидва ці варіанти вже були нами розглянуті.

Зменшення статутного капіталу акціонерного товариства може здійснюватися шляхом:

зменшення номінальної вартості акцій або зменшення кількості акцій існуючої номінальної вартості шляхом викупу їх у власників з метою анулювання.

Рішення про зменшення статутного капіталу приймається загальними зборами акціонерів. Зменшення статутного капіталу пов'язане із внесенням змін та доповнень до статуту акціонерного товариства.

Розглянемо безпосередньо процес формування статутного фонду

1. Відповідно до частин 1 та 2 ст. 52 ЗУ «Про господарські товариства» № 1576-ХІІ від 19.09.1991 р. (далі – Закон) у товаристві створюється статутний (складений) капітал, розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства. До моменту реєстрації товариства кожен з учасників зобов'язаний внести до статутного (складеного) капіталу не менше 50 відсотків вказаного в установчих документах вкладу. Внесення до статутного (складеного) капіталу грошей підтверджується документами, виданими банківською установою. Частина статутного капіталу, що залишилася несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності товариства.

До питання про розмір статутного капіталу можна підійти об’єктивно, суб’єктивно або формально.

Об’єктивний підхід передбачає формування статутного капіталу в розмірі, необхідному для досягнення певної мети; коли необхідно акумулювати максимальні кошти. При цьому розмір статутного капіталу є, як правило, високим, а частки відображають реальні майнові інвестиції учасників. Може статися, що учасник-ініціатор, на якому, як-то кажуть, усе тримається, має невелику частку, оскільки не має достатнього капіталу. Тому, як правило, об’єктивний підхід властивий для визначення розміру статутного капіталу так званих товариств капіталів.

Суб’єктивний підхід – це формування статутного капіталу в розмірі, який наперед узгоджує розподіл часток між учасниками. До уваги береться не те, яка сума потрібна для досягнення мети юридичної особи й здійснення ефективної господарської діяльності, а те, яка структура капіталу влаштовує учасників. Часто для учасників важливіше, щоб лише у нього було 49% голосів (або 51%), аніж розмір внеску. Зустрічалися випадки, коли сторони домовлялися про співвідношення часток української й іноземної сторони, навіть не визначаючи, скільки саме осіб-засновників буде представляти кожну сторону.

Суб’єктивний підхід до розміру й розподілу статутного капіталу дозволяє врахувати не лише й не стільки майновий внесок учасника, скільки персональне значення того чи іншого учасника в досягненні мети створюваної організації.

Для окремих категорій юридичних осіб статутний капітал має суто формальне значення: учасників не цікавить розподіл голосів, розмір статутного капіталу і внесків. Яке це має значення для учасника, який, наприклад, сам створює товариство? Так само це не є важливим і для товариства, створеного членами однієї родини. Але вимогу сформувати статутний капітал обійти не можна. Учасники зобов’язані передбачити розмір капіталу й сформувати його, бо без цього не будуть виконані вимоги до створення юридичної особи, а отже, її не зареєструють. Тому учасники створюють статутний капітал, сприймаючи це як формальність. Але для мінімізації витрат на створення юридичної особи вони, як правило, формують капітал у розмірі, який дорівнює мінімальному. Цей порядок визначення розміру статутного капіталу можна назвати формальним.

Одним з документів, необхідних для державної реєстрації юридичної особи, для якої законом встановлено вимоги щодо формування статутного фонду, є документ, що підтверджує внесення засновником (засновниками) вкладу (вкладів) до статутного фонду юридичної особи в розмірі, який встановлено законом (ч. 4 ст. 24 ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» № 755-IV від 15.05.2003 р.). Таким документом є довідка з банку про відкриття поточного рахунку для формування статутного фонду та про перерахування на цей рахунок вкладу засновника (у разі якщо статутний фонд товариства формується за рахунок грошових коштів засновників) або акт приймання-передачі майна до статутного фонду товариства (у разі якщо статутний фонд товариства формується за рахунок майнових внесків засновників).

2. Згідно з ч. 2 ст. 115 ЦКУ вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом. На практиці найчастіше статутний фонд товариства формується за рахунок грошових коштів або рухомого майна засновників.

