Реферат: Біохімічна характеристика розтренованості, тренованості та перетренованості

Реферат: Біохімічна характеристика розтренованості, тренованості та перетренованості

Реферат

на тему:

„Біохімічна характеристика розтренованості, тренованості та перетренованості”

1. Біохімічні зміни в організмі при розтренованості й перетренованості

2. Фізичні навантаження, адаптація й тренувальний ефект

3. Закономірності розвитку біохімічної адаптації й принципи тренування

4. Оборотність адаптаційних змін при тренуванні

5. Циклічність розвитку адаптації в процесі тренування

6. Список використаної літератури

1. Біохімічні зміни в організмі при розтренованості й перетренуваності

Всі біохімічні зміни, що виникають в організмі людини в процесі спортивного тренування й спрямовані на його швидке пристосування до умов підвищеної м'язової діяльності, наступають у різний час й у певній послідовності.

При систематичних заняттях фізичними вправами організм найбільше швидко адаптується до тривалої роботи (аеробні процеси, що супроводжуються нагромадженням глікогену). Потім відбувається збільшення м'язової маси за рахунок інтенсивного синтезу структурних м'язових білків (в основному міозину) і активація анаеробных процесів гліколізу. І, нарешті, у м'язах накопичується підвищений зміст креатинфосфату.

Розтренованість - такий стан тренованого організму, при якому його підвищені біохімічні й фізіологічні можливості повертаються до вихідного рівня. Цей зворотний процес спостерігається при повнім припиненні занять фізичними вправами.

Біохімічні зміни, що наступають в організмі спортсменів при розтренваності, по послідовності зовсім протилежні тренувальним біохімічним зрушенням.

Після припинення спортивного тренування в організмі найбільше швидко повертається до вихідного рівня зміст креатинфосфату, потім інтенсивність реакцій гліколізу, зміст глікогену й структурних білків м'язів, і в останню чергу знижується інтенсивність аеробних процесів.

Отже, в організмі, що тренується, найбільше швидко розвиваються й довше всього зберігаються біохімічні зміни, характерні для такої якості рухової діяльності, як витривалість до тривалої роботи. Найбільше повільно розвиваються й зберігаються протягом самого короткого проміжку часу біохімічні основи швидкості й швидкісної витривалості. Сила як якість рухової діяльності займає при цьому проміжне місце.

Перетренування - такий стан організму спортсменів, при якому наступають глибокі біохімічні зрушення, що супроводжуються порушенням діяльності центральної нервової системи, органів кровообігу, частково органів подиху, травлення й різким зниженням рухової якості - витривалості.

Стан перетренованості розвивається найчастіше у висококваліфікованих або юних спортсменів з нервовою системою слабкого типу при неправильній організації тренувальних занять: недотриманні поступовості в підвищенні обсягу й інтенсивності навантажень, відсутності достатнього відпочинку після максимальної роботи.

Перетренування спортсменів часто спостерігається перед відповідальними змаганнями в період форсованого тренування.

Біохімічні зміни, що відбуваються в перетренованому організмі, відрізняються від зрушень, викликаних розтренованостю, як по послідовності їхньої появи, так і по глибині. З розвитком стану перетренування в організмі, насамперед, відбувається порушення процесів аеробного окислювання, у зв'язку із чим значно гнітиться функціонування нервової системи, що супроводжується порушенням сну й реакції організму на фізичні навантаження. Відсутність нормального нічного відпочинку, а також достатнього ресинтеза енергії аеробним шляхом веде до активного розпаду аденілової кислоти, нагромадженню аміаку в м'язах, зменшенню маси тіла, а також до різкого зниження витривалості організму до тривалої роботи. У крові перетренованого організму значно зменшується зміст аскорбінової кислоти.

При більше важких формах перетренованості в організмі спостерігаються порушення реакцій гліколізу й зниження рівня глікогену в м'язах, що значно зменшує можливості швидкісної витривалості. Однак такі якості, як швидкість і сила, у перетренованому організмі змінюються незначно.

Для ліквідації легких форм перетренування необхідно знизити обсяг й інтенсивність тренувальних навантажень. При більше важкому стані перетренованості спортсменів переводять на активний відпочинок (перемикання на інший вид спортивної діяльності) або надають їм повний відпочинок з медикаментозним лікуванням.

2. Фізичні навантаження, адаптація й тренувальний ефект

Спрямованість і величина біохімічних змін, що відбуваються у відповідь на застосовувані фізичні навантаження, визначають тренувальний ефект. Ступінь впливу фізичного навантаження на організм залежить від обраних її характеристик: інтенсивності й тривалості виконуваної вправи, числа повторень пауз відпочинку між ними і його характером, а також типу використовуваних вправ. Зміна кожної з наведених характеристик фізичного навантаження викликає строго певні біохімічні зрушення в організмі, а сукупний вплив приводить до істотних перебудов обміну речовин - адаптації, що виражається в поліпшенні функціональної підготовленості (тренованості) і підвищенні рівня спортивних досягнень.

Під біохімічною адаптацією організму розуміють сукупність біохімічних процесів, які забезпечують ефективну й економічну його діяльність в умовах впливу різних факторів середовища, збереження відносного рівня гомеостазу. Чільним фактором адаптації є високоефективна робота регуляторних систем метаболізму й фізіологічних систем.

Адаптація організму до впливу фізичних навантажень, як і до будь-якого іншого подразника, носить фазний характер. Залежно від характеру й часу реалізації пристосувальних змін в організмі виділяються два етапи адаптації - етап термінової й етап довгострокової (хронічної) адаптації. Етап термінової адаптації - це безпосередня відповідь організму на однократний вплив фізичного навантаження. Реалізується він на основі готових, що раніше сформувалися біохімічних механізмів і зводиться переважно до змін енергетичного обміну й функцій вегетативного його обслуговування. Етап довгострокової адаптації охоплює великий проміжок часу, розвивається поступово (на основі багаторазової реалізації термінової адаптації) як результат підсумовування слідів повторюваних навантажень, пов'язаний з виникненням в організмі структурних і функціональних змін, які формуються завдяки активації під впливом навантаження генетичного апарата функціонуючих клітин і посиленню в них синтезу специфічних білків.

Посилення скорочувальної активності м'язів під час фізичних навантажень приводить до помітних зрушень у системах енергозабезпечення, зокрема змінюється баланс макроергійних фосфатів у клітині, що супроводжується, як ми вже відзначали, посиленням процесів синтезу АТФ і відновленням порушеного балансу макроергів. Ці процеси становлять початкову ланку термінової адаптації. Разом з тим порушений баланс макроергійних з'єднань у момент дії фізичного навантаження активує іншої, більше складний рівень регуляції. Фактор-регулятор, контролює активність генетичного апарата й визначає швидкість синтезу нуклеїнових кислот і специфічних білків у клітині. У ролі фактору-регулятора в кістякових м'язах можуть виступати вільний креатин, цАМФ, а також деякі пептиди або стероїдні гормони. Таким шляхом у процесі довгострокової адаптації під впливом фізичних навантажень активується синтез нуклеїнових кислот і білків, що веде до росту скорочувальних структур у м'язі, підвищенню ефективності її функціонування й більше зробленому енергозабезпеченню.

У відповідності з фазовим характером протікання процесів адаптації до фізичних навантажень у теорії й практиці спорту прийнято виділяти три різновиди тренувального ефекту: терміновий, відставлений (пролонгований) і кумулятивний (накопичувальний). Терміновий тренувальний ефект визначається величиною й характером біохімічних змін в організмі, що відбуваються безпосередньо під час дії фізичного навантаження й у період термінового відновлення (найближчі 0,5-1 год. після навантаження), коли відбувається ліквідація кисневого боргу, що утворився під час роботи. Відставлений тренувальний ефект спостерігається на пізніх фазах відновлення після фізичного навантаження. Його сутність становлять стимульовані роботою пластичні процеси, спрямовані на заповнення енергетичних ресурсів організму й прискорене відтворення зруйнованих при роботі й знову синтезованих клітинних структур. Кумулятивний тренувальний ефект виникає як результат послідовного підсумовування слідів багатьох навантажень або великого числа термінових і відставлених ефектів. У кумулятивному тренувальному ефекті втілюються біохімічні зміни, пов'язані з посиленням синтезу нуклеїнових кислот і білків, спостережувані протягом тривалого періоду тренування. Кумулятивний тренувальний ефект виражається в приросту показників працездатності й поліпшенні спортивних результатів.