3. На третьому етапі формування статутного капіталу учасники мають домовитися про строк сплати вкладів. Законодавець орієнтує на їх повну сплату впродовж одного року з дня створення юридичної особи. Вказаний строк може бути й скорочений: дострокове виконання зобов’язання допускається.

Охарактеризуйте природу лізингу

Лізинг (англ. leasing від англ. to lease — здати в оренду) – це вид фінансових послуг, пов'язаний з формою купівлі основних фондів.

Лізинг – це вид інвестиційної діяльності, за якої лізингова компанія купує у постачальника обладнання (предмет лізингу), а потім здає його в оренду за певну плату, на певний строк і на визначених умовах клієнту з подальшим переходом права власноті клієнтові.

Лізинг – це певний інвестиційний інструмент, що дозволяє підприємству, не відлучаючи власні ресурси, здійснити модернізацію основних фондів та отримати нове, сучасне високотехнологічне обладнання.

Лізинг — це такий собі спосіб фінансування, за якого отримання коштів на розвиток поєднується з оптимізацією налогообкладення підприємства; це унікальний інвестиційний інструмент, що сприяє підвищенню конкурентоспроможності промисловості, напряму стимулює процес заміщення імпортної продукції якісними вітчизняними аналогами, підвищенню зайнятості населення, росту доходів приватного бізнесу та держави в цілому.

Об'єктом (предметом) лізингу є будь-яке нерухоме і рухоме майно, яке може бути віднесене до основних фондів: машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, будинки, споруди, системи телекомунікацій тощо, не заборонене законодавством до вільного обігу на ринку.

Предметом лізингу не можуть бути земельні ділянки й природні об’єкти, а також власність, для якої встановлений особливий порядок звернення. Предмет лізингу, переданий у тимчасове користування лізингоотримувачу, є власністю лізингодавача. Предмет лізингу, переданий лізингоотримувачеві по договору фінансового лізингу, береться до уваги на балансі лізингодавача або лізингоотримувача за згодою сторін.

Суб'єктами, лізингу, як правило, є три особи:

1) постачальник або продавець предмету лізингу — підприємство, організація та інші суб'єкти господарювання, які здійснюють виробництво і реалізацію машин і обладнання;

2) лізингодавець — суб'єкт господарювання, який передає в користування об'єкти лізингу за договором лізингу; лізинго-давцями можуть бути банківські або небанківські фінансові установи (лізингові компанії);

3) лізингоодержувач (користувач) — суб'єкт господарювання, який одержує в користування об'єкти лізингу у встановлених лізинговим договором межах; лізингоодержувач вступає у відносини з лізингодавцем щодо оренди об'єктів лізингу

В залежності від строку корисного використання об’єкта лізингу й економічної суті договору лізинги бувають:

А) Фінансовий (фінансова оренда). Строк договору лізингу порівняний зі строком корисного використання об’єкта лізингу. Як правило, по закінченні договору лізингу вирішальна вартість об’єкта лізингу близька до нуля і об’єкт лізингу може перейти до лізингоотримувача.

В українському законодавстві для фінансового лізингу встановлена межа — не менше строку, за який амортизується 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, то в міжнародній практиці при фінансовому лізингу лізингоодержувач за час дії лізингової угоди виплачує лізингодавцю всю величину амортизації орендованого майна. Саме фінансовий лізинг найбільшою мірою виражає сутність кредитних відносин.

Фактично у випадку фінансового лізингу має місце довгострокове кредитування покупки. Лізингова угода характеризується при цьому тривалим терміном, що наближується до терміну окупності предмета лізингу та амортизації всієї або більшої частини його вартості. Основне місце на ринку фінансового лізингу посідають банки.

Б) Операційний (оперативний) лізинг. Строк договору лізингу істотно менше строку корисного використання об’єкта лізингу. Зазвичай предметом лізингу є вже наявні у розпорядженні лізингодавача активи . По закінченні дії договору об’єкт лізингу або повертається лізингодавачеві й може бути повторно переданим в лізинг, або викуповується лізингоотримувачем по остаточній ціні. Лізингова ставка зазвичай вища, ніж при фінансовому лізингу.