3. Закономірності розвитку біохімічної адаптації й принципи тренування

Розвиток адаптації під впливом тренування із всі зростаючими фізичними навантаженнями описується добре відомої в біології залежністю "доза - ефект". Невеликі фізичні навантаження, які ще не досягають граничної величини стимулу, достатньої для збудження адаптаційних змін в організмі, не будуть стимулювати розвиток тренуємої функції й тому ставляться звичайно до категорії неефективних навантажень. Для забезпечення вираженого приросту тренуємої функції під впливом певного виду фізичного навантаження її величина повинна перевищувати граничне значення. Дотримання цієї вимоги з метою розвитку необхідних адаптаційних змін під впливом навантажень привело до появи принципу зверхобтяження в теорії спортивного тренування. Відповідно до цього принципу, виражені адаптаційні зміни під впливом тренування відбудуться лише в тому випадку, якщо обсяг й інтенсивність навантаження будуть у достатньому ступені обтяжувати тренуємую функцію й спонукувати неї до розвитку.

Підвищена інтенсивність функціонування провідних систем й окремих органів при тренуванні створює необхідний стимул для прискорення процесів енергетичного обміну й посилення синтезу нуклеїнових кислот і білків, що утворять ці органи й системи, і приводить із часом до розвитку необхідних структурних і функціональних перебудов в організмі.

Існування граничного значення навантаження й самого феномена зверхобтяження в процесі тренування пов'язане з тією обставиною, що розвиток адаптаційних змін в організмі у відповідь на будь-яке нове й досить сильний вплив забезпечується двома різними функціональними системами: по-перше, системою внутрішньоклітинного енергетичного обміну й пов'язаних з ним функцій вегетативного обслуговування, які специфічно реагують на даний вид впливу, строго пропорційно його силі; по-друге, гормональними симпато-адреналовою і гіпофізарно-андренокортикальною системами, які неспецифічно реагують у відповідь на всілякі подразники й включаються в дію лише тоді, коли сила цих подразників перевищує певний граничний рівень. Така неспецифічна реакція на досить сильний подразник одержала назву "синдром стресу", а подразники, які викликають таку реакцію, звичайно позначаються як стрес-фактори й стресори. У ролі стресора, що діє в процесі тренування, можуть виступати не тільки фізичні навантаження, але й інші зовнішні фактори: біокліматичні, фармакологічні, психогенні, соціальні й т.п.

Виникнення загального адаптаційного синдрому у відповідь на застосовувані в тренуванні фізичні навантаження веде до збудження важливих вегетативних центрів й, як наслідок, - до збудження симпато-адреналової і гіпофізарно-адренокортикальної систем. У результаті посилення такого роду гормональної активності в крові й тканинах підвищується концентрація катехоламінів і глюкокортикоїдов. Обидва ці гормональні фактори мають широкий діапазон дії, зокрема сприяють мобілізації енергетичних і пластичних ресурсів організму. Таким чином, фізичне навантаження, що досягає стресового рівня, викликає в організмі генералізовану реакцію мобілізації, що полегшує виникнення необхідних адаптаційних змін у тренуємих функціях.

Як показують результати проведених досліджень, граничне навантаження, достатня для активації симпато-адреналової і гіпофізарно-адренокортикальної систем, становить близько 50-60 % індивідуального МСК. Це означає, що для того щоб викликати прогресуючі адаптаційні зміни в організмі, величина застосовуваної в процесі тренування навантаження не повинна бути нижче значень ПАНО.

Коли величина застосовуваного навантаження перевищить граничне значення, будь-яка її зміна в досить широкому діапазоні буде супроводжуватися пропорційним збільшенням тренируемой функції. У цьому діапазоні ефективних навантажень стає можливим досить точне керування станом спортсменів. Однак можливості збільшення загального обсягу виконуваних навантажень і безперервного росту тренуємих функцій небезмежні. У кожному конкретному випадку існує індивідуальна межа адаптації відносно даної функції або організму в цілому. У міру наближення до цієї межі темпи приросту провідної функції поступово сповільнюються й при певній величині навантаження припиняються зовсім. При завданні величини навантаження понад цей граничний рівень виникає парадоксальна реакція: зі збільшенням ступеня впливу навантаження відповідна реакція організму знижується. Така реакція характерна для зриву адаптації, тобто для розвитку стану перетренованості. Граничні навантаження, як правило, мають місце на змаганнях і контрольних тренуваннях, але вони не можуть використатися часто, оскільки швидко приводять до виснаження домінантних систем, відповідальних за адаптацію.

Індивідуальна терпимість граничних навантажень найбільшою мірою визначається адаптаційним резервом симпато-адреналової і гіпофізарно-адренокортикальної систем. Високотреновані спортсмени, що мають високу межу адаптації, відрізняються більше економічною реакцією з боку симпато-адреналової системи, але здатні досягти значно більше високих максимальних концентрацій катехоламінів у крові.

Залежність "доза - ефект", що визначає співвідношення між обсягом виконаної тренувальної роботи й приростом тренуємої функції, може бути використана для кількісної оцінки адаптації до фізичних навантажень. Теоретично можливі п'ять основних типів взаємозв'язку між змінами тренуємої функції й обсягом виконаного навантаження. У початковій стадії розвитку адаптації залежність "доза - ефект" представлена експоненціально зростаючої кривої, у звичайних умовах тренування - прямою лінією, що, як і зростаюча експонента, указує на те, що межі адаптації ще не досягнуті й можна продовжувати нарощування обсягу виконуваної роботи.

Коли в тренуванні застосовуються навантаження, близькі до граничних, залежність "доза - ефект" перетворюється з лінійної залежності в постійну з виходом на насичення.

Обережність необхідно дотримувати при тренуванні в діапазоні граничних навантажень, де залежність "доза - ефект" має вигляд параболічної кривої. У цій області навантажень приріст розвиває функции, що, припиняється. Якщо після цього обсяг застосовуваних навантажень продовжує зростати, то виявляється помітне зниження тренувального ефекту. Це положення наочно ілюструють дані про зміни величини загального Про2-дол-га залежно від обсягу виконаної тренувальної роботи анаеробної спрямованості. Вершина параболічної залежності, що вказує на значення обсягу інтервальних навантажень, що дозволяє найбільшою мірою впливати на анаеробні функції, перебуває на рівні 240 годин у рік. У більшому обсязі ці навантаження вже не сприяли розвитку анаеробної ємності організму й приводили до зниження тренувального ефекту.

Зниження темпів розвитку адаптації з ростом обсягу виконуваної тренувальної роботи може бути відвернено зміною умов тренування, а також характеру й величини тренувального навантаження.

Крім принципу зверхобтяження, безпосередньо пов'язаного з аналізом залежності "доза - ефект", у теорії спортивного тренування постулються й інші принципи, засновані на закономірностях біологічної адаптації. До них насамперед варто віднести такі принципи (Волков Н.И., 1986): специфічності, оборотності дії, позитивної взаємодії, послідовної адаптації, циклічності.

Принцип   специфічності   постулює,  що найбільш   виражені адаптаційні зміни під впливом тренування відбуваються й функціональних системах, найбільшою мірою що навантажують і виконанні фізичного навантаження. Відповідно до характеру й величиною обраного  навантаження  в організмі формується домінуюча система, гіперфункція  якої забезпечує розвиток адаптації.  Ця навантажувати система, що, забезпечує в організмі переваги в пластичному й енергетичному обміні в порівнянні з органами й системами, які безпосередньо не пов'язані з виконанням даного навантаження.

У процесі тренування надмірна по своїй напруженості адаптація до певного виду навантаження в якийсь момент часу може викликати виснаження функціональних резервів домінуючої системи й послабити роботу інших систем, безпосередньо не пов'язаних з реакцією на навантаження (цей стан позначається як перетренування). Тому поряд з вибірковістю впливу на "провідні" (домінантні) функції в процесі тренування необхідне забезпечення регулярної зміни спрямованості впливу, що тренує, щоб досягти ефективної й всебічної адаптації організму до всіх факторів, які проявляють свій вплив в умовах даного виду спорту.

Принцип оборотності дії заснований на мінливості адаптаційних змін в організмі, викликаних тренуванням у певному виді навантажень, тому що після припинення дії фізичного навантаження або при перерві в тренуванні позитивні структурні й функціональні зрушення в домінуючій системі поступово знижуються й зникають.

Найбільш наочна дія цього принципу проявляється на прикладі відставленого тренувального ефекту, спостережуваного після фізичного навантаження. У цьому випадку викликані в сфері енергетичного обміну зміни швидко повертаються до вихідного рівня й у певний момент часу перевищують його (це підвищення є фазою суперкомпенсації). По завершенні фази суперкомпенсації показники енергетичного обміну, випробовуючи періодичні коливання, поступово приходять у норму. Виходячи із зазначеної закономірності відбудовних процесів треба, що для розвитку адаптації процес тренування не повинен перериватися, а повторні навантаження повинні задаватися у фазі суперкомпенсації (мал. 2). Принцип оборотності дії повністю співвідноситься до випадку кумулятивних тренувальних ефектів. Висока працездатність, досягнута протягом тривалого періоду тренування, знижується після припинення тренування або при зменшенні її напруженості.