Виділяють також:

-   зворотний лізинг — це договір лізингу, який передбачає придбання лізингодавцем майна у виробника (постачальника) і передачу цього майна йому ж у лізинг; такий, здавалося б, незвичний вид лізингу використовується виробниками обладнання (постачальниками) з метою поліпшення свого фінансового становища;

-   пайовий лізинг — це здійснення лізингу на основі укладання багатостороннього договору та залучення до угоди кількох кредиторів, які беруть участь у лізинговій операції, інвестуючи свої кошти;

-   міжнародний лізинг — це лізинг, що здійснюється суб'єктами господарювання, які перебувають під юрисдикцією різних держав, або в разі, якщо майно чи платежі перетинають державні кордони.

Щодо економічної сутності лізингу поки що не існує єдиної думки серед економістів. Його зміст і роль в теорії та практиці трактуються по-різному. Одні розглядають лізинг як своєрідний спосіб кредитування підприємницької діяльності; інші повністю ототожнюють його з довгостроковою орендою або з однією з її форм, яка в свою чергу зводиться до найманих чи підрядних відносин; треті вважають лізинг завуальованим способом купівлі-продажу засобів виробництва чи права користування чужим майном; а четверті визначають лізинг як дії за чужий рахунок, тобто управління чужим майном за дорученням довірителя.

З точки зору змісту кредитних відносин, лізинг можна розглядати як різновид довгострокового кредиту, який надається в натуральній формі і погашається позичальником у розстрочку. В західних країнах лізинг виник у 40—50-х роках XX ст. через виробничу вигідність надання в оренду на тривалий строк основного капіталу внаслідок застосування фінансових систем прискореної амортизації. Лізинг дає змогу товаровиробникам отримувати необхідне виробниче обладнання без значних витрат капіталу, а також уникати втрат, пов'язаних з прискореним спрацюванням обладнання.

В законі України "Про лізинг" дано таке визначення цьому поняттю: лізинг − це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням із лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Тобто лізинг можна розглядати як форму забезпечення вкладень, як прогресивний метод матеріально-технічного забезпечення, як активний інструмент маркетингу, як одну із форм кредитних надходжень, як альтернативу банківському кредиту.     Сучасне розуміння лізингу бере початок ще від класичних принципів Римського права про розмежування понять "власник" і "користувач" майна. Виникнення і саме існування його в якості особливого виду бізнесу засновані саме на можливості розділення компонентів власності на дві важливі правочинності − користування річчю, тобто застосування її згідно з призначенням з метою дістати прибуток та інші вигоди, і саме право власності як правове панування особи над об'єктом власності. Багатовіковим досвідом доведено, що багатство в кінцевому рахунку полягає не просто у володінні власністю безпосередньо, а у ефективному її використанні.                Звідси передусім випливає, що лізинг − це спосіб реалізації відносин власності, що виражає певний стан виробничих сил та виробничих стосунків, з якими він знаходиться в тісному взаємозв'язку. Особливість лізингової діяльності полягає в тому, що, з одного боку, вона сприяє становленню приватної власності на засоби виробництва, а з іншого − веде до її подолання, зміні власника та розпорядника. В процесі лізингу відбувається також саморозвиток державної власності, а при певних умовах − і перетворення її загальну, спільну чи пайову. Лізинг в широкому сенсі є організаційною формою підприємницької діяльності, яка виражає відносини власності, особливу систему господарювання. Однак, як і кожне самостійне явище, як економічна категорія, він має свій власний зміст та різні форми виявлення, які можна подати з різним ступенем конкретності. Оскільки лізинг виражає певну взаємодію елементів виробничих сил та виробничих стосунків, то він має матеріально-речову основу та соціально-економічну форму.

Соціально-економічний зміст лізингу визначається відносинанми власності і спільної економічної діяльності по вертикалі і горизонталі (з власником, суспільством тощо), а також умовами трансформації власності. Матеріально-речовий бік лізингу характеризується організаційно-правовими формами виробництва, наймом усіх або частини речових елементів підприємницької діяльності, купівлею-продажем майна та умовами кредитування. Лізинг відноситься до підприємницької діяльності більш високого рівня, в порівнянні з орендою, банківською чи комерційною, оскільки він передбачає і вимагає широкого діапазону знань і фінансового бізнесу, і положення у виробництві, на ринках устаткування та нерухомості, а також мінливих потреб клієнтів та особливостей оренди. Отже, лізинг включає в себе три форми організаційно-економічних відносин: орендні, кредитні та торговельні. Лізинг як складне соціально-економічне явище виконує дуже важливі функції з формування багатоукладної економіки та активізації виробничої діяльності:

1) Фінансова функція виражається у звільненні товаровиробника від одноразової оплати повної вартості необхідних засобів виробництва і як би в наданні йому довгострокового кредиту.

2) Виробнича функція лізингу полягає в оперативному вирішенні виробничих задач шляхом тимчасового використання, а не купівлі дорогих та морально старіючих машин. Це ефективний спосіб матеріально-технічного постачання виробництва та доступу до новітньої техніки, до результатів науково-технічного прогресу. При повному лізингу передача майна може супроводжуватись різноманітним сервісом: технічне обслуговування, страхування, забезпечення сировиною, робочою силою тощо.

3) Постачальницька функція - це розширення кола споживачів та освоєння нових ринків збуту, залучення в сферу лізингу тих, хто не може відразу купити те чи інше майно.

4) Функція використання податкових та амортизаційних пільг має деякі особливості:

а) взяте за лізингом майно відображається на балансі користувача або лізингодавця по узгодженню між ними;

б) орендна плата відноситься на собівартість продукції (послуг), що виробляється і відповідно зменшує прибуток, який підлягає оподаткуванню;

в) застосування прискореної амортизації, яка обчислюється, виходячи із строку контракту, що зменшує оподаткований прибуток та прискорює оновлення матеріально-технічної бази. В результаті лізинг сприяє диверсифікації пропозицій, залучаючи нові об'єкти до своєї сфери; розвиває та диверсифікує ринок засобів виробництва, скорочує цикл освоєння нових поколінь техніки.

Лізингова форма підприємництва заснована на системі принципів чи вихідних положень, правил, які визначають єдність та зв'язки загальних, окремих та особливих її якостей та зовнішніх проявів, котрі необхідно враховувати в практичній діяльності. Давно помічено, що знання основних принципів відшкодовує незнання багатьох факторів, в тому числі і в лізингових відносинах.

Договір лізингу укладається в Україні у формі тристоронньої угоди за участю лізингодавця, лізингоодержувача, продавця об'єкта лізингу або двосторонньої угоди між лізинго-давцем і лізингоодержувачем. Договір лізингу має бути укладений у письмовій формі та відповідати вимогам законодавства України.

Економічною передумовою широкого розвитку лізингу є запровадження таких норм амортизаційних відрахувань, які передбачають прискорену амортизацію основних фондів з метою більш швидкого оновлення їх. За таких умов значно зростає прибутковість проведення лізингових операцій — закупівлі обладнання для здачі в оренду. Найпростішою формою лізингу є прокат обладнання на короткостроковий період.

Значні перспективи має використання вітчизняними підприємствами лізингу в сфері міжнародної торгівлі, що дозволяє фінансувати поставки сучасного обладнання в нашу країну. За допомогою міжнародних лізингових компаній кожне підприємство дістає змогу придбати в оренду потрібне йому обладнання з-за кордону.

В інвестиційних проектах в умовах української економіки важливо застосовувати змішані варіанти фінансування, тобто збалансовану фінансово-кредитну систему інвестування з включенням до неї лізингу як однієї із складових. Лізинг дає можливість зекономити кошти на початкових стадіях реалізації інвестиційних проектів.

Список використаної літератури

1)Закон України "Про лізинг" від 16.12.1997 р

2)Данилова Л.І. Лізинг як фактор інвестиційного розвитку // Фінанси України. - 1998

3)Горемыкин В.А. Лизинг: практическое учебно-справочное пособие. - М.: 1997

4)Законом України "Про господарські товариства" від 19.09.91

5)Закону "Про акціонерні товариства" вiд 17.09.2008

6)Гайворонський В. М., Жушман В. П., Білоусов Є. М., Бойчук Р. П., Глібко С. В. Господарське право України: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого / В.М. Гайворонський (ред.), В.П. Жушман (ред.). — Х. : Право, 2005