Принцип позитивної взаємодії полягає в тім, що кумулятивний ефект, що виникає після багаторазового повторення навантаження, не є простим додаванням деякого числа термінових і відставлених тренувальних ефектів. Кожне наступне навантаження впливає на адаптаційний ефект попереднього навантаження й можуть видозмінювати його. Якщо результат такого підсумовування тренувальних ефектів приводить до посилення адаптаційних змін в організмі, то має місце позитивна взаємодія. Якщо кожне наступне навантаження зменшує ефект від попередньої, то відбувається негативна взаємодія тренувальних ефектів. І, нарешті, якщо наступне навантаження помітно не впливає на тренувальний ефект від попереднього навантаження, то спостерігається нейтральна взаємодія. Ефективна адаптація протягом тривалого періоду тренування може бути досягнута тільки при позитивній взаємодії між окремими навантаженнями. На тренувальні ефекти фізичних навантажень можуть впливати й інші неспецифічні фактори тренування, зокрема харчування, фізіотерапевтичні й фармакологічні засоби, біоклиматичні умови й т.д. Ці додаткові фактори посилення адаптації до фізичних навантажень можуть бути успішними, якщо їхні специфічні ефекти будуть позитивно взаємодіяти із тренувальними ефектами навантажень.

Принцип послідовної адаптації заснований на досить вивчених фактах гетерохронізму (різночасності) біохімічних змін в організмі, що виникають при тренуванні. Так, при розвитку термінового тренувального ефекту на однократну дію фізичного навантаження найбільш швидкі адаптаційні зміни в окремих енергетичних системах виявляються з боку алактатної анаеробної системи, потім - у системі анаеробного гліколізу, а найбільш уповільнена реакція відзначається з боку процесів мітохондріального дихання й окисного фосфорелювання. У період відновлення після закінчення вправи найбільше швидко досягається суперкомпенсація змісту креатинфосфату в м'язах, потім - глікогену й, нарешті, - ліпідів і білків, що утворять субклітинні структури. У процесі довгострокової адаптації найбільше швидко змінюються показники потужності біоенергетичних процесів, потім - енергетичної ємності й лише на заключній стадії адаптації помітно поліпшуються показники метаболичної ефективності.

Принцип циклічності виходить із фазного характеру адаптаційних процесів в організмі при тренуванні, а спостережувані зміни у швидкості розвитку адаптації з боку провідних функцій мають різну амплітуду й довжину хвилі. Для розвитку адаптації тренувальні ефекти різних навантажень повинні підсумуватися за певними правилами, створюючи деякий завершений цикл впливу на провідні функції. У цьому випадку цикл варто повторити багаторазово протягом деякого періоду тренування, коли вирішується певне педагогічне завдання. З таких тривалих циклів тренування, що послідовно поміняють один одного від етапу до етапу відповідно до закономірного розвитку адаптації в провідних функціях й якостях, складаються цикли вищого порядку, що розділяють "ключові" моменти участі спортсменів у найбільш відповідальних змаганнях.

4. Оборотність адаптаційних змін при тренуванні

Оборотний характер адаптаційних змін, що виникають у відповідь на застосовуване навантаження, найбільше яскраво проявляється у феномені суперкомпенсації. Звичайно затверджується, що позитивний тренувальний ефект досягається тільки в тому випадку, якщо повторне навантаження буде задаватися у фазі суперкомпенсації після попереднього навантаження.

При короткочасних інтервалах між повторними навантаженнями, недостатніми для виникнення суперкомпенсації, як і при занадто тривалих інтервалах, при яких викликані навантаженням зрушення встигають повернутися до норми, не може бути досягнуте прогресуюче збільшення адаптаційних змін в організмі. Слід зазначити, що повною мірою правило повторного навантаження у фазу суперкомпенсації застосовно тільки до більших циклів тренування - тижневим або навіть місячним. У межах окремих тренувальних занять і мікроциклів тренування це правило дотримувати необов'язково. У даних тимчасових рамках головне завдання тренування зводиться до того, щоб повніше завантажити провідну функцію й цим стимулювати подальше розгортання адаптаційних процесів в організмі з відставленим досягненням більше вираженої фази суперкомпенсації. Тому на окремих тренувальних заняттях або в окремі мікроцикли тренування, де повторні навантаження задаються у фазу неповного відновлення, має місце прогресивне зниження показників побудови тренування.

У кожному мікроциклі тренування повторні навантаження задаються при неповнім відновленні, що веде до вираженого зниження показників провідної функції. У той же час відпочинок між окремими циклами тренування забезпечує досягнення суперкомпенсації провідної функції. Тому з кожним черговим повторенням мікроциклу помітне посилення тренувального ефекту.

Найбільше чітко оборотність адаптаційних змін, що відбуваються в організмі при систематичному застосуванні інтенсивних навантажень, проявляється в показниках кумулятивного тренувального ефекту. Помітне поліпшення показників провідної функції втрачається після припинення тренування приблизно з тією же швидкістю, з якою воно зростало у період застосування навантажень. Для досягнення вираженого поліпшення більшості біоенергетичних показників звичайно потрібно 4-8 тижнів тренування. Зниження цих показників після припинення тренування до вихідного рівня відбувається приблизно в ті ж строки.

Розвиток деадаптації в період після припинення тренування відбиває особливості режимів, що застосовувалися, тренувальної роботи. При частому повторенні тренувань із більшим нарощуванням навантаження від заняття до заняття приріст показників провідної функції відбувається швидко, але настільки ж швидко знижується після зменшення або припинення навантажень. При поступовому й тривалому нарощуванні тренувальних навантажень приріст показників провідної функції і їхній регрес у період зниження або припинення навантаження відбувається більш повільно.

Для підтримки тренуємої функції на досягнутому рівні після зміни загальної спрямованості роботи досить зберегти спрямованість навантажень, що застосовувалися в напружений період на одним-двох заняттях у тиждень.

Поновлення тренування після досить тривалої перерви веде до відновлення рівня тренуємої функції приблизно з тією же швидкістю, що й у попередні тренувальні періоди. Однак якщо її зниження при перервах у тренуванні буде занадто більшим і для відновлення спортивної форми буде потрібно форсувати навантаження, то швидко наступить виснаження адаптаційних резервів організму, що приведе до зниження працездатності й погіршенню спортивних досягнень. Так, у двох бігунів на середні дистанції протягом трьох років тренування регулярно вимірялися величини МСК на різних етапах сезонної підготовки. У перший рік тренування один зі спостережуваних спортсменів через травми й простудні захворювання змушений був наприкінці сезону на три місяці припинити заняття, що викликало зниження його показників МСК на 14,3 мол   кг-1*хв-1(з 66,2 до 51,9 мол кг-1*хв-1). Прагнучи заповнити змушена перерва в підготовці, він на початку наступного сезону форсував навантаження й незабаром знову досяг втраченого рівня максимальної аеробної потужності. Однак форсовані тренування тривали протягом усього сезону, і, як наслідок, показники аеробної працездатності спортсмена неухильно знижувалися. Форсування підготовки з наступним падінням працездатності повторилося й у третьому сезоні. Незадоволений результатами своїх виступів, спортсмен припинив заняття бігцем. В іншого спортсмена, у підготовці якого не відзначалося невиправданого нарощування навантажень і не було різких перепадів у рівні максимальної аеробної потужності, рівень спортивної працездатності був стабільно високим і поліпшувався від сезону до сезону.

Наведений приклад показує, що багаторазове повторення циклів "адаптація - реадаптація" має високу функціональну "вартість" і виснажує резервні можливості організму. Найбільш ефективним шляхом адаптації є тренування з постійно застосовуваними адекватними по величині навантаженнями на провідну функцію, що сприяє підтримці її на стабільно високому рівні.

Основні причини, що обумовлюють оборотність адаптації в ході тренування, пов'язані із внутрішньоклітинними механізмами активації генетичного апарата. Зниження генної активності при припиненні тренування викликає зменшення швидкості синтезу нуклеїнових кислот і білків, а також посилення розпаду бездіяльних внутрішньоклітинних структур. Посилення цих процесів, "стираючих" сліди попереднього тренування, що стирає, і активуючий розвиток деадаптации, служить важливим біологічним пристосуванням, виробленим у процесі еволюції. Усунення не використовуваних біологічних структур вивільняє пластичні ресурси організму й створює можливість використання їх для формування нових адаптації за участю вже інших функціональних систем.

5. Циклічність розвитку адаптації в процесі тренування

Адаптаційні зміни в організмі, що виникають у результаті тренування, носять фазний характер. Закономірна стадійність у посиленні процесів енергетичного обміну, спостережувана під час м'язової діяльності й у період відновлення після завершення роботи, проявляється в наявності періодів відновлення, стаціонарного стану, різних стадій стомлення й суперкомпенсації. При розвитку довгострокової адаптації спостерігається постійна зміна періодів різкого посилення енергетичних витрат у момент фізичних навантажень із наступною активацією генетичного апарата й посиленням синтезу специфічних білків, що в підсумку приводить до збільшення потужності тренуємої функції. Для того щоб домогтися вираженого адаптаційного ефекту в процесі тренування, варто виконувати дві наступні умови.

По-перше, забезпечити необхідний захід впливу на кожну із провідних функцій. У більшості видів спорту рівень досягнень визначається декількома факторами або провідними функціями. Оскільки тренувальні навантаження, що сприяють розвитку цих функцій, можуть виявляти негативні взаємодії, їх варто розділяти за часом застосування, тобто в кожнім окремому тренувальному занятті повинні застосовуватися навантаження того самого впливу. Тому для того щоб "проробити" всі провідні функції, необхідно плановану тренувальну роботу розділити на ряд послідовних занять, зв'язаних у єдиний цикл. У цьому тренувальному циклі заняття повинні чергуватися таким чином, щоб термінові ефекти кожного наступного заняття не робили негативного впливу на відставлений тренувальний ефект попереднього навантаження. Наприклад, якщо в тренуванні бігунів на короткі дистанції в перший день циклу задається навантаження, що сприяє розвитку алактатної анаеробної потужності, то в наступні дні на тлі відновлення цієї функції можуть виконуватися тренувальні навантаження, що сприяють підвищенню гліколітичної анаеробної або аеробної здатності.

По-друге, загальний вплив фізичного навантаження в окремих тренувальних заняттях або мікроциклах тренування не повинне перевищувати припустимого обсягу, за яким треба непоправне вичерпання адаптаційного резерву й різке вповільнення швидкості протікання відбудовних процесів в організмі. Досягти цієї адаптаційної межі можливо й у рамках одного тренувального заняття. Однак такі стресові навантаження можуть викликати зрив адаптації через виснаження провідної функції, що обумовлює пристосування до даного типу навантажень. Більше ефективний шлях - це застосування неграничних по обсязі тренувальних навантажень, що забезпечують розвиток необхідні структурних і функціональних змін в організмі

Виконання зазначених умов у підготовці спортсменів приводить до появи елементарних (тижневих) мікроциклів тренування що  складаються, як правило, з 5-7 тренувальних днів. Кожен мікроцикл тренування дозволяє досягти необхідної величини впливу на всі "провідні" функції, що забезпечують розвиток специфічної адаптації до даного типу навантажень. Залежно від переваги навантажень певного типу й послідовності їхнього застосування кожен мікроцикл тренування має строго певну спрямованість на розвиток яких-небудь функціональних властивостей і фізичних якостей спортсмена. Повна адаптація до впливу мікроциклу тренування певної спрямованості звичайно виникає після 3-4-кратного його повторення

Тренувальні мікроцикли розрізняються по величині впливу, що досягає, і його акцентуванню на розвиток однієї із провідних функцій або якої-небудь якості. По характері побудови мікроцикли тренування розділяються на кілька типів: що втягують, ударні, розвантажувальні (відбудовні), що тонізують або підводять.

Кілька   безупинно   повторюваних   мікроциклів   тренування, що забезпечують рішення певного педагогічного завдання й, що приводять до розвитку специфічної адаптації до фізичних навантажень певного виду, становлять окремі етапи сезонної підготовки - мезоцикли. На кожному етапі відбувається зміна основної спрямованості застосовуваних засобів і методів тренування, а отже, і зміна відповідальної за адаптацію домінантної системи. Залежно від цього етапи тренування прийняті підрозділяти на що втягують, основні (базові), контрольно-підготовчі, передзмагальні, змагальні й проміжні.

Ряд етапів тренування, на яких підтримується та сама загальна спрямованість впливу застосовуваних тренувальних навантажень, становлять період тренування - макроцикли. У сезонному циклі підготовки спортсменів більшості видів спорту виділяють підготовчий, змагальний  і перехідний періоди - макроцикли тренування. Загальна картина динаміки розвитку адаптації провідної функції на окремих етапах і періодах річного циклу тренування, де відбувається зміна спрямованості впливу, що тренує,  застосовуваних засобів і методів, тобто зміна характеру адаптаційних перебудов організмі, представлена на мал. 3.

 Розвиток адаптації до обраного виду навантажень у часі має вигляд кривої з вираженою лагфазою (фазою мовчання), фазою розгону й фазою вповільнення. Тривалість лагфази визначається часом, необхідним для встановлення домінування даної функціональної системи над іншими провідними функціями, які можуть брати участь у забезпеченні розвитку адаптації до обраного виду впливів, що тренують. Фаза розгону відбиває зростання швидкості адаптаційних змін в організмі в міру звуження спрямованості впливу застосовуваних навантажень на домінуючу функцію або якість. Фаза вповільнення обумовлена вичерпанням адаптаційного потенціалу функціональної системи, що домінує в розвитку адаптації до даного виду навантажень. Послідовна зміна домінуючих факторів у процесі тренування забезпечує безперервне підвищення тренованості з поступовим наближенням до індивідуальної межі фізичної працездатності. У міру наближення до цієї межі швидкість розвитку адаптації поступово сповільнюється.

Оцінити ступінь досконалості адаптації відносно тренування з використанням інтервальних навантажень можливо по швидкості зміни показників провідної функції в ході підготовки (кінетична досконалість). Зміна величини приросту показників працездатності у відповідь на зміну величини тренуємого стимулу (кількості виконаної роботи) докладно вивчено німецькими вченими Майдорном і Меллеровичем ще в 1972 р. У процесі досліджень чотири досить близькі за рівнем підготовленості групи випробуваних тренувалися протягом чотирьох тижнів на велоергометрі з використанням інтервальних навантажень рівної інтенсивності, але розрізняються по сумарному обсязі: перша група виконувала за тиждень тренування близько 6000 кпм роботи, друга - близько 18000, третя - близько 36000, четверта група -близько 60 000 кпм.

Ефективність адаптації, досягнутої за 4 тижні інтервального тренування, оцінювали по величині відносного приросту працездатності, що доводиться на одиницю виконаної роботи (на кожні 1000 кпм навантаження). Ефективність адаптації, досягнутої за 4 тижні тренування, знижується зі збільшенням обсягу виконаної тренувальної роботи. Найбільша ефективність адаптації була в групі, що виконала найменшу кількість роботи, і помітно нижче в групі, що виконала найбільший обсяг навантажень. Виходячи з результатів проведеного експерименту автори прийшли до наступних висновків:

·     ефективність адаптації, що досягає в процесі тренування, екс­поненціально знижується зі збільшенням обсягу виконуваного навантаження;

·     при  однаковій  кількості  виконаної тренувальної  роботи
 найбільша ефективність адаптації досягається за рахунок збільшення
 інтенсивності навантаження;

·     с підвищенням рівня тренованості ефективність адаптації
 знижується;

·           найбільша ефективність адаптації відзначається при використанні тренувальних навантажень високої інтенсивності протягом щодо коротких проміжків часу (від 3 до 4 тижнів), а також при дуже напруженому тренуванні випробуваних з низьким вихідним рівнем працездатності.

Кінетична досконалість адаптації до фізичних навантажень, тобто швидкість розвитку адаптаційних змін у відповідь на тренування певного виду є, очевидно, генетично обумовленим властивістю. Про це, зокрема, свідчить той факт, що видатні спортсмени, що досягли висот спортивної майстерності в обраному виді вправ, відрізняються від менш тренованих спортсменів темпами приросту результатів уже на початкових етапах підготовки. При досягненні найвищого рівня результатів спортсмени високої кваліфікації відрізняються високою стабільністю показників працездатності при впливі різних видів навантажень. Це означає, що з ростом спортивної майстерності ефективність адаптації, що розвивається в процесі тренування, помітно знижується. тренування, Що Відбуваються в організмі під впливом, в обраному виді спорту структурні й функціональні перебудови, що обумовлюють досконалість його пристосування до фізичних навантажень, одночасно є гальмом для подальшого розвитку адаптації в даному напрямку. Тому на завершальному етапі тренування особливого значення набуває пошук нових, нетрадиційних засобів і методів підготовки, які можуть забезпечувати подальший ріст працездатності й спортивних досягнень. Цю проблему необхідно враховувати при рішенні питань підготовки висококваліфікованих спортсменів, що пройшли багаторічне тренування в обраному виді спорту й високої ступені, що досягло, адаптації до впливу звичайних засобів і методів тренування.

Список використаної літератури

1. Волков Н.И., Несен Э.Н., Осипенко А.А., Корсун С.Н. Биохимия мышечной деятельности. – К.: Олимпийская литература, 2000. – 504с.
2. Явоненко Л.В., Яковенко Б.В. Биохимия. – Сумы: Университетская книга, 2001. – 371с.
3. Меньшиков В.В., Волков Н.И. Биохимия. – М.: Физкультура и спорт, 1986. – 384с